Пасажир - Жан-Крістоф Гранже

Дівчата знову балакали.

— Та не знаю, як його звати. З Еміратів.

— А мене ніхто не запрошував… — спохмурніла друга.

— Там була одна з Росії, то, скажу тобі, я ще не бачила такої лярви. Зі шкури вилузувалася, аби бути першою.

— Першою?

— Усі послуги надала за три тисячі євро. А ми потім цілу ніч старалися, щоб у нього знов устав…

Новий вибух реготу. Він замовив собі ще шампанського. Треба було б пригостити дівчат, та йому було не по собі. Що ж, Ноно вже назавжди в минулому.

Панна Коко повернулася вистрибом. І спереду гарна, і ззаду. Зморене личко під чорною шапкою кіс, підстрижених під Клеопатру, випромінювало якусь тваринну зграбність. Якщо придивитися, було помітно, що дурман уже нівечить її: щоки позападали, очі попровалювалися — та врода її, підкреслена темним і заразом сяйливим макіяжем, ще брала гору.

Порівнявшись із Шапленом, вона зупинилась і всміхнулася йому.

— Що, слухаєш, про що ми балакаємо?

— Прошу?

— Годі вже дурника корчити, ти мало в’язи не скрутив, як підслуховував.

Він силувано всміхнувся.

— Я… можна вас пригостити?

— З якого це дива? Ти з поліції?

Запитання ошелешило його. Не пощастило йому їх обманути. Він вирішив грати відкрито.

— Я шукаю Лейлу.

— Яку Лейлу?

— Просто Лейлу.

— Ти її знаєш?

— Ні. Та мені про неї казали.

Клеопатра ніжно всміхнулася йому.

— А ось вона.

Шаплен обернувся і побачив у дверях те саме обличчя, яким милувався на світлинах у Сашиній теці. Сьогоднішній її імідж не мав нічого спільного з гожою дівчиною з дошки пошани. Під пахвою чимала сумочка від «Шанель», плащ із хутряним коміром накинутий на невинну білу муслінову сукню. Це вбрання юної дівчини було гострим контрастом із жагучими хвилями сексуальності, що плинули від її зграбного тіла.

— Лейло, та ти справжнісінька зірка! — вигукнула Клеопатра. — Тебе ось хлопчина шукає.

Та зареготалася.

— Оце клас, любцю!

Вона всміхнулась і в загонистому реверансі нахилилася до Шаплена. Її декольте подіяло на нього мов удар кулаком.

— Що ти хочеш, дитинко?

Вона звела плечима, і її перса заколихалися.

— Хто мене шукає, — протуркотіла вона, цьомнувши його у вухо, — той і знаходить мене.

Шаплен спробував ковтнути слину. Марно. Поміж ногами спалахнула пожежа. Яйця мало не луснули. Він на превелику силу уявляв собі таке створіння на Сашиних вечірках. Мабуть, чоловіки шикувалися в чергу, чекаючи, аж доки вона заглитне їх, мов гадюка жабу.

— Я хочу побалакати з тобою про Медіну, — твердо відказав він.

Усмішка згасла на її обличчі. Вона випросталася. Шаплен підвівся і глянув їй у вічі. Зблизька тіні під її очима просто-таки відразу вражали. Дві фіолетові риски розпалювали гарячковий блиск її райдужних крайок.

— Де Медіна? Що з нею сталося?

— А йди ти… Це не моє діло.

— Ходімо побалакаємо десь у тихій місцині.

— Ти що, з глузду зсунувся, дурню?

— У мене пістолет.

Вона зиркнула на його ширіньку й усміхнулася.

— Та бачу вже!

— Я не жартую.

Вона недовірливо дивилася на нього. Зухвалість її умить вивітрилася. Її приятельки здивовано дивилися одна на одну.

— Чим ти приїхала? — запитав він тоном поліцая.

— Своїм автомобілем.

— Де він?

— На паркувальному майданчику, вулиця Франциска І.

Голос її звучав шорстко й уривчасто. Від сексуальності й сліду не лишилося, наче з її душі стерли всю косметику. Не зводячи з неї очей, Шаплен кинув сто євро на столик, за яким сиділи дівчата.

— Пригощаю.

І кивнув на двері.

— Гайда.

— Можна запалити?

— Це ж твоє авто.

— Як мені розпочати?

— Від самого початку, гадаю.

Умостившись за кермом, Лейла запалила «Мальборо» і видихнула хмарку диму. Шиби були підняті. Салон «Остіна»[64] відразу ж наповнився димом.

— Ми всі подруги.

— У вас те саме ремесло?

Лейлина усмішка скидалася на гримасу.

— Ми акторки.

— Як хочеш.

— Ми завжди будуємо якісь плани. Задля грошви чи заради кар’єри. Понад усе мріємо про кар’єру акторки. Але в Парижі не проб’єшся.

Лейла знову глибоко затягнулася. Навіть прицмокнула. Вільною рукою вона весь час розгладжувала свої шовковисті колготки. Шаплен старався не опускати очей, остерігаючись, що не встоїть перед могутнім тяжінням її стегон, обтиснутих чорним шовком.

— У вас є Софі Барак.

— Льоха`. Так ми її між собою називаємо. Вона підсовувала нам деякі справи, але на них можна було добряче залетіти.

До Лейли повертався кримінальний жаргон, наче язик її несамохіть відновлював давні навички, яких вона так до останку й не позбулася.

— І тоді ви почули про Саша.ком.

Замість відповіді Лейла випустила ще одну хмарку диму. На мить вона знову стала хижачкою, якою ото була в барі «Джонні». Лютий вираз обличчя мовби загострив її риси. Облямовані темною крайкою, очі скидалися на кратери, ладні щохвилі вибухнути полум’ям.

— А сам ти хто?

— Одна із жертв цієї халепи. Як і Медіна. Як і ти оце.

— Ми не жертви.

— Хоч ким там будь, лиш дай мені потрібну інформацію.

— А задля чого?

— Задля Медіни.

— Уже кілька місяців, як вона пропала.

— Якщо відповіси на мої запитання, я розкажу, що з нею сталося.

Новий погляд, у якому боролися гнів і страх. Хоч на ній був плащ із хутряним коміром, вона дриґоніла від холоду. Лейла роздушила свою цигарку в попільничці й запалила ще одну. Її запальничка була опоряджена китайським лаком із золотим напиленням. Шаплен здогадався, що це такий самий трофей, як і сумочка «Біркін» у Саші. Жінки в Парижі — це войовниці. Вони показують свої трофеї, як ото шаєнки чіпляють скальпи собі на пояс.

Раптом вона обернула ключа запалювання і ввімкнула піч на повну потужність.

— Ох і холодюка! На чім ми зупинилися?

— На Саша.ком. Хто вам про неї розповів?

— Медінин клієнт. Розкішний чолов’яга. Жив у готелі у Восьмому окрузі.

— У «Теодорі»?

— Ні, в іншому. Уже й не пам’ятаю.

— Коли це було?

— Із рік тому.

— І що він пропонував?

— Ловити йолопів.

— Французькою, будь ласка.

— Нам треба було брати участь у датингах і обирати чоловіків, які відповідали б певним параметрам.

Якщо вилучити неймовірне, що залишається? Неможливе.

Кастинг для обирання піддослідних щурів.

— Які то мали бути параметри?

— Потрібні були жалюгідні