Безсоння - Стівен Кінг

А хлопчаки тим часом осідлали велосипеди й помчали геть. Нірвана кинув через плече ще один недовірливий погляд на Ральфа.

— Ти зможеш одночасно вести машину й пити каву? — вручаючи йому горнятко, запитала Луїза.

— Гадаю, із цим завданням я цілком упораюся, хоча більше мені вже нічого не потрібно. Я почуваю себе чудово, Луїзо.

Жінка, глянувши на двох хлопчаків, кивнула:

— Поїхали.

2.

Коли Ральф із Луїзою виїхали на шосе № 33 у напрямку місця, раніше відомого як Сади Барретта, світ навколо них став барвистий. Їм не довелося підніматися навіть на дюйм сходами сприйняття, щоб спостерігати за цим буянням барв. Місто залишилося позаду, дорога вела через ліс, охоплений осіннім полум’ям. Небо лежало над шосе синьою смугою, тінь «олдсмобіля» сковзала за ними по палахкотливому листю.

— Боже, яка краса, — мовила Луїза. — Хіба це не чудо, Ральфе?

— Так.

— Знаєш, чого мені хочеться? Найбільше?

Він похитав головою.

— Щоб ми могли з’їхати на узбіччя, зупинити авто й трохи побродити лісом. Знайти галявинку, сісти на сонечку й спостерігати за хмарами. Ти б сказав: «Поглянь, Луїзо, он та хмара схожа на коня». А я б відповіла: «Глянь-но сюди, Ральфе, там точнісінько людина з мітлою». Було б просто чудово.

— Так, — протягнув він. Ліворуч з’явився просвіт; стовпи лінії високої напруги, немов солдати, марширували крутим схилом. У променях ранкового сонця дроти блищали сріблом, нагадуючи павутину. Унизу стовпи потопали в мідному потоці червоного сумаха,[48] а в небі над просікою Ральф побачив яструба, що ширяв на гребені такого ж невидимого, як світ аур, повітряного потоку.

— Так, — знову мовив Ральф. — Було б здорово. Можливо, коли-небудь ми й матимемо таку нагоду, але…

— Але що?

— «Я кваплю себе щомиті, щогодини — встигнути б здійснити усе, визначене долею», — продекламував Ральф, Луїза здивовано глянула на нього:

— Яка жахлива думка!

— Так. На моє переконання, усі істинні думки жахливі. Я прочитав тобі рядок з поетичного збірника «Цвинтарні ночі». Мені дав його Дорренс Марстеллар у той день, коли проник до мого дому й поклав газовий балончик у кишеню моєї шкірянки.

У дзеркалі заднього огляду кілометрів за три позаду Ральф помітив чорну смугу, що стрімко наближалася крізь палахкотливий ліс. Поблискував на сонці хром. Машина. Можливо, дві або навіть три. І їдуть на величезній швидкості.

— Старий Дор, — задумливо мовила Луїза.

— Так. Знаєш, я гадаю, що він теж частина цих подій.

— Швидше за все, — погодилася Луїза. — І якщо Ед — особливий випадок, то старий Дор, поза всяким сумнівом, теж персона важлива.

— Я вже думав про це. Найцікавіше щодо нього — я маю на увазі старого Дора, а не Еда, — те, що ні Клото, ні Лахесісу нічого про нього не відомо. Очевидно, він із зовсім іншої сфери.

— Що ти хочеш цим сказати?

— Я не цілком певен, але ні пан К., ні пан Л. ніколи про нього не згадували, отже… Отже…

Ральф знову подивився в дзеркало заднього огляду. Тепер до трьох машин приєдналася четверта, і кавалькада, виблискуючи хромом, стрімко наближалася, Ральф бачив сині переливи блимавок на дахах машин. Отже, це поліція, їде у Ньюпорт? Ні, швидше за все, кудись ближче.

«А раптом вони женуться за нами? — подумав Ральф. — Раптом установка Луїзи, яка стирала Барбарі Річардс пам’ять про наші відвідини, не спрацювала!»

Але чи буде поліція споряджати аж чотири машини в погоню за старими на іржавому «олдсмобілі»? Ральф так не думав.

Раптово уявним поглядом він побачив обличчя Елен, і в Ральфа засмоктало під ложечкою, коли він притискав автомобіль до узбіччя дороги.

— Ральфе? Що… — Але тут Луїза почула завивання сирен і оглянулася, тривога читалася в її очах. Перші три патрульні машини промчали повз них зі швидкістю, що значно перевищувала сто двадцять кілометрів на годину, обдавши «олдсмобіль» хмарою піску й змусивши опале листя пуститися в танок.

— Ральфе! — Вона майже кричала. — А раптом це Гай-Рідж? Там же Елен! Елен і її маля!

— Знаю, — відповів Ральф, а коли мимо промайнула четверта машина, він знову відчув внутрішній спалах. Ральф потягнувся до коробки передач, але рука його завмерла за три дюйми від важеля. Брудна пляма, що прикувала його погляд, була менш спектральною, ніж чорна грибоподібна хмара, що зависла над Громадським центром Деррі, але Ральф знав, що суть їх однакова: саван.

3.

— Швидше! — прикрикнула на нього Луїза. — Нам треба їхати швидше, Ральфе!

— Не можу, — відповів він, стиснувши зуби, через що слова пролунали нерозбірливо. — Мені потрібно приглушити аури. — «До того ж, — подумки додав він, — швидше я не їздив тридцять п’ять років, і я до смерті боюся».

Стрілка спідометра завмерла на позначці «сто двадцять», дерева проносилися мимо суцільною жовто-червоно-бурою стіною; з-під кришки капота чулося вже не просте постукування, а гудіння цілого взводу ковалів, що розгулялися на вечірці. Незважаючи на це, їх швидко наздоганяла ще одна трійка поліцейських машин.

Попереду був крутий поворот. Ральф вирішив не послухатися інстинкту і не став тиснути на гальма. Він лише прибрав ногу з педалі газу, коли вони наблизилися до повороту… І втиснувшись ногами в гумовий килимок, відчув, як машину заносить убік; він стиснув зуби, очі під кущиками брів вилізли з орбіт. Завили задні колеса, і Луїза навалилася на нього, хапаючи рукою сумочку, що злетіла на сидіння. Спітнілими долонями Ральф учепився в кермо, гадаючи, що машина зараз перевернеться. Однак «олдсмобіль» був останнім справжнім дорожнім монстром, виготовленим у Детройті, — широким, важким і пласким, тож поворот йому вдалося подолати. Попереду, ліворуч від шосе, Ральф побачив червоний фермерський будинок. За ним причаїлися два сараї.

— Ральфе, тут потрібно повернути!

— Бачу.

Повз них промчала ще одна колона автомобілів. Ральф їхав якомога ближче до узбіччя, молячи Бога, щоб жодна з машин не зачепила «олдсмобіль» на такій скаженій швидкості. Цього не сталося — авта майже нерозривним ланцюжком пролетіли повз, звернули ліворуч і почали підніматися на довгий пагорб, що вів до Гай-Рідж.

— Тримайся міцніше, Луїзо.

— Звичайно, звичайно, — пробурмотіла вона. «Олдсмобіль» мало не з’їхав у кювет, коли Ральф повертав на Орчард-роуд. Якби тут була не ґрунтова дорога, а гудроноване шосе, величезна машина, швидше за все, перевернулася б, продемонструвавши фігуру вищого пілотажу, як на шоу-ралі. Але автомобіль лише занесло. Луїза тонко скрикнула, і Ральф мигцем глянув на неї.

— Швидше! — Вона нетерпляче махнула рукою й у цей момент так надприродно стала схожа на Керолайн, що Ральфові здалося, начебто