Твердиня - Максим Іванович Кідрук
На останні слова Левко не зважав: нехай базікає — зараз настав час діяти. Хлопець повернувся до Семена:
— Чувак, мені потрібні будуть дві мотузки: одна — метрів на три, друга — метрів на двадцять п’ять, можна й на тридцять. Дістанеш?
— Поцуплю у робітників.
— Добре. Спробуй роздобути їх сьогодні.
— Лео, я не знаю, чи…
— Постарайся. Я не хочу скніти тут до Різдва. А ти, — Лео повернувся до Сатомі, — візьми, будь ласка, чиюсь футболку і зший з неї торбинку, таку, щоб на шию повісити.
Японка відповіла беззвучно, самими лише очима.
CIV
Погода мінялась. Ранкова прохолода швидко вивітрилась, на зміну їй прийшла задуха. Тиск упав, а ртуть у термометрах поповзла вгору. За якусь годину повітря перетворилось на розплавлене скло і стало жирним від гарячої вологи. Вітру начебто не було, проте на відкритому просторі відчувався рух. Повітряні маси пругкою стіною повзли над сельвою, накачуючись мокречею і розпарюючись, мов у топці парового котла.
Перепад тиску був настільки відчутним, що у Твердині утворились стійкі протяги. Повітря з підземелля мчало коридорами і з потойбічним шамотінням випорскувало на поверхню. Щось назрівало…
CV
18 серпня 2012 року, 12:33 (UTC – 5) Паїтіті
— Ось, — насилу вичавив Семен, скидаючи на підлогу «нори» два мотки мотузки.
— Треба було покликати нас, ми б допомогли, — сказав Левко.
Мотки були різними. У першому була скручена так звана climbing rope, альпіністська мотузка зеленого кольору з легкого і міцного нейлону, десь із палець завтовшки. Весь моток важив не більше двох з половиною кілограмів. Зате другий представляв собою скручену бухту грубого канату і тягнув кілограмів на двадцять. Такі в Україні висять по шкільних спортзалах. Лео уявити не міг, яким чином Сьома, шкандибаючи на одній нозі і кривій милиці, спромігся самотужки приволокти другий моток з каменоломень. Семен аж хилитався від знемоги. Він був увесь мокрий і блищав, наче начищені блиском для взуття лаковані туфлі. Під очима відтінились глибокі коричневі кола, такі чіткі, немов наведені фломастером.
— Ай, — відмахнувся росіянин, з останніх сил показуючи, що тримається. — Забий.
— Ти ледь на ногах стоїш.
— Ви тільки привернули б зайву увагу. Ви ж туди ніколи не спускалися.
— А ти? — Левко несвідомо зиркнув Семену за спину, наче остерігаючися, що звідти хтось з’явиться. За росіянином протяг гнав по слабо освітленому коридору холодне підземне повітря. Воно терлося об стіни, шурхало і шепотіло, мов живе.
— А я прошмигнув непоміченим. Майже всі каменярі потяглись на терасу обідати.
— Величезний, — пробурчав Ґрем, копнувши носаком більший з мотків.
— Вибач, чувак, іншого не було.
— Агов, друзяки, — очі американця забігали, — їх же десь заховати треба.
Левко машинально потягнувся до перемикача і погасив світло. Ніхто не запитав, для чого. Відблисків, що заповзали з коридору, вистачало, щоб розрізняти силуети один одного і розкладені по кутках скромні пожитки.
— Тоншу й гладеньку можна під матрац, — півшепотом запропонував українець.
— Давай.
Разом з мулатом вони як могли розрівняли зелену мотузку (щоб займала менше об’єму) і запхали під один із матраців.
— Думаєш, не видно? — скептично покосився Ґрем. Матрац виступав над сусіднім на два пальці.
— Розсуньте матраци, — порадив Семен.
За мить матраци розштовхали по «норі», і різниця у товщині стала непомітною.
— А з цим ворсистим удавом що робити? — Мулат присів коло товстішої мотузки. — Така під матрац не ляже.
— Покладемо у той куток, — Левко показав у дальній кут печери, — за наплічники.
Ґрем пирхнув. Зобразив, зрушивши губи вліво, not impressed face, та сперечатися не став. Удвох хлопці перетягнули канат у найдальший закуток «нори», після чого замаскували його власними речами.
— Ну як? — спитав Лео, відходячи.
— Херово, — чесно сказав Сьома.
Речей було небагато, і всі вони були надто малі — як не тули, неозброєним оком видно, що в кутку лежить складена бухтою дебела мотузка. Її можна прикрити матрацом, але поставлений сторчма матрац приверне ще більше уваги, ніж просто моток канату.
— Біс із нею, — махнув рукою українець.
— Якщо її помітять, нам каюк, — прокаркав американець.
— Не помітять, — упевнено проказав Левко. — Сьогодні вночі ми її використаємо… і зразу позбудемось.
— Притримай коней, ковбою, — вихопилось у Ґрема. — Ти не занадто поспішаєш?
— Назви хоч одну причину, чому ми маємо зволікати.
— Щоб усе обдумати.
— У тебе з цим настільки туго, що на роздуми треба кілька днів? — Левко знущально посміхнувся і розвів руками, мовляв, то твої проблеми, чувак.
В очах мулата розцвів гнів. Вони й п’ятьма фразами не могли перекинутись, щоб не наїжачитись один на одного.
— А як щодо вартових, бадді, тих красенів, які всю ніч блукатимуть терасою?
— Я про них подбаю, — хижо вищирив зуби українець.
«Ага, розказуй мені…» — Ґрем недовірливо ворухнув бровами і вийшов із «нори».
Твердиня скиглила від протягів. Здавалось, у підземних ходах, десь глибоко в надрах Паїтіті загубилось доісторичне чудовисько, і зараз, осліпнувши, усвідомило, що приречене блукати в пітьмі до кінця часів, марно шукаючи вихід на поверхню, і застогнало. Тягуче, утробно й озлоблено.
CVI
Решту дня хлопці трималися разом, наче побоювались, що, коли ходитимуть нарізно, хтось прочитає їхні думки. Після обіду, стараючись не привертати уваги, вони зібрались біля північного краю горішньої тераси, навпроти великої піраміди. Розсілись, звісивши ноги з краю, і якийсь час вдавали, що насолоджуються краєвидами безмежної розкошланої сельви. Втім, перестороги були марними — попри незбагненне пожвавлення, що сповнювало терасу того спекотного суботнього пообіддя, бранців ігнорували.
Заспокоївшися, хлопці заходились вивчати місцевість, закарбовуючи найменші деталі, що можуть стати у нагоді під час нічної вилазки. В тому місці, де вони сиділи, край шостого рівня відступав від стіни тераси (тобто сьомого рівня) метрів на три-чотири. Далі вниз аж
