Безсоння - Стівен Кінг

— Так, — спокійно вимовив Ральф. — Я такий, старомодний, через що іноді й проколююся.

— Ральфе, я не хотіла…

— Я все знаю. Я лише намагаюся пояснити, що я й сам був вражений… Збитий з пантелику… Не менше за тебе. Тому й ставив запитання, а що в підсумку? Хіба це були хороші питання? Корисні!

— Гадаю, ні.

— Можливо, почав я не так і погано. Наскільки я пам’ятаю, перше питання, коли ми вибралися на дах, стосувалося того, хто вони й чого хочуть. Звичайно, вони постаралися напустити філософського туману, але можу посперечатися, що я все-таки змусив їх попотіти. Потім нам розтлумачили основи розуміння Визначеності й Випадковості — дивина, але вона не має жодного відношення до нашої поїздки в Гай-Рідж до Ґретхен Тіллбері й скасування виступу Сьюзен Дей. Чорт забирай, краще б вони самі розповіли нам дорогу, а не змусили звертатися за допомогою до племінниці Сімони, хоч час заощадили б.

На обличчі Луїзи з’явилося збентеження:

— І справді.

— До того ж під час нашої розмови час летів так швидко, як буває при піднятті на кілька рівнів. Вони теж спостерігали за його польотом, повір. Вони розрахували цю сцену таким чином, щоб коли ми довідаємося те, що нам необхідно знати, у нас не залишиться часу на питання, на які їм не хотілося відповідати. Гадаю, вони хотіли вселити нам думку, що ми діємо в інтересах суспільства, що мова йде лише про порятунок багатьох життів, але вони не могли сказати цього прямо, тому що…

— Тому що це неправда, а вони, можливо, не можуть брехати.

— Абсолютно правильно.

— Отже, чого ж вони хотіли насправді, Ральфе?

Він похитав головою:

— Не маю ані найменшого уявлення, Луїзо. Навіть натяку.

Вона допила каву, акуратно поставила чашку на блюдце, якусь мить вивчала подушечки своїх пальців, потім глянула на Ральфа. І знову Ральф був уражений її красою — фактично вибитий з колії.

— Вони були такі хороші. Вони й зараз хороші. Я відчуваю це дуже виразно. А ти?

— І я, — неохоче зізнався Ральф. Звичайно, він це відчував. Ці двоє лікарів були всім тим, чим не був Атропос.

— І ти однаково постараєшся зупинити Еда. Адже так?

— Так.

— Тоді відкинь усе інше, — спокійно вимовила Луїза, відповідаючи на погляд його блакитних очей поглядом своїх темних. — Подібні роздвоєння лише засмічують твій розум, Ральфе.

Він погодився, але й далі сумнівався у своїй здатності ось так узяти й відпустити на волю всі ці думки. Можливо, варто дожити до сімдесяти, щоб зрозуміти, наскільки важко боротися з прищепленими в дитинстві поглядами. Він був чоловіком, чиє навчання тому, як бути чоловіком, почалося задовго до приходу до влади Адольфа Гітлера, і він досі був бранцем покоління, що слухало по радіо спів Г.В. Кальтенборна й «Ендрюс Сістерс» — покоління чоловіків, що вірять у «коктейль із місячного сяйва». Подібне виховання майже начисто заперечувало такі милі питання морального плану, як, наприклад, хто працює на благо, а хто на шкоду. Найголовнішим було не принизитись. І нікому не дозволяти водити себе за носа.

«Невже! — холодно поцікавилася в його голові Керолайн. — Чудово. Але дозволь мені першій відкрити тобі маленький секрет, Ральфе: це цілковита дурня. Ще задовго до зникнення Ґлена Міллера за овидом[46] подібні речі вважалися нісенітницею і залишаються нею донині. Думка, що чоловік повинен робити те, що слід чоловікові, тепер… позбавлена особливого сенсу. У будь-якому разі — тернистий і довгий шлях в Едем, любий, хіба не так?»

Так. Занадто довге повернення в Едем.

— Чому ти посміхаєшся, Ральфе?

Від необхідності відповідати його врятувала поява офіціантки й величезної таці з їжею. На бретельці фартуха жінки Ральф помітив значок із написом: «ЖИТТЯ — ЦЕ НЕ ВИБІР».

— Ви підете сьогодні на мітинг у Громадський центр? — запитав Ральф.

— Обов’язково, — відповіла вона, ставлячи тацю на сусідній столик, щоб звільнити руки. — Ось лише я буду біля Центру з плакатом.

— Ви із «Друзів життя»? — поцікавилася Луїза, коли офіціантка заходилася розставляти тарілки з омлетом.

— А я жива? — звела брови жінка.

— Так, очевидно, так, — чемно відповіла Луїза.

— Отже, я належу до «Друзів життя». Убивство істоти, яка змогла б колись створити шедевр або винайти ліки від СНІДу чи раку, є блюзнірством, на моє переконання. Тому я вийду з плакатом, щоб феміністки й ліберали побачили написане на ньому слово: «УБИВСТВО». Вони ненавидять це визначення й навряд чи вживають його на своїх коктейль-вечірках. Кетчуп вам потрібний?

— Ні, — відмовився Ральф. Він не міг відвести очей від жінки. Навколо неї почало поширюватися зеленувате світіння — здавалося, воно просочувалося з її пор. Аури поверталися у всій своїй силі.

— Чи в мене виросла друга голова? — обурилась офіціантка, перекидаючи жуйку за іншу щоку.

— Я задивився на вас? — Ральф відчув, як кров ударила в обличчя. — Вибачте.

Офіціантка пересмикнула м’ясистими плечима, і верхня частина аури повільно зрушилася.

— Як правило, я не втручаюся в такі справи, намагаючись добре працювати й тримати рота на замку. Але більше я мовчати не збираюся. Знаєте, скільки свого дорогоцінного часу я провела біля цієї бойні, скільки спекотних днів, мало не присмаживши собі сраку, і холодних ночей, мало її ж таки не відморозивши?

Ральф і Луїза похитали головами.

— З 1984 року. Дев’ять довгих років. І знаєте, що найбільше мене дістає у прихильників вибору?

— Що ж? — поцікавилася Луїза.

— Вони виступають проти дозволу на носіння зброї, щоб люди не перестріляли одне одного; вони ж стверджують, що електричний стілець і газова камера суперечать конституції, тому що це надзвичайний і жорстокий вид покарання. Стверджують це, а потім спокійнісінько виходять на вулиці й виступають на підтримку законів, які дозволяють лікарям — лікарям! — вставляти вакуумні трубки в лоно матерів і висмоктувати ненароджених синів і дочок по шматочках. Ось це найбільше мене й дратує.

Офіціантка говорила — було враження, що цю промову вона виголошувала вже багато разів, — не підвищуючи голосу, не виявляючи ані найменших ознак гніву. Ральф слухав і не слухав, сконцентрувавши увагу на блідо-зеленій аурі, що оточувала фігуру жінки; та тільки не все там було рівномірно забарвлене. Із правого боку, ближче до талії, оберталася жовтувато-чорна пляма, схожа на брудне колесо.

«Печінка, — подумав Ральф. — У неї негаразди з печінкою».

— Але ж ви не хочете, щоб із Сьюзен Дей справді