Обрані - Надія Філіпська
Зайшовши всередину, застигла на місці. Зал архіву був повністю залитий сонцем, промені якого проникали через великі вітражі вікна. Двері за мною зачинилися і я поринула в тишу і спокій, ніби опинившись в іншому вимірі. Я подивилася на балкони другого поверху де блимали магічні вогники. Оглянула стелажі з книгами, що займали частину першого і весь другий поверхи. Студентів не було, і схоже, що до початку екзаменів вони сюди не навідаються.
Лише одна людина була зараз в Архівах, моя помічниця Емма. Вона стояла біля столу викладача і щось занотовувала у журнал.
– Привіт, Еммо!
– Кірстен? – дівчина відволікалася від журналу і не вірячи подивилася на мене. – Невже це ти? – вигукнула вона, і ринулася мене обіймати.
– Еммо, звісно я. Годі, ти мене задушиш! – я спробувала вирватися з обіймів, але це виявилося не просто.
– Вибач, – перепросила обрана. – Нарешті я буду тут не сама! Тут така нудьга, студентів сюди до сесії нічим не заманиш, – пожалілася вона.
– Я не думаю, що затримаюся надовго.
– Шкода, – зітхнула дівчина. – Що ти привезла?
Емма завжди цікавилася книгами, які я привозила, вона однією з перших читала мої переклади і оцінювала книги.
– Ти ж щось привезла? – дівчина відкинула пасмо довгого волосся і поглянула на мене своїми блакитними очима. – Показуй, не тягни!
– Іноді складається таке враження, що ти більше рада побачити нову книгу, ніж мене, – я дістала з сумки Фоліант.
– Кірстен, ну що ти таке кажеш! – обурилася дівчина. – О! Яка краса! Це ж треба, вона давніша навіть за Рунну пісню! – вигукнула Емма, забираючи Фоліант.
– От я і кажу, книги тобі більш цікаві.
– Коли почнеш переклад? – після ретельного огляду книги запитала Емма.
– Я перекладати не буду. Цим займуться студенти. До речі, от тобі і буде компанія найближчим часом.
– Це чудово, а то я скоро збожеволію тут від самотності.
– Підготуєш Фоліант для роботи?
– Як завжди!
Емма не випадково працює в Архівах, адже має особливу магію, яка дозволяє копіювати книги чи свитки. Така магія потребує багато сил, тому використовується вона у дійсно важливих справах, таких як робота з древніми книгами.
Ми ще деякий час розмовляли, допоки великий годинник не пробив тричі. Я зіскочила зі стільця, і поглянула на нього.
– Вже третя година! Я спізнююся, – згадала я про тренування з Річардом. – Бувай, – вигукнула я, вже вибігаючи з Архівів.
На заняття я все з запізнилася, адже полігон знаходиться в іншому боці від Архіву.
– Я гадав, що ти вже не прийдеш, – мовив Річард відволікаючись від розминки.
– Затрималася в Архівах.
Це було особливе заняття, адже крім мене і Річарда нікого більше не було.
– Не вистачає меча, – промовив обраний, оглянувши мій спортивний одяг. – Але ти не переймайся, я про все подбав, – обраний кивком показав на зброю, що лежала у траві. – Почнемо.
Я підняла меч і оцінила його в руці. Річард дійсно подбав. Меч був набагато легшим за звичайні тренувальні. Перехопивши міцніше меча, я стала в стійку. На цьому мої знання ведення бою закінчувалися.
Востаннє я брала зброю до рук під час навчання у Школі. Тоді Річард подарував мені кинджал, який так і залишився до сьогодні в моїй кімнаті.
– Початок непоганий, – оцінив Річард стійку і почав нападати.
Річард бив не в повну силу і не поспішав, даючи мені час зорієнтуватися. Іноді підказував, як краще повестися в даній ситуації. Але навіть в такому неквапливому ритмі я швидко втомилася. Перехопила меч вже двома руками, і продовжувала відбивати атаки. Удар за ударом. Кожну нову атаку вдавалося відвести з великими зусиллями. Поступово я почала відступати.
– Річарде, заняття вже скінчилося! – повідомила я обраного, але він і чути нічого не хотів.
Тоді я вирішила перейти до кардинальних заходів. Відбивши чергову атаку Річарда, я відступила на два кроки і впала на траву.
– Вставай!
– Ні, – в підтвердження своїх слів, я похитала головою.
– Кіро, в тебе дуже добре виходить! – похвалив обраний, сподіваючись, що я продовжу тренування.
– Річарде, заняття давно скінчилося, і уже всі обрані розійшлися по домівках. Поглянь, залишилися лише ми, – я вказала обраному на полігони, які пустували вже понад годину.
Річард озирнувся, немов тільки помітив, що навкруги пусто.
– Добре, – погодився він, і протягнув руку допомагаючи підвестися. – З тобою так швидко летить час, я й справді не помітив, що вже так пізно.
Забравши мечі, ми пішли до переодягальні.
Додому я потрапила вже досить пізно. І віддавши перевагу сну замість вечері, я з задоволенням розтяглася на ліжку.