Пасажир - Жан-Крістоф Гранже

Він ще ширше всміхнувся. Його строкатий костюм її не обманув. Коли він кохався востаннє? Але він цього теж не пам’ятав.

— А оті хлопці в навушниках? Вони мене не обрали?

Майже нечутно вона прошепотіла:

— Якби обрали, ти б зараз не вдавав Джека Бауера.

Він навів лад у своїх думках. Отож, Арно Шаплен не пройшов їхнього кастингу. Та коли з ним працювала Феліс, його вже обрали. І як його тоді звали?

— Далі.

— Ти збив її з пантелику. Переконав свідчити, не знаю, проти кого і заради чого.

— Свідчити?

— Ти провадив розслідування. Розвінчував чиїсь оборудки. Борець за справедливість, уявіть собі! Казала я Медіні: «Ти й так улипла добряче, не лізь уже далі!» Де ж пак. Вони так тішили її, ті казочки про борню і правосуддя.

— Коли воно було?

— Минулого червня.

У серпні Медіна лишила йому панічне повідомлення: «Ситуація загострюється. Я боюся». Ноно з’явився запізно. Вони гралися з вогнем, і вона дорого заплатила за це безглуздя.

Те тільки зміцнило його певність: та сама історія сталась і з Анною Марією Штрауб, вона ж Феліс. Ще одна жінка, яку він звабив і переконав, щоб вона свідчила. Анну-Марію Штрауб убили, найпевніше, повісили. А як померла Медіна?

— Ти чула про Феліс?

— Ні. Хто це?

— Дівчина, якій не пощастило.

— Стала тобі на заваді?

Шаплен не відповів.

— Пам’ятаєш чоловіків, яких ти обирала?

— Та не дуже.

Брехня то була, та він не наполягав. Подумав про Медіниних жертв. Її даних він не встиг прочитати, та в кишені лежала флешка.

— Скільки їх було?

— Гадаю, душ із п’ять чи шість.

Тепер «Метис» із невідомої причини згорнув ту програму. Настала пора великих чисток. Піддослідних знищували, як і дівчат, що забагато балакали. Залишалися міфологічні вбивства. А вони як вписувалися в ту ланцюгову реакцію?

— Кажеш, програму закрили? А ти відкіля знаєш?

— Не телефонують більше. Не виходять на зв’язок.

— А ти знаєш, де їх шукати?

Вона хрипко відказала:

— Ні. Хоч би й знала, то не поткнулася б туди. Вся ця халепа — купа лайна, а я не хочу померти, як Медіна. А тепер що будемо робити?

Його здивувало те запитання. Він збагнув, що Лейла зі своєю розв’язністю і високими підборами потребувала поради і допомоги. Та він останній, хто може їй допомогти.

Він завдав лиха Медіні.

Він завдав лиха Феліс.

З Лейлою він такого не вчинить.

Вилазячи з авто, він звелів їй:

— Забудь про мене. Забудь про Медіну. І про Сашу забудь. Ти звідки?

— З Нантерра.

— Ото туди й повертайся.

— Еге, щоб вони хату мою підпалили?

Шаплен усміхнувся. Безсилий він, що й казати. Лейлина доля вже визначена.

— Бережи себе.

Лейла простягла цигарку, немов пістолета.

— Сам бережися. Медіна казала: хоч що зробили б із тобою ті хлопці, гірше від того, що ти зазнав, уже ніхто не утне.

— А що я зазнав?

Вона ледве чутно прошепотіла:

— Не знаю до ладу. Медіна казала, що смерть у тобі. Ти — зомбі.

Заледве відчинивши двері своєї хати, він зрозумів, що все повторюється. Вічне повторення. За мить він ступнув убік і ухилився від нападника. Вихопив свого ЧЗ, обернувся, пересунув запобіжника, шарпнув засувну раму і вистрілив в обличчя зарізяці. У сяйві спалаху він побачив, як із горла одного з його двох давніх переслідувачів цівкою бризнула кров. У темному приміщенні гримнув постріл. Відблиск осяяв стіни, немов огненна квітка.

І знову пітьма. Потім пролунали постріли супротивника. Кулі прошили скляні двері, подерли штори. Бризнули друзки. Шаплен повалився додолу, роздираючи руки об скло. Поміж спалахами він побачив промінь світла, либонь, від тактичного ліхтаря, закріпленого під цівкою пістолета. Крізь жах, що охопив Шаплена, просягало одне запитання: як вони оце його знову знайшли?

Двічі він вистрілив навмання, цілячись углиб приміщення, потім схопився на ноги і заховався за кухонним начинням. У нього знову почали стріляти. Сухий тріск пострілів, що лунали попід сталевими конструкціями будинку, нітрохи не скидався на лунку стрілянину в кіно. Тут кожен звук, який розтинав пітьму, сповіщав про те, що він ніс насправді, тобто про чистісіньке вбивство.

Промінь ліхтаря гасав по всіх усюдах, ковзаючи розтрощеною скляною перегородкою, осяваючи шафи, шукаючи Шаплена в кожному закутку. Східці були праворуч, на однаковій відстані поміж ним і його супротивником. Якщо він хоче видертися з цієї халепи, треба піднятися на галерею. Та іншого виходу в нього й нема. Якщо побіжить до дверей надвір, то заробить кілька куль у спину, перш ніж опиниться на порозі.

Темрява просякла порохом. У дворі за подертими шторами спалахували вогні, лунали голоси. Постріли далися взнаки. Може, зачаїтися та чекати на поміч? Але ворог не гаятиме часу. І, звісно ж, не втече. У Марселі вони були обережні, та цього разу Шаплен убив його напарника. Змінилася самісінька природа поєдинку.

Зненацька перший зарізяка, той, що його він застрелив, звівся на ліктя. Він валявся в калюжі крові. Промінь вихопив із пітьми його обличчя. Червона рідина стала бліда.

— Мішелю? — погукав його приятель.

Те, що він назвав його на ймення, надало зарізякам чогось людського, тож зрадило і їхню вразливість. У них двох були імена, може навіть жінки й діти. Засліплений ліхтарем, зарізяка звів руку, показуючи, де заховався Шаплен. Той відступив, зіщулившись поміж кухонним приладдям, і тричі вистрілив у пораненого. У світлі двох останніх пострілів Шаплен побачив, як тому рознесло на друзки черепа. Бризнули мізки, над головою вбитого закурівся димок.

Не давши другому часу відреагувати, він кинувся до залізних східців. Промінь ліхтарика наздогнав його. Знову затріщали постріли. Шаплен тиснув на гачка, наче власні кулі могли його захистити. Коли він ухопився за леєри, що служили поруччями, линвою проскочила іскра. Долоню обпекло. Хутко відсмикнувши руку, він, заточуючись, пробрався нагору, стріляючи поміж східцями, поміж линвами і викрешуючи довкола себе пломінці. Кулі відбивалися від кутків. Ще рикошетом уб’є, подумалося йому мимохідь.

Він засів на мансарді. Унизу до східців прямувало світляне кружало. Шаплен знову вистрілив, не цілячись, і подумав, скільки ж набоїв у нього ще лишилося. Ще дві обойми в кишені лежать — та думка трохи заспокоїла його. На вустах він відчув присмак крові — присмак крові в голові.

Йому треба було десь заховатися. Зарізяка прямував східцями. У жилах Шаплена відлунювало тремтіння східців і клацання чергової