Безсоння - Стівен Кінг
«Чому вони не можуть поцілити в нього? — міркував Ральф, поки вони з Луїзою піднімалися по щаблях ґанку, наближаючись до полум’я кольору охри, яке визирало з дверей. — Боже праведний, чому ж вони не можуть поцілити в нього з такої відстані?»
Але Ральф знав чому… Клото пояснив їм з Луїзою, що й Атропоса, і Еда Діпно оточують сили злі, які, проте, піклуються про їхню безпеку. Хіба не схоже, що ці ж сили тепер охороняють Чарлі Пікерінга, на кшталт того, як Ральф подбав про Лейдекера, коли той висунувся з укриття, щоб втягти туди свого вмираючого колегу?
Пікерінґ відкрив шквальний вогонь по поліцейських, що наближалися. Він цілився нижче пояса, де їх не захищали бронежилета. Один із них упав і застиг, другий поповз назад, кричачи, що його підстрелили — підстрелили? — чорт, його дуже поранило.
— Барбекю, — верескнув з вікна Пікерінґ, регочучи. — Барбекю! Барбекю! Свята відплата! Засмажити сучок! Божественний вогонь! Священний вогонь!
Крики стали голосніші, здавалося, вони чуються просто з-під ніг Ральфа, і коли він подивився вниз, то жахнувся: місиво аур парою просочувалося з-під підлоги веранди, розмаїтість кольорів і відтінків затушовувалася під напором червоного світіння, яке просочувало потік… І все, що його оточувало. Ця криваво-червона конфігурація не була схожа на грозову хмару, що утворилася над місцем бійки, затіяної біля «Червоного яблука» Зеленим і Жовтогарячим хлопчиськами, але Ральф був упевнений, що значення їхнє подібне; єдина розбіжність полягала в тому, що цей купол породжений страхом, а не люттю й агресією.
— Барбекю! — репетував Чарлі Пікерінг, потім неслося щось на адресу диявольських сучок. Раптом Ральф зненавидів цього безумця дужче, ніж будь-кого за все своє життя.
— Ходімо, Луїзо, ми мусимо зупинити його.
Узявши жінку за руку, він потягнув її в палаючий будинок.
Розділ двадцять другий
1.
Вхідні двері вели в наскрізний коридор, тепер весь прохід був охоплений язиками полум’я. Ральф бачив ці язики яскраво-зеленими, а коли вони з Луїзою проходили крізь вогонь, було відчуття прохолоди — немов вони йшли крізь пари ментолу. Палаючий будинок приглушено потріскував, автоматні черги звучали тихо, як гуркоти грому у сприйнятті людини, яка пливе під водою… Саме це визначення, на думку Ральфа, найточніше описувало його відчуття — перебування під водою. Він і Луїза перетворилися на невидимих істот, що перепливають вогненну ріку.
Ральф, указавши на двері праворуч, запитально глянув на Луїзу. Вона кивнула. Потягнувшись до дверної ручки, він поморщився від огиди, коли його пальці пройшли крізь неї — що було, звичайно ж, краще, ніж якби він міг по-справжньому схопитися за цю чортову штуковину, то, без сумніву, залишив би кілька шарів шкіри на розпеченій мідній ручці.
— Ми пройдемо крізь двері, Ральфе!
Він оцінююче оглянув Луїзу, помітивши страх і занепокоєння в її очах, але в них не було й натяку на паніку, — потім кивнув. Вони разом пройшли крізь двері в той момент, коли з немузичним гуркотом залізних ланцюгів і розбитого скла на підлогу впав свічник.
Вони опинилися в приймальні, і від побаченого в Ральфа звело шлунок. До стіни під величезним плакатом із зображенням Сьюзен Дей у джинсах і сорочці в стилі вестернів («НЕ ДОЗВОЛЯЙ ЧОЛОВІКОВІ НАЗИВАТИ ТЕБЕ ДИТИНКОЮ, ЯКЩО НЕ ХОЧЕШ, ЩОБ ІЗ ТОБОЮ ТАК САМО Й ПОВОДИЛИСЯ» — радив плакат) притулилися дві жінки. Обидві були застрелені в голову в упор. Мізки, рване місиво кісткових тканин розмазалися по шпалерах із квітковим орнаментом і по прошитих ковбойських чобітках Сьюзен Дей. Одна з жінок була вагітна. Іншою виявилася Гретхен Тіллбері.
Ральф пригадав той день, коли Ґретхен разом з Елен прийшла до нього додому, щоб попередити і вручити газовий балончик «Охоронець»; тоді вона здалася Ральфові красунею… Хоча, звичайно, тоді її гарненька голівка була ще ціла, а мізки не розмазані по стінах. П’ятнадцять років тому їй дивом удалося уникнути смерті від рук свого чоловіка, але інший чоловік спрямував зброю в голову Ґретхен Тіллбері, миттєво відправивши її на той світ. Тепер вона вже ніколи не розповість, звідки на її лівому стегні шрам.
На мить Ральфу здалося, що він непритомніє.
Він сконцентрувався й, думаючи про Луїзу, взяв себе в руки. Аура Луїзи набула темно-червоного відтінку. Зигзагоподібні чорні лінії простромлювали поле, нагадуючи роздруківку електрокардіограми людини, що перенесла фатальний серцевий приступ.
— О, Ральфе! Боже милостивий!
Щось вибухнуло в південному крилі будинку з такою силою, що розчинилися двері, крізь які вони щойно пройшли. Ральф припустив, що це балон або балони з газом… Хоча зараз навряд чи це було аж так важливо. Палаючі обривки шпалер влітали в кімнату крізь розчинені двері, і Ральф побачив, як штори й рештки волосся на голові Ґретхен Тіллбері хитнулися до дверей, коли вогонь усмоктав повітря з кімнати, щоб підживитися. Цікаво, скільки часу потрібно буде вогневі, щоб перетворити жінок і дітей, які заховалися в підвалі, на хрусткі сухарі? Ральф не знав, та й навряд чи це було аж так важливо, чи люди, закриті внизу, задихнуться раніше, ніж почнуть горіти.
Луїза з жахом дивилася на мертвих жінок. По її щоках котилися сльози. Примарне сіре світло, яке піднімається вгору від залишених ними слідів, нагадувало пару, що виходить від сухого льоду. Ральф провів Луїзу до подвійних дверей у глибині кімнати, завмер перед ними, глибоко вдихнув, потім обійняв Луїзу за талію і ввійшов у дерево.
Далі був момент темряви, у якій не лише його ніс, але й кожна клітина тіла просочилися солодкуватим запахом тирси, а потім вони опинилися в кімнаті за дверима. Можливо, раніше вона була кабінетом, але згодом стала приміщенням для занять груповою психотерапією. У центрі колом стояли складні стільчики. Стіни прикрашали вислови типу: «ГОДІ ЧЕКАТИ ПОВАГИ ВІД ІНШИХ, ЯКЩО НЕМАЄ САМОПОВАГИ». На шкільній дошці хтось написав: «МИ — ОДНА РОДИНА, І ВСІ МОЇ СЕСТРИ ЗІ МНОЮ». Біля одного з вікон, що виходили на веранду, одягнений у бронежилет і мішкуватий светр, який Ральф упізнав би в будь-який час доби, причаївся Чарлі Пікерінґ.
— Засмажити всіх безбожниць! — крикнув він. Над його плечем пискнула куля; друга впилася у віконну раму праворуч. Думка, що Пікерінга охороняють, знову повернулася до Ральфа, тепер уже ставши переконаністю.
— Лесбіянки!
