Твердиня - Максим Іванович Кідрук
Сатомі навпомацки подалась назад і видряпалась на місце перетину двох пірамід (з цієї точки кілька годин тому Ґрем спостерігав за відльотом «Мі-17»). Дівчина підтягнулась на руках і перекинула праву ногу через ребро, коли вловила спалах світла за спиною. Вслід пролунав розкотистий удар (у вуха наче спиці повстромляли) і сяйнуло вже зліва, сильніше. Піраміда задрижала — японку підкинуло і потягло вздовж західної грані. Сатомі заверещала. Вона закричала так голосно, як тільки могла, але не почула себе. Після спалаху вона не чула нічого.
Секунду Сатомі здавалося, що вітер утримає її і викине за межі Твердині, та зрештою сила тяжіння перемогла. Дівчина впала: спершу на грань, а потім з’їхала вниз, ударившись плечем і головою об землю. Раптова тиша шокувала. Буря не припинилась, але навколо стало тихо, наче в соборі перед молебнем. Не змінюючи положення, японка доторкнулась рукою до лівого вуха. Волосся злиплося, шкіра була вогкою. Дівчина також відчула, як щось схоже на шмарклі скапує з ніздрів. Висолопила язик і лизнула верхню губу. По роті розійшовся кислуватий металевий присмак. «Кров…» — подумала Сатомі. Піднесла до очей руку, котру прикладала до вуха, і побачила, що вона аж чорна від крові.
Так і не зрозумівши, що її оглушило ударом блискавки, дівчина знепритомніла.
Об землю застукотіли великі краплини.
CXI
Бідолахи стомились, але не наситилися. Хіть ніяк не минала.
Якийсь час вартові-перуанці соромилися один одного і просто дивились «кіно». Та зрештою бажання взяло гору: хлопці поскидали штани і запрацювали кулаками. За півгодини вони понатирали члени до крові, їхні передпліччя набухли й боліли, але спинитись не могли. Стількох голих жінок вони не бачили за останні десять років. Та де там! За все своє життя. Ще й яких жінок! Красуні з «Virgin» не йшли ні в яке порівняння з проститутками в Пуерто-Мальдонадо. Хтозна, коли ще випаде таке щастя…
Лупнула блискавка. Перуанці не звернули увагу, знаючи, що в ангарів є громовідвід. Вони налаштовувались на нове коло, коли крізь скигління вітру, пригаслі розкати грому, що, немов купа каміння, котився сельвою, і поскрипування розхитаної металевої балки вглибині ангара розчули жіночий крик.
— Ти чув? — спитав один.
Другий чув, але не вважав за потрібне перериватися.
— Ні, — збрехав.
— Мені здалося, хтось кричав. Жінка.
— Там нема нікого. У тебе галюцинації. На сексуальному ґрунті. Га-га-га!
— Це може бути тільки маленька японка. — Інших жінок у Паїтіті не було. Зненацька перший вартовий заправив труси і став застібати ширинку. — Піду подивлюся.
Невідомо, що підштовхнуло його — спогад про симпатичну Сатомі й бажання втілити фантазії з реальною жінкою чи несподіваний докір совісті через самовільно покинутий пост, — але перуанець, затягнувши пояс і захопивши з собою ліхтар, потюпав до виходу.
— В таку погоду? — кинув услід другий. — Як знаєш. — Він не збирався витрачати час на подібні дурниці. Наразі були й цікавіші речі.
Перший охоронець відчинив двері і пірнув у темряву, сутулячись від кількох краплин, що впали за комір, а другий тим часом відмотав «кіно» назад — до свого улюбленого епізоду — і продовжив натирати мозолі.
CXII
— Погано, що дме з півночі, — пробубнів Левко.
— Ага, бадді.
«Ясне діло, то ж не туди тобі лізти…» — зморщив носа українець.
Хлопці спинились біля місця, яке кілька годин тому обрали для спуску.
Вітер налітав на прямовисну стіну Паїтіті, відбивався, кидаючись на зустрічний потік, і закручувався у небувалі по силі турбулентні вихори. Хлопців смикало то назад, то вперед, заледве не звалюючи з тераси. Левко вдруге пошкодував через свою гарячковість: операцію слід було відкласти — гіршої погоди для того, щоб лізти вниз, годі було придумати. Стоячи лицем до півночі, було неможливо дихати — буревій набивав вітром горлянку, не випускаючи з легень вуглекислий газ.
Ґрем розмотував канат. Левко підступив до краю, зазирнув униз і не розгледів нічого. Товста ворсиста мотузка зникала в пітьмі.
— Втримаєш мене? — Українець повернув голову до мулата. — Тут добряче смикає.
Американець не відповів.
— Ти зможеш мене втримати? — повторив Левко, подумавши, що Ґрем не розчув.
За кілька сотень метрів від них розчахнулось небо, сипонувши врізнобіч поламаними фіолетовими блискавками. Одна з них кресонула з півночі на південь, промайнула точно над головами хлопців і скинула на них лавину тріскучого гуркоту. Твердиня задвигтіла. Несильно, немов палуба океанського лайнера під час крутого повороту, та все ж відчутно.
І мулат, і українець присіли, причавлені гуркотом, й одночасно подумали про Сатомі. Вони були на кілька метрів нижче верхньої тераси і через те не бачили, що блискавка квігналась у велику піраміду, інакше покинули б усе і помчали рятувати дівчину.
— Бля-а-а-а! — з перестраху закричав Лео. — Я не буду туди лізти!
Один із вихорів зачепив своїм мацаком Ґрема і штовхнув його на українця.
— Ти мені не довіряєш? — апатично промовив мулат. — То не лізь.
І щось у тому «не лізь» боляче різонуло Левка. Ґрем, попри те, що йому не потрібно було повзти вниз і теліпатись над п’ятдесятиметровою прірвою, явно не хотів продовжувати. Боїться? А може, ще гірше — не хоче тікати? Хлопці зчепились поглядами, забувши, що нині не час виясняти стосунки. У Левка нуртувало у серці, а в голові кублились недобрі думки, серед яких проскакувало навіть хворобливе бажання зіпхнути американця в безодню, раз і назавжди поклавши край їхньому суперництву.
По траві залопотіли поодинокі краплі дощу, і Левко першим відвів погляд.
— Розкручуй далі. — Українець торкнувся рукою канату і розпрямився.
Останні два метри мотузки Ґрем обмотав навколо пояса і зав’язав спереду вузлом.
— Не дрейф, Лео, — з тим самим відстороненням (навіть байдужістю) сказав мулат. — Я втримаю.
По тому американець відступив на крок і обома руками перехопив мотузку нижче від вузла.
— Вперед!
— З Богом… — прошепотів Левко, почепив на шию зшиту Сатомі торбинку і ступив у прірву.
Перші три-чотири метри спускатись було легко. Вільний кінець каната розгойдувався під поривами вітру і норовив висмикнутися з рук, та українець приловчився гамувати його колінами. Левко незчувся, як,
