Пасажир - Жан-Крістоф Гранже

Ілюстрації у книжках були не зернисті, а лисніли, наче ртуть. Вони нагадували їй про сни. У тих світлинах була та сама суперечність, що й у нічних мареннях: вони уявлялися і темними, і заразом світлими, і невиразними, і водночас чіткими. Наочно воно все мало вигляд темної хмари, де розриви утворювали срібні візерунки, які так мерехтіли, що здавалися нереальними.

Вона поринула у фахове видання. Не дуже вона його вчитала, проте втямила, що технологія ця складна і потребує чимало часу, надто ж тоді, коли знімають. Важко було повірити, що на місці злочину вбивця міг змарнувати стільки часу, щоб закарбувати те діло в такий спосіб. Але ж знайшли вони коло Ікарового тіла той уламок дзеркала! Вбивця впустив додолу першу пластину і мусив дістати другу. Він постарався позбирати всі друзки, та одної все ж таки не знайшов. Лише так можна було пояснити, звідки взявся той уламок.

Вона раптом подумала, чи надали Соліні цілковитий запис її балачки з Ле Козом. Здається, ні. Про дагеротипи він не згадував. Тож ця зачіпка є тепер лише в неї.

Відхилившись од книжки, вона заплющила очі і спробувала уявити собі, на що схожі дагеротипи, зняті на місці злочину. Мінотавр. Ікар. Уран.

І розплющилася. В її уяві пластини були не сріблясті, а золотаві. Навіть червонясті трохи. Етапи їхньої хімічної обробки за тією давньою методою пов’язались у неї з нерозгаданою таємницею тіла Філіппа Дюрюї. З виточеною з нього кров’ю. У неї раптом виникла незрозуміла певність у тому, що, проявляючи дагеротипи, вбивця використовував кров своїх жертв. Так чи інакше, він застосовував той еліксир життя, щоб проявити зображення.

Анаїс завжди любила мистецтво. Зараз вона дещо згадала. Якщо вірити переказам, Тиціан додавав кров у свої полотна. Рубенс також використовував її, щоб посилити тепло світляних плям, трепет тіла. Існував ще один міф: у XVII столітті людську кров використовували для приготування речовини, що прозивалася мумі, — її перемішували з олією та фарбами, щоб дістати яскраве тло.

Хтозна, правдиві чи ні були ті балачки — зараз вони живили її сценарій. Вона не досить зналася на хімії, щоб здогадатись, яку роль відігравав там гемоглобін і оксид заліза, та не сумнівалася, що Олімп убивці був картинною галереєю, де зберігалися клапті засохлої крові й димеру хлориду золота.

— Шатле, пора.

Перед нею стояла наглядачка. Анаїс запитала, чи можна їй зробити ксерокопії кількох сторінок. Наглядачка відказала, що не можна. Вона не наполягала. І навіть коли позаду лишилися довгі коридори і замкнені двері, збудження її не вщухло. Дагеротипи. Алхімія. Кров. Їй таки пощастило щось намацати, але як його перевірити?

Замість відповіді за нею зачинилися двері камери. Вона вклалася на нари й почула за стіною радіо, що слухали в’язні. Програма «6-9» на «Енерджі». Лілі Аллен, що завітала до Парижа, давала інтерв’ю. Англійська співачка розповідала про своє знайомство з першою леді Франції, Карлою Бруні.

— То ви хотіли б поспівати з нею вдвох? — запитав ведучий.

— Хтозна… Карла висока, а я ж маленька. Чудернацький вигляд був би ото… Набагато ліпше було б поспівати із Саркозі!

Анаїс насилу всміхнулася. Вона дуже любила Лілі Аллен. Надто ж її пісню «22», де співалося про звичайну невтішну долю тридцятирічної жіночки, що й не помітила, як пролетіла молодість. Щоразу, як вона дивилася кліп — дівчата в убиральні нічного клубу поправляють макіяж, намагаючись бодай якось поправити і своє життя, — вона ніби бачила саму себе.

It’s sad but it’s true how society says

Her life is already over

There’s nothing to do and there’s nothing to say.[61]

Вона заплющила очі й повернулася до міфічних зображень.

Укриті кров’ю дагеротипи.

Їй треба вирватися звідси.

Натрапити на слід того мерзотника.

Зупинити хижака з поведінкою опиря.

Чергова вечірка відбувалася в Дев’ятому окрузі, в моднячому барі, що звався «Веґа». Тутешня обстава нічим не скидалася на тропічну атмосферу «Піткерна»: скрізь хромовані площини і світлодіодні лампи. Ліворуч підсвічений блакиттю бар, схожий на акваріум. Праворуч стояли диванчики у вигляді інфузорій. Замість столиків були сріблясті куби.

На шинквасі були розставлені «Блакитна лагуна», коктейлі з кюрасао, що наче сяяли в напівтемряві. Приглушено звучала м’яка електронна мелодія.

Хол прикрашали зображення в рамках із іржостійкої сталі з намальованим героєм японського мультфільму кінця 70-х, якого звали Веґа, а бар був облаштований за модою найпотворніших років ХХ століття — eighties[62].

Вечірка мала розпочатися о дев’ятій вечора. Шаплен прийшов о пів на дев’яту. Йому хотілося заскочити Сашу розполохом. У порожній залі вона, вбрана в пальто, розкладала на столики клапті картону з номерами і не чула, як він увійшов. Шаплен скористався цим, щоб трохи подивитися на неї. Либонь, Саша була родом із нідерландських Антильських островів. Коротка стрижка, зріст метр вісімдесят, спортивної статури, непропорційно довгорука — попри вроду, вона здавалася важкою і масивною. Часом її можна було взяти за трансвестита.

— Вітаю, Сашо, — сказав він, не виходячи на світло.

Вона відсахнулася, здригнувшись од несподіванки. У залі стояла холодюка. Саша відразу ж силувано всміхнулася і знову ввійшла в роль добротливої богині, що владає мільйонами заблуканих сердець.

Та ледве Шаплен вийшов із тіні, той вираз обернувся неприхованою ворожістю. Він підійшов до неї, не знаючи, потиснути їй долоню чи цмокнути в щоку. Саша відсахнулася. Під темним пальтом на ній була строга чорна сукня, на ногах фірмові черевички на підборах. Ніщо в тім убранні не свідчило про її антильське походження, та від неї самої аж віяло тропічними островами. Під світлодіодними лампами її шкіра карамельното відтінку забарвилася золотаво-брунатним тоном, а смарагдові очі прибрали кольору морської води.

Вона теж окинула його поглядом, і його вбрання вочевидь справило на неї жахливе враження. Фіолетова сорочка, фланелевий плащ із трьома кишенями, прямі штани з вовняної саржі й розкішні полаковані черевики з гострими носаками. Він надів на себе все те з гардеробу Ноно, що впадало в око.

— І навіщо я пускаю до свого клубу таких дешевих джиґунів, як оце ти?

— Чим я заслужив на цю увагу?

— Пам’ятаю, я вже досить чітко висловилася на цю тему.

Здається, Саша вже якось заборонила йому приходити на ті вечірки.

— Відтоді чимало часу спливло… — кинув він навмання.

— А чутки знай ширяться.

Вона розмовляла з насилу помітним креольським акцентом. Коли вона зверталася до своїх підопічних, його не відчувалося, та зараз, у цім поєдинку віч-на-віч, він повернувся знову.