Солдати гріху - Анджей Зем'янський

Потоцька нахилилася, зиркаючи на великий екран з панелі мерседесу.

– Хмм, – хекнула вона розгублено.

– І тут, згідно з прогнозом, навігація починає строїти дурня.

– Факт, – Майхржак теж нахилився вперед.

– Треба у когось спитати.

– Кури варені, за останні півгодини я нікого на узбіччі і не бачив. Мимо їхали лише машини.

– Спокійно… – над інспектор вивчав електронну карту на екрані. – Зараз буде довгий прямий відрізок, а потім поворот. Голову даю, що там стоять хлопці з радаром.

І дійсно. Через декілька десятків секунд виявилося, що власне там, де було зовсім безпечно, і водії могли розвинути більшу швидкість, ветерани з дорожньої служби і зробили засідку. "Мерседес" затримали "карамелькою"[8] за перевищення швидкості.

Скло передніх дверей безшелесно осунулося донизу.

– Колега, – Макабра, не чекаючи запрошення пред'явити документи, відразу приступив до діла. – Як доїхати до тих Бржузек чи Бржезіни?

– Бржезіці, – поправив його поліцейський з патруля, дивлячись непевними очима, як водій потягає ковток коричневої рідини з дуже характерної скляночки. "Мерседесом" з його автоматичною коробкою передач можна керувати однією рукою, але ж…

– Півкілометра прямо, потім наліво під гору через ліс.

Поліцейський зиркнув на пасажирів. Всі в цивільному, на додаток ще й негритянка. І цей лімузин… На офіцерів поліції вони зовсім не були схожими. Він власне вже відкривав рота, але Макабра не чекав.

– Дякую, колега, – буркнув він, піднімаючи скло і рушаючи без зайвих пояснень.

Потоцька оглянулася.

– А як напише рапорт? – спитала вона. – Може то якийсь службист?

– Нехай пише. Бо ж цієї машини не існує. Стоїть реквізована на стоянці вроцлавського управління.

– Ну, власне.

– А що власне? – знизав плечима Майхржак.

– Добре. Поговоримо про справу. Що пропонує сестра Юстина? Що ми повинні дізнатися в тій Бржезиці?

– Ми повинні зорієнтуватися в ситуації та знайти одного божевільного.

– А що ми про нього знаємо? – він зиркнув на підсунутий Потоцькою листочок.

– Ага. Нічого не знаємо.

Він запалив сигарету і знову налив всім віскі.

– Чуєш цей запах? – спитав він.

– Спиртного?

– Ні. Випарів абсурду.

Заклад в Бржезиці виявився загубленим серед лісів ще довоєнним санаторієм для більш справних в плані рухового апарату хворих. Але скористуватися ним не встигли. Війна вибухнула ще до того, як було створено мережу доріг та доріжок для прогулянок, і ще до того, як навкруги з'явилася хоч яка інфраструктура, наприклад, помешкання для персоналу. Сучасна як для пізніх тридцятих років архітектура, прості, багато засклені будинки з червоної цегли хоробро знесли присутність пізніших соціалістичних прибудов, які мали б ту прогалину заповнити. Цілість справляла гарне враження, особливо в поєднанні з великим садом, який в цю пору року власне розцвів кольорами з різним ступенем яскравості. Тільки коли вони під'їхали поближче до стіни, що вже трохи осипалася, та будки охорони біля брами, можна було помітити ефекти руйнування від упливу часу та паршивості попередніх ремонтів.

Портьє вискочив зі своєї комірчини, мов з катапульти. Він відкрив чавунну браму, не задаючи ніяких питань. Але ж у нього була якась система швидкого повідомлення командира "лісової фортеці", оскільки, коли вони зупинилися на широкому під'їзді під головним будинком, завідуючий вже їх чекав.

– Вітаю вас від щирого серця. Вітаю в наших скромних порогах…

Після перевірки документів цього терапевтичного центру, довідавшись, що будинки треба буде продати, а хворих треба перевести кудись в інші місця, наша пара домовилися, що вони будуть удавати потенційних інвесторів. Конкретно ж, удавати буде Потоцька, Майхржак – її польського представника, а Макабра – охоронника. Трохи турбувала англійська Майхржака, який, як представник, повинен був бути ще й перекладачем, але виявилося, що це зовсім непотрібно. Коли завідуючий почув: "Пані Елізабет, на жаль, не говорить польською", відразу ж перейшов на англійську, якою прекрасно володів.

– Запрошую всіх вас на каву.

Він вів групу, але завжди пропускав жінку вперед. Потоцька чудово грала англійку, кожен раз дивуючись, оскільки в її культурі такі привілеї жінці не належали.

Кабінет, до якого завів їх завідуючий, був об лаштований типово для державних закладів на цій території: чистий еклектизм. Велике, дуже добре освітлене приміщення, інтер'єр, що залишився після німців, зіпсований соціалістичними декораціями, та підрихтований кількома дує сучасними гаджетами, якими завідуючий відразу ж похвалився,включивши пультом безшумний кондиціонер.

– Як подорож? – спитав він, коли всі зайняли місця в незручних, але ж старовинних кріслах. – Як взагалі подобається пані наша країна?

Потоцька злегка здригнулася, бо власне дивилася крізь вікно, як сержант Макабра, який, як охоронець, залишився біля під'їзду, власне переміряє садові алейки в пошуках інформаторів.

– Чудові барани. Насправді, барани досконалі.

Ще до того, як на обличчі завідуючого намалювалося здивування, Майхржак пояснив, що Потоцька просто з'їла баранячий шашлик в Закопанє і була ним просто захоплена. Сама ж вона швидко дала доказ того, що їй відомо, як повинна поводитися бізнесвумен з британським корінням.

– Чи можемо ми відразу ж перейти бо бізнесу? – безцеремонно додала вона.

На цей раз вона приголомшила лікаря. Він мало не розлив каву, яку наливав з великого срібного кофейника.

– Але ж, звичайно, – підтвердив той.

– Бачите, містер, план у мене простий. Я бажаю відразу ж купити весь центр.

Завідувач подав їй чашку, дивлячись прямо в очі.

– З чистої цікавості, прошу сказати, яким стане його призначення?

– Докладно таке ж, як і до сих пір. – Потоцька грала свою роль дуже добре.

Лікар, знаючи польські реалії, не вірив, що таке можливе.

– Слухаю?

– Вже пояснюю. Психічні хвороби не знають кордонів. Не знають вони і соціальних різниць, навіть найбагатші сім'ї страждають від них. А я знаю людей, які б бажали, хмм, лікувати своїх рідних в шикарних умовах, але… – тепер вже вона поглянула в очі лікареві. – …десь дуже далеко від спільноти в якій їм довелося жити.

– Ага, хіба розумію, – кивнув той, посміхаючись. – Така собі супершикарна психіатрична лікарня для еліт, розташована подалі від людських очей?

– Це місце підходить для цього ідеально, – продовжила Потоцька.

– Але чому в Польщі?

– Прошу вибачити відвертість, але ж відповідь є простою. Містер пам'ятає п'єсу Альфреда Жаррі "Король Убю"[9]? "Все діється в Польщі, або ж ніде", так він написав. І так дуже часто вас і бачать західні еліти. Але ж, з іншого боку, за