Безсоння - Стівен Кінг
Жінка видихнула через ніс, випускаючи два протуберанці.
— Не така вже я хороша, як здаюся. Якщо Господь учинить із нею щось, я перша застрибаю від радості, кажучи: «Хай буде воля твоя», повірте. Але якщо ви маєте на увазі насильство з боку безумців — то справа інша. Подібні речі ставлять нас на один щабель з тими, кого ми хочемо зупинити. Безумці, однак, вважають інакше. Вони ж немов джокери в колоді карт.
— Так, — погодився Ральф. — Точне визначення.
— Думаю, насправді мені не хочеться, щоб із цією панею сталося щось погане, — виснувала офіціантка, — але все може бути. Усе що завгодно. І якщо це станеться, то нехай вона винуватить лише саму себе. Вона у вовчій зграї… А жінці поміж вовків не варто дивуватися, якщо її покусають.
5.
Ральф не був певен, що після цього йому захочеться їсти, однак його апетит чудово пережив погляди офіціантки на аборти й Сьюзен Дей. Допомогли аури; ніколи раніше їжа не здавалася такою смачною, навіть коли він був підлітком і їв п’ять або шість разів на день, було б що.
Луїза не поступалася йому. Нарешті вона відсунула вбік тарілку із залишками смаженої картоплі й шматочком бекону. Ральф завиграшки упорався з картоплею й беконом, поклав сосиску на тост, сунув імпровізований сендвіч у рот, проковтнув і, голосно видихнувши, відкинувся на спинку стільця.
— Твоя аура на два тони потемніла, Ральфе. Незрозуміло, чи означає це, що тобі досить їсти, чи що ти вмреш од завороту кишок.
— Швидше за все, і те й інше, — відповів він. — Ти теж знову бачиш?
Луїза кивнула.
— Знаєш, — мовив Ральф, — зараз найдужче в світі мені хочеться подрімати. — Так воно й було. Тепер, у теплі й ситості, останні чотири місяці недосипання лягли на Ральфа пудовим тягарем; очі немов засипало піском.
— Зараз для цього невідповідний момент, — стривожено заперечила Луїза. — Дуже погана ідея.
— Згоден.
Луїза хотіла попросити рахунок, але потім передумала й запитала:
— Може, варто зателефонувати твоєму другові-поліцейському, Лейдекеру? Раптом він погодиться допомогти?
Ральф з усією старанністю, на яку лише здатен був його затуманений мозок, обміркував пропозицію, потім заперечливо похитав головою:
— Навряд чи я насмілюся. Що ми можемо повідомити Лейдекеру, не скомпрометувавши себе? І це лише частина проблеми. Якщо він навіть підключиться… Але підійде до справи неправильно… Він тільки ускладнить ситуацію.
— Добре. — Луїза підкликала офіціантку. — Звідси ми поїдемо з відкритими вікнами, а потім зупинимося в «Данкін донатс» і захопимо із собою каву й тістечка. Сьогодні плачу я.
Ральф посміхнувся. Посмішка вийшла широкою, від вуха до вуха, і якоюсь незв’язною, нагадуючи блаженну усмішку підпилого гуляки.
— Обов’язково, мадам.
Коли підійшла офіціантка й поклала перед ним чек, Ральф помітив, що на її фартуху більше немає значка «ЖИТТЯ — ЦЕ НЕ ВИБІР».
— Послухайте, — зі зворушливою відвертістю мовила вона. — Мені жаль, якщо я вас образила. Ви ж приїхали снідати, а не вислуховувати нотації.
— Ви нас не образили, — заспокоїв її Ральф і глянув на Луїзу, та ствердно кивнула. Офіціантка посміхнулася:
— Спасибі, а то я справді відірвалася на вас. У будь-який інший день нічого такого не трапилося б, але сьогодні о четвертій годині дня ми влаштовуємо мітинг, я буду представляти містера Далтона. Для виступу мені відводять три хвилини, здається, стільки зайняв мій монолог і тут.
— Нічого, нічого. — Луїза поплескала жінку по руці. — Усе нормально.
Посмішка офіціантки стала ширшою і теплішою, але коли вона повернулася до них спиною, Ральф побачив, що вираз вдоволення у Луїзи зник. Вона дивилася на жовтувато-чорну пляму над правим стегном офіціантки.
Ральф дістав з нагрудної кишені ручку, перевернув паперову серветку й швидко накидав кілька слів. Потім, витягши гаманець, дістав п’ять доларів і поклав їх поверх написаного. Коли офіціантка підійде за чайовими, вона обов’язково прочитає послання.
Ральф узяв чек і помахав ним перед обличчям Луїзи.
— Це наше перше справжнє побачення, отже, будемо платити навпіл, — сказав він. — Якщо я залишу їй п’ять, то мені не буде вистачати трьох баксів. Тільки не кажи, що ти розорена.
— Хто? Королева покеру в Ладлоу? Не дурій, любий. — Луїза передала йому жменю купюр, діставши їх із сумочки. Поки Ральф вишукував потрібну йому банкноту, Луїза прочитала написане на серветці:
«Мадам, у вас гостра дистрофія печінки, і вам необхідно терміново звернутися до лікаря. Наполегливо раджу триматися подалі від Громадського центру Деррі сьогодні ввечері».
— Я знаю, це нерозумно, — сказав Ральф.
Луїза чмокнула його в кінчик носа:
— Завжди розумно допомагати людям.
— Спасибі. Однак навряд чи вона повірить. Ця пані вважатиме, що нас образив її значок, незважаючи на всі наші запевнення, і що ця записка лише своєрідний еквівалент відповіді на її нападки.
— Можна переконати й інакше.
Луїза зосередила погляд на офіціантці — та, стоячи у дверях, базікала з кухарем. Природні сіро-блакитні кольори аури Луїзи стали насиченіші, а сама аура стиснулася, перетворившись у капсулу, що облягала тіло.
Ральф не до кінця усвідомлював, що саме відбувається… Але все відчував. Волосся в нього встало сторчма, по шкірі побігли мурашки. «Вона наповнюється силою, — подумав він, — натискає на всі вимикачі, запускає в хід усі турбіни, роблячи це почасти через жінку, якої ніколи досі не бачила і, можливо, ніколи більше не побачить».
Офіціантка теж відчула стороннє втручання.
Вона оглянулася, немов хтось окликнув її. Луїза натягнуто посміхнулася й помахала рукою, але коли вона заговорила з Ральфом, голос її тремтів від зусилля.
— Я майже… Майже дісталася.
— Дісталася до чого!
— Не знаю. До того, що мені було потрібно. Усе відбулося миттєво. Жінку звуть Зої, ї з двома крапками. Піди оплати чек, відверни її увагу. Постарайся зробити так, щоб вона не дивилася на мене, мені й так важко.
Ральф виконав прохання Луїзи, і доволі успішно, незважаючи на спроби Зої оглядатися на Луїзу. Коли Зої вибила чек, на касовому апараті з’явилася сума в 234,20$. Жінка прибрала цифри нетерплячим натисканням пальця на кнопку й знову глянула на Ральфа. Її обличчя було блідим, а очі стривоженими.
— Що з вашою дружиною? — запитала вона Ральфа. — Я ж вибачилася. Чому вона так дивно дивиться на мене?
Ральф знав, що Зої не може бачити Луїзу, адже він щосили намагався закривати собою огляд, але знав він і те, що жінка права — Луїза справді дивилася.
Ральф спробував посміхнутися:
— Не знаю, що…
Офіціантка здригнулася й роздратовано оглянулася на кухаря.
— Перестань гримотіти каструлями! — закричала вона, хоча в кухні
