Пасажир - Жан-Крістоф Гранже
Вона нервово засміялася, затуливши рота долонею, мов японка. Тендітна жіночка з дитячими плічками. Руді коси спадали з її скронь, неначе позолочена риза ікони. Вузьке обличчя осявали крайки зіниць, що теж здавалися рудими. Очі, підкреслені лініями брів, були гарні, та не гармоніювали з обличчям. Довгастий ніс і затонкі вуста надавали її зовнішності суворості та гостроти, тож тут про вроду і не йшлося. На ній не було ніяких прикрас. Якщо судити з убрання, вона й не збиралася одягнутися якомога краще. Кожна дрібниця свідчила про те, що вона прийшла сюди, згнітивши серце.
— Це моє псевдо в мережі, — докинула вона, ніби перепрошуючи. — Я довгенько його використовувала… Воно стало наче моїм достеменним ім’ям.
Вона промовляла, наче мисливець, що зморився вже вештатися джунглями і сидіти в засідці. Він зазначив собі, що вона не спитала, яке його псевдо. Адже вона й так знала його.
Він почав здалеку.
— Що ви очікуєте від цих побачень?
Жіночка крадькома зиркнула на нього, наче сказала «а ти сам ніби не знаєш», потім повчально мовила:
— Шансу. Щасливого випадку. Талану, якого не дає мені життя.
Щоб приховати збентеження, вона почала розбалакувати на загальні теми. Про те, як вона уявляє собі кохання, взаємність, спільне життя. Шаплен тільки потакував. Вони вже почали обговорювати цю тему як щось абстрактне, таке, що не має до них ніякого стосунку.
Люлю-78 розслабилася. Вона крутила келиха в руках, розглядаючи кола на поверхні коктейлю. Те враження, наче вони колись бачилися, вже розвіялося. І все ж таки вряди-годи випадковий погляд чи інтонація справляли враження дежавю. І тоді він бачив, як у її очах проблискує гнів і, хоч як це дивно, страх.
Їхній час майже сплив, та розмова вже не цікавила Шаплена. Він вирішив, що вийде за нею надвір і розпитає про їхнє спільне минуле.
— За нашого часу, — підсумувала вона, — якщо ти незаміжня, то це вважається недугою.
— Так завжди було, хіба ні?
— Принаймні тут від цього не вилікуватися.
— Дякую за підтримку.
— Облиш дурня клеїти… — Вона відразу ж пошкодувала, що звернулася до нього на «ти». — Ви так не гадаєте. Ніхто так не гадає.
— Можемо казати одне одному «ти», як хочете.
Вона знай крутила келиха в руках, не зводячи з нього очей, наче ворожка.
— Либонь, не варто… От халепа, тут не палять…
— Ви багато палите?
— А тобі яке діло?
Ті слова прозвучали мов ляпас. Вона розтулила рота. Ладна вже була геть-чисто все викласти. Та знову бовкнув дзвін. Засовалися стільці, пролунав сміх, шелест суконь. Гаплик. Вузьке обличчя знову стало незворушне, наче лице мадонни.
Шаплен зиркнув ліворуч.
Якийсь чолов’яга вже чекав своєї черги.
Люлю-78 простувала вулицею Сен-Поль.
У повітрі висів невагомий сніговий пил. Укриті памороззю хідники мерехтіли блакиттю. Кожен крок був наче удар у барабана. Шаплен ішов за нею на відстані ста метрів. Вона могла його помітити, лише обернувшись і уважно озирнувши вулицю. Йому подобалося це стеження. Цілковита чіткість кожної подробиці. У сяйві ліхтарів усе блищало, наче полаковане холоднечею. Ніби він знову опинився в негативі свого сну: білий мур, і на нім його чорна тінь. Зараз він ішов попід чорними мурами, і тінь його була біла, бо його огортала пара від власного подиху, пронизана білястим світлом ліхтарень.
Вона звернула ліворуч, на вулицю Сент-Антуан. Шаплен наддав ходу. Коли він вийшов на більшу вулицю, вона вже перейшла на той бік і звернула праворуч, на вулицю Севіньє. Шаплен перейшов вулицю вслід за нею. Він вийшов з бару, ні в кого не взяши номера телефона. Його цікавила тільки Люлю-78.
— А нехай йому всячина! — вилаявся він.
Вона зникла. Пряма вулиця, обабіч якої бовваніли кам’яниці XVII століття, була порожня. Він побіг. Або вона мешкає в одній із цих кам’яниць, або сіла до свого авта.
— Що тобі треба?
Шаплен здригнувся: вона ховалася під дашком під’їзду. Він бачив тільки її силует у шапочці під шалик барви опалого листя. Наче загублена школярка.
— Не бійтеся, — сказав він, звівши долоні.
— А я й не боюся.
В її руці він угледів якийсь загрозливий предмет. Одне з тих знарядь самозахисту, що може вдарити струмом. Блимнув розряд, підтверджуючи погрозу. Поки що тільки попередження.
— Що тобі треба від мене?
Він силувано всміхнувся.
— Ото вже дурня! Побачення в нас не вийшло, але…
— Мені нема чого тобі сказати.
— А мені здається, ми могли все продовжити з того місця, де…
— Йолоп! Якось ми вже намагалися. А сьогодні ти сів за столика і навіть не впізнав мене.
Отож, йому воно не здалося.
— Послухайте, а ви не могли б опустити цю річ?
Вона стояла під дашком під’їзду і не ворушилася. Укрите памороззю склепіння оточувало її твердим блакитним покотьолом. Хмарка пари курілася довкола її обличчя, наче німб.
— Знаєте. — примирливо провадив він, — я потрапив в автокатастрофу… І почасти втратив пам’ять.
Він фізично відчував її настороженість. Її страх і недовіру.
— Їй-богу, не брешу. Тим-то я й не приходив так довго до Саші.
Ніякої реакції. Люлю-78 наче заклякла з тим своїм шокером у руці. Її поведінка свідчила не лише про ображене самолюбство. Тут було щось іще. Щось набагато глибше. Страх, який виник задовго до цієї миті.
Шаплен зачекав декілька секунд, сподіваючись, що вона озветься.
Він уже й надію втратив, аж вона прошепотіла:
— Тоді ти був інший.
— Та знаю! — буркнув він. — Ця катастрофа все змінила.
— Ноно-веселун. Ноно-звабник. Володар жіночих сердець…
Вона немовби виплюнула ті слова. Образа просто-таки спливала з її холодних вуст.
— Ти просто шив нас у дурні.
— У дурні?
— Я розмовляла з іншими.
— З іншими?
— З іншими дівчатами. До Саші приходять, щоб знайти чоловіка. А йдуть із подругами.
Шаплен застромив руки в кишені.
— І як же я шив вас у дурні?
— За гарним фасадом було порожньо. Ти навіть не доторкнувся до нас.
— Не втямлю.
— Ми теж. Ти тільки запитання ставив. Самі запитання.
— Про що я питав? — спробував уточнити він.
— Наче когось шукав. Хтозна.
— Жінку?
Люлю промовчала. Шаплен підійшов до неї ближче. Вона забилася в куток і націлила на нього отой шокер. З рота в неї вряди-годи вихоплювалися хмарки пари, немов примари її страху.
— Але ж це
