Твердиня - Максим Іванович Кідрук
5558=5∙82+5∙81+5∙80=36510
— Триста шістдесят п’ять! — вигукнув він. І тут же: — Це календар!
— Бінґо! — крекнув Джейсон.
— У них було вісім місяців у році і… і… — Хлопець спробував поділити 365 на 8 і, не отримавши цілого числа, розгубився. Голова геть не варила. — Вісім місяців по… гм. — Він затих. Надовго.
Джейсон вичікував, а коли заговорив, голос його звучав розчаровано:
— Вісім місяців по сорок п’ять днів у кожному, плюс п’ять відособлених днів у році. Бачиш? — Чоловік торкнувся пальцем п’яти загострених виступів на сегменті, що відповідав останньому, сьомому місяцю. — Вони позначають п’ять неврахованих днів, що не належать до жодного місяця.
— А в місяці?
Х’юз-Коулман перевів палець на нульовий місяць, чий сектор був розграфлений на тижні й дні.
— П’ять тижнів по вісім днів у кожному, плюс знову ж таки п’ять неврахованих днів. Ось тут усе розмічено, можеш перерахувати.
— А як з високосними роками?
Джейсон знизав плечима:
— Мабуть, як і ми, додавали по одному дню раз на чотири роки. А може, відразу п’ять днів — раз на двадцять років.
— Це так дивно… — сказав Сьома.
— Що саме?
— Те, що кількість діб у земному році — 365 — у вісімковій системі відповідає числу 555. Фантастично просто.
— Взагалі розподіл напрочуд симпатичний. Вісім місяців, п’ять тижнів, вісім днів — усе крутиться навколо вісімок та п’ятірок. У такі моменти я починаю думати, що греки, чи єгиптяни, чи шумери, чи хто там перший вигадав прототип сучасної математики, поспішили з вибором десяткової системи числення.
Притримуючи блокнот долонею, росіянин занотував:
— Ось цей запис унизу… виходить, це формула, що описує весь календар. — Семен показав Джейсону записник, притримуючи палець на рядку з формулою (5∙8+5) ∙8+5, а тоді перевів погляд на рядок з символами внизу малюнка. Тон у нього був радше питальним, ніж ствердним.
Чоловік покосився на росіянина:
— Ти не зосереджений.
— Та ні, все гаразд, — неуважно відповів Сьома.
Джейсон пригасив всезнаючу посмішку, що норовила вискочити на лице.
— Це через те, що ми спілкуємось? — Росіянин смикнувся і подивився на сивочолого надто поспішно, щоб говорити «ні». — Твоїм друзям це не подобається, так?
— Левку, — вперши погляд назад у стіну з круглим календарем, промовив хлопець. — Лише Левку. Іншим начхати.
— Українець не здається… — в нікуди промовив Джейсон. Він дивився тепер в одному напрямі з Сьомою — на центр календаря з трьома однаковими символами, що відповідали п’ятіркам.
Семен здвигнув плечима, не подумавши, що в цій ситуації будь-яка реакція означає відповідь «так».
— Хочеш, я його приберу? — запропонував Х’юз-Коулман.
Сьома здригнувся. Якби він зараз дивився кінофільм, у якому під Джейсоном-актором виплили титри зі словами «Хочеш, я принесу морозива?», то повірив би титрам, а не власним вухам, настільки буденно й гладко звучав голос сивочолого.
— Ні, Джейсоне! Господи, ні!!
— Як знаєш. Просто мені здалося, що він заважає.
У Сьоми нарешті прорізались очі. Невже він вірив, що колись зможе порозумітися з цим монстром? Невже не розумів, який він насправді? Семен різко перехотів спілкуватися з Джейсоном. Не хотів його бачити чи чути. Шкода, але тепер уже Джейсон не хотів обривати спілкування.
— Хай там як, це лише прелюдія. — Щось сіпнулось у горлі сивочолого. — Не зовсім те, заради чого я тебе кликав. — Він підібрався, риси обличчя загострилися. Х’юз-Коулман виставив долоню, і Семен розгледів на ній ключ. — У кінці коридору є великі двері, закриті масивним навісним замком. Бачив їх? — Хлопець кивнув, не зводячи очей з ключа. — За ними — Чорна кімната. Зазирни до неї, коли матимеш настрій.
Сьома взяв ключ і стиснув його в кулаку, боячись, що Джейсон забере його.
— Що там?
— Дати.
— Дати?
— Так. — Чоловік забрав ліхтар від стіни і, втупившись поперед себе, попрямував до виходу. — Тільки не заходь туди вночі, — кинув він через плече.
— Чому?
Відповідь Джейсона надійшла наче крізь товщу води:
— Бо якщо щось станеться — я не встигну тебе витягти.
…Ввечері Джейсон довго не міг заснути. Згадка про Чорну кімнату розбурхала його. Він не заходив туди вже два з половиною роки, навіть не спускався в кінець коридора, здригаючись від одного погляду в бік чотириметрових дверей. Зрештою чоловік поринув у напівзабуття, яке, втім, не принесло полегшення. Джейсону снилися липка й похмура пітьма Чорної зали й отвір в підлозі, з якого долинав загадковий зривистий шепіт. Отвір, із якого піднімалось щось мутне, розпливчасте й несамовито чорне. Чорніше за темряву, що огортала Джейсона вві сні.
Янгольські Сурми
CI
18 серпня 2012 року, 06:11 (UTC – 5) Паїтіті
Росіянин не спав усю ніч і на ранок страшенно змучився. В голові царював тотальний безлад: раз за разом у свідомості прохоплювались уривки фраз…
(мені начхати, про що ви ґелґочете з психом…)
(хочеш, я його приберу?..)
…а перед очима спливали яскраві палички, схожі на збудників смертельних хвороб під мікроскопом. Семена лякало не бажання залишитись на Паїтіті. Це він міг пояснити, він легко прийняв цей факт і знав, що зможе жити з ним, не шукаючи виправдань. Хлопець боявся іншого. Збрехавши Левку, своєму найкращому другові за останні два роки, він не відчув жалю, жодних докорів совісті. Страшно було, що він не відчув узагалі нічого.
(допоможи нейтралізувати… хоча б на годину…)
(…затія нереальна…)
(українець не здається…)
(хочеш, я його ПРИБЕРУ?)
Те, що не давало Семену спати, не мало нічого спільного з совістю. Химерне відчуття, від якого злегка млоїло у шлунку, було радше гіпертрофованою формою цікавості, змішаною з безжальним усвідомлення того, що він достеменно знає, як організувати втечу. Мабуть, йому вдалося б заснути, якби не спогад про заквітчане дерево, яке хлопець побачив того дня, коли вперше опинився перед Паїтіті. Триметрове кущоподібне деревце з жовтими квітками, що тулиться до прямовисної північної стіни Твердині приблизно на середині між основою і вершечком.
«Янгольські Сурми… без дурні… то були Янгольські Сурми».
Під ранок Сьома прийняв рішення допомогти Левку.
Росіянин підвівся і наскільки дозволяв гіпс швидко одягнувся. Потім дошкандибав до матраца, на якому похропував Левко, і поторсав українця.
— Лео…
Левко щось муркнув і відмахнувся.
— Лео, прокинься.
