Твердиня - Максим Іванович Кідрук

Охоронець відступив, кавкаючи, наче астматик. Спочатку жіночий крик, потім чийсь силует, нерозбірливі співи з безодні і ось тепер — загадкова потвора, що заповзає у прірву! Це занадто навіть для не дуже забобонної людини.

— Мати Божа! — Хлопчина втратив останні подихи хоробрості, які кволо ворушились у грудях і примушували його триматися. А ще він зрозумів: якщо лишиться тут, то втратить не тільки хоробрість, але й рештки здорового глузду. — О, мати Божа, порятуй мене!

Дощ остаточно доконав його. Нова блискавка розпорола небеса, і на сельву одночасно вивергнулись тисячі тонн сконденсованої вологи. Злива, неначе цунамі, стіною налетіла на Твердиню. Видимість упала до нуля. Струмини води розсікали, заломлювали і немислимо викривлювали промінь, не даючи змоги бачити далі ніж на метр від джерела світла.

Вартовий розвернувся і, навіть не світячи ліхтарем під ноги, галопом помчав назад до ангару.

CXIX

Невідомо яким чином ледве вловні Ґремові слова досягли свідомості Левка. Українець розчув, як згори надійшло запитання: «Ти довбонувся, кретине?», — і, що найдивніше, попри густий солодкавий туман у голові зрозумів, що питання адресується саме йому.

«Згори? Чому воно прийшло згори? — мелькнуло в одурманеній макітрі. — Зі мною що, говорить Господь?»

Лео перестав співати, задер писок і пробурмотав:

— Господи, прийом… прийом…

А потім подумав: «Це я щойно мугикав гімн України чи як?»

Вибух блискавок і гарматний виляск грому, що супроводжували скинуту згори фразу, на мить повернули його до свідомості. Левко побачив, що сидить на тоненькій гілляці, ні за що не тримаючись руками і безтурботно звісивши ноги у провалля.

— Ох ти бля! — Хлопець перейшов на рідну українську й одним ривком видерся вище.

«Щоб я всрався! — додав уже подумки і знавісніло затрусив головою. — Що це було? Що зі мною сталося?» Викид адреналіну дозволив ще кілька секунд опиратись наркотичному запамороченню.

Попервах на думку спадали містичні пояснення. Твердиня не хоче, щоб вони тікали і якимись бісівськими чарами протидіє їм. Згодом хлопець відчув, як знайомий масний запах залоскотав ніздрі, і припустив: в усьому винні квітки бруґмансії. Вони труять його смородом.

Через кілька секунд здійнялася злива, притлумивши аромат пелюсток (котрий знову норовив затягти поволокою свідомість), «змивши» його, і цілковито повернувши хлопця до свідомості. «Треба забиратися. І то швидко», — зметикував Левко, похапцем заштовхав у торбину кілька останніх листків і посмикав мотузку. Домовленості не було, що американець тягнутиме його нагору, Левко мав лізти сам, але вони погодили сигнал, який свідчитиме, що нагорі все в порядку і Левку можна підійматись: Лео один раз шарпоне мотузку, на що Ґрем відповість таким самим шарпанням.

Нічого не відбулось — Ґрем не відповів на сигнал. Вода лилась важким неперервним потоком, через неї українець не чув і не бачив, що діялось нагорі.

«Заснув там чи що?»

Свідомість примерхала. Це точно квіти, зрозумів Левко, жахнувшись від того, з якою швидкістю наростає запаморочення. Півтора роки тому під час однієї з численних поїздок на поромі зі Стокгольма до Гельсінкі Ян Фідлер (вони тоді тільки-но познайомились) дав Левку скуштувати снюс[150], специфічний різновид тютюнових виробів. Попри безневинну назву ця штука викликає серйозну залежність, у багатьох країнах вважається наркотиками, через що заборонена в Євросоюзі (крім Швеції та Голландії). Ян тоді шукав щось, як він висловився, «для генеральної прополки мозкових звивин» і підсів на снюс (щось середнє між жувальним і нюхальним тютюном), який навіть у Швеції було непросто купити. Почалось усе як жарт: Ян запропонував, Левко легко згодився. Чех витяг із пласкої круглої картонної коробки (підпис на лицьовій стороні «General — White Portion», на тильній — застереження шведською, що снюс шкодить здоров’ю і спричиняє звикання) сірий пакетик завбільшки з крайню фалангу вказівного пальця, що пахнув прілими спеціями, і українець, недовго думаючи, заклав його під верхню губу. Півхвилини Левко нічого не відчував, а тоді йому так «просапало звивини», що ледве спам’ятався. Море було спокійне, два-три бали, не більше, а хлопець плазував по палубі лайнера «MS Mariella»[151], наче за бортом бурував дев’ятибальний шторм. При вживанні снюсу доза нікотину, що потрапляє в організм, значно вища, ніж при викурюванні цигарки, позаяк при курінні більша частина нікотину згорає. Незвичний навіть до простих цигарок організм Левка в буквальному сенсі викрутило навиворіт: нікотин через язик і ясна напряму прослизав у кров. Сидячи в гіллі бруґмансії, українець відчував щось дуже близьке до блискавичного сп’яніння після «подушечки» бронебійного шведського снюсу.

Намагаючись не вдихати отруйного повітря, Левко витримав паузу і смикнув удруге (давай… давай же… будь ласка… відгукнись). Знову ніякої реакції. «Що за чорт?» Хлопець з силою поволік канат на себе, і тільки тоді линва натяглась. Левко скубнув — Ґрем скубонув у відповідь. Українець для певності повисів трохи на линві, переконуючись, що американець тримає міцно, і тільки тоді подерся нагору.

Підніматись було напрочуд важко. Струмини дощу змішувались з потоками води, що стікали з країв терас, і все це неслося донизу, з кожним метром набираючи маси й швидкості. Ноги час від часу зісковзували по вогкій стіні, через що розраховувати можна було тільки на руки. Відчуття було таке, наче повзеш нагору всередині Ніагарського водоспаду. Траплялися моменти, коли у Левка тьмяніло в очах від нестачі кисню. Подекуди потік ширшав настільки, що навіть відштовхнувшись ногами, хлопець не міг набрати в легені повітря — рот забивало водою. Доводилось притискатись губами до стіни і короткими ковтками (неначе витягнута на повітря рибина) всмоктувати живлющий кисень.

Діставшись місця, де канат з’єднувався з тоншою мотузкою, Левко геть знесилів. Альпіністська линва була надто тонкою і ковзкою, він не міг повзти по ній угору, не маючи під ногами опори. Хлопець спробував, раз, удруге, втретє, але щоразу з’їжджав до канату.

На щастя, Ґрем здогадався, що й до чого, і взявся тягнути Левка, накручуючи мотузку на себе. Через кілька хвилин українець, відпльовуючись, мов опритомнілий потопельник, вишкрібся на терасу шостого рівня. Американець підхопив його, силоміць поставив на ноги і замість того, щоб підтримати, прокричав:

— Ти ненормальний! Якого біса ти співав? Мік Джаґґер, розтуди твою маму!

Левко лише похитав головою. Згадавши щось, стягнув з шиї торбину з квітами і листям бруґмансії і сунув її в руки мулату. Потому гойднувся, наче п’яний, і повалився на залиту дощовою водою траву.

Ґрем відклав торбу вбік і взявся витягувати канат із прірви.

CXX