Солдати гріху - Анджей Зем'янський
Завідувач підтвердив рухом голови
– Саме так, – зітхнув. – Повна конспірація, фальшиві документи, всі лікарі з "Солідарності".
– Як я розумію, його врятували.
– Врятували, але повністю чоловік в себе не прийшов. Він нічого не пам'ятав. Був майже як дитина. Його відвезли до якогось костельного центру і саме там укрили.
Майхржак і Потоцька обмінялися поглядами. Помилка з підручника. На щастя, завідуючий нічого не помітив.
– Потім в нашій країні сталися відомі зміни. Круглий Стіл, свобода, повалення комунізму і… все якось прийшло до норми. А пацієнт потрапив до нас.
– В якому він стані?
– Ну що ж, дякуючи реабілітації, ходить, самостійно їсть, якщо підставити йому миску під ніс, самостійно користується туалетом, якщо його до нього запровадити. З ним мало клопоту. Нічого не пам'ятає. Відзивається односкладово. Якби спав наяву. То значить…, – раптом лікар сіпнувся. – Таким його стан був протягом майже двадцяти років.
– І коли наступила зміна? – допитувалася Потоцька.
– Хмм… Те, що я скажу, є досить дивним. Пару місяців тому приїхала комісія з Варшави. Деяких пацієнтів забрали на спеціальні дослідження на якомусь суперсучасному обладнанні. Іх документи були дуже загальними.
– Як це, на дослідження? – перебив його Майхржак. – Вам не сказали, на які?
– В мене є весь перелік тієї нової апаратури, яку намірялися випробувати на хворих.
– Ага, і їм забракло психів в Варшаві?
Лікар таємничо посміхнувся.
– Я б хотів сказати "отож, власне", але ж ні. Вони шукали певних хворих, схоже, по всій Польщі. То мали бути пацієнти з справною моторикою, з розладами пам'яті, з втратою вищої мозкової діяльності… Але ж я б міг вам ці захворювання цитувати з годину.
– А що сталося, коли пацієнт повернувся з Варшави? – копав далі Майхржак.
– Почався якийсь дивний процес, якого я не розумію. Пацієнт… – знову лікар стишив голос.
– Так?
– Він став майже нормальним. Починає пригадувати різні речі з минулого. Починає…
– На ньому провели якусь операцію? – випитували поліцейські.
– З того, що мені відомо, то, скоріше за все, ні.
Лікар робився все більш таємничим.
– А те нове обладнання, про яке ви згадували?
– Воно служить виключно для діагностики. Те, що вони робили, я б назвав, скоріше, чимось начебто як калібрація. Обладнання, не людей.
Потоцька, удаючи, нібито бажає розім'яти кістки, встала й підійшла до панорамного вікна. Але ж Макабри в радіусі зору не було.
– І що ж пам'ятає той пацієнт? – спитала вона.
– О, то вже з медичної точки зору не є суттєвим. В мене майже не було часу останніми днями, нам, власне, встановлювали нову систему опалення, ну, ви ж самі розумієте, як це воно…
В головах у поліцейських спалахнули попереджувальні вогні. Нова опалювальна система на об'єкті, призначеному на продаж?! Хто ж би інвестував, не знаючи планів майбутнього власника? Для чого щось замінювати і збільшувати власні кошти? Обидва знов обмінялися поглядами.
– А чи не вип'єте чогось міцнішого? – несподівано спитав завідуючий. – У вас же є водій.
– Ви знаєте, я з задоволенням, – посміхнувся Майхржак, – але ж моя начальниця хотіла б сфотографувати декілька будинків.
– А–а, щоб оцінити, що треба буде відремонтувати? – здогадався завідувач. – Зараз надам якогось провідника.
– Це буде зайвий клопіт, дякую, – Потоцька підняла руки у виразному жесті. – Я вважаю за краще фотографувати самій. Якщо ви дозволите…
– Та звичайно… – На столі з'явилася два дуже великі келишки та пляшка коньяку. – Якби там що, прошу мене покликати.
От же спритник. Потоцька, виходячи з кабінету, послала Майхржакові злий погляд. Він за коньячком спокійно витягне всю інформацію, а їй доведеться відвалити всю чорну роботу. Боже, але ж вона уявлення не мала про жодні системи опалення.
Парафіяльні книги завше писані від руки. Могло б здаватися, що це ще один анахронізм Костелу, пам'ятник консерватизму, який просто неможливо реформувати, бо ж комп'ютер нічим вірі зашкодити не може. Роздруківка чи літери на екрані є розбірливими, завжди такі ж самі, вони не примушують читача сліпнути та читати по складах чийсь нерозбірливий та дивний почерк. Ксьондз Вебер з усією певністю не належав до закорузлих церковних консерваторів, але ж він вмів оцінити почерк. Проблема тут була лише одна. Мертві літери на екрані ніяким чином не віддзеркалювали настрою та стану духа, в якому якийсь священик вів свої нотатки. Одне діло слова на бездушному екрані: "Сьогодні вранці вмер Ян Ковальський", але ж зовсім іншим буде те ж речення, увіковічене рукою, що тремтить в неочікуваному болю чи досаді. Таку інформацію ніякий комп'ютер передати не здатен.
– Сестро… – Вебер відклав ксерокопії парафіяльних книг, які вивчав з самого ранку. Він ніколи не замовляв оригіналів і ще знав, що не має сенсу користуватися звиклими копіями. Вони могли бути зроблені кимось іншим, і вже напевно, в інший час і в іншому настрої.
– Вип'ємо кави?
Кавова машина давно вже була готовою. Досить було торкнутися відповідної кнопки. Сестра Юстина усілася в кріслі за малим столиком, поряд з ксьондзом. Той не звернув на це уваги. Звичаї, які панували у Вісімці, значно відрізнялися від тих, що, як правило, панували в Костелі.
– Знову стануть забивати людей? – тихо спитала вона.
Вебер кивнув.
– Так, як у вісімдесят дев'ятому?
– Вважаю, що це є значно гіршим.
Сестра не налякалася, не видала з себе ніякого театрального "Ох!", ні "О мій Боже!", не стала закривати рота… Її рука нітрохи не задрижала, коли з байдужим обличчям вона наливала каву до маленьких чашечок.
– А… – завагалася вона на секунду, але ж не через нервування.
– А "бестію" випустять?
Священик сумно подивився на жінку.
– Нехай нас Господь боронить навіть перед такими думками, сестро. Нехай нас боронить…
Та розставила на столику блюдця з тістечками. Взяла одне і вільно кусала, запиваючи кавою. Тиша нестерпно тягнулася.
– Чим є "бестія"? – нарешті відважилася спитати монахиня.
Вебер струсив з себе понуре замислення. Йому видавалося, що затишне приміщення Вісімки з його запахом кави несподівано змінилося на середньовічні каземати, з їх запахами гнилизни та болю, наповнені криками тортурованих, скрипом ланцюгів та шепотом екзорцистів, які повторювали молитви. На питання
