Обрані - Надія Філіпська

Я так поринула в роздуми, що не помітила що обоз зупинився і на вулиці заметушилися люди. Сонце тільки-но піднялося і ще не встигло нагріти повітря. Я зістрибнула з повозки, і закутавшись у куртку, пішла на початок обозу, туди, де зібралися люди. 

– Привіт, Еріку! – привітала я обраного, з яким навчалася в Школі.

Треба ж було так заглибитися в роздуми, щоб не відчути появу обраного.

– Кірстен? – здивувався чоловік. – Звідки ти тут? 

– Поспішаю в Кельцен. 

– Поспішаєш? – Ерік оглянув довжелезний обоз фургонів, і здивовано подивився на мене. – Для цього ти вибрала самий повільний транспорт що є в Тарлесі?

– Ні Еріку. Це не самий повільний. От якби я пішки йшла.

– Дійсно, – посміхнувся обраний. – Стривай, так обоз же не їде в столицю?

– Все правильно. Доїду до перехрестя, а далі піду пішки.

– Кірстен, ти не змінюєшся, – засміявся обраний і я підхопила його сміх.

Ерік завжди такий, з ним легко в будь-якій ситуації. Він уміє згладжувати будь-які гострі кути, ніколи не падає духом, навіть в самій безвихідній ситуації. Неможливо бути серйозним поруч з ним. Але незважаючи на таку безтурботність, обраний добре знає і виконує свою справу.

– А ти чому тут? Найкращий студент курсу проходить практику на трактах королівства?

– Кірстен, всю практику відмінили. Хіба Річард тобі не розповідав?

– Ні, – я була здивована, схоже Річард вирішив не додавати мені клопотів.

– Останнім часом у Тарлесі дуже неспокійно, все частіше нападають на обраних, від деяких вже немає звісток більше місяця. Всіх студентів п'ятих і шостих курсів направили на патрулювання. Частину обраних відправили на пошук невідомого мага.

– Все насправді так серйозно?

– Так, ти ж знаєш, навчання обраних у Магістра в пріоритеті. Він дуже хвилювався за тебе, адже від тебе вже давно не було новин. Та і Річард собі місця не знаходив.

– Я навіть подумати не могла про таке, – мені стало ніяково.

– Добре що ти знайшлася, – посміхнувся Ерік. – Можете їхати, все в порядку, – вигукнув обраний до хазяїна обозу.

– По місцям! – пролунало біля фургонів.

– Кірстен, удачі тобі. Доїдь до Школи без пригод, – попросив Ерік.

– Постараюся. Ти теж бережи себе, – попрощалася з обраним і побігла займати своє місце.

Обоз повільно рушив, і я під його помірне погойдування заснула.

Продовження від 31.09

Фургон зупинився. Прогнавши дрімоту, я забрала речі і зістрибнула на землю. Сонце стояло високо, і його промені добре попрацювали, зігрівши повітря і землю. Я ще трохи поніжилася в його лагідних і теплих променях, а потім направилася на початок обозу.

– Перехрестя, – повідомив господар обозу, худий чоловік років п'ятдесяти. – Вам туди, – він махнув рукою на одну з доріг. – Досить далеко до Орсена пішки, якби хто підвіз Вас, – турбувався чоловік.

– Не вперше, дійду. Дякую.

За дорогу я розрахувалася ще на початку, тому обмінявшись з власником обозу люб'язностями, він прикрикнув на коней і повозки рушили. Я почекала доки усядеться пил і обдивилася навколо.

Перехрестя це всього лише перетин двох головних трактів Тарлеса. Тут немає нічого незвичного: чотири пильних дороги розходилися в різні куточки королівства, і лише стовп з табличками зберігав їхню таємницю. Чотири вказівника направляли подорожніх в необхідні їм місця. Я підійшла ближче, щоб роздивитися написи. Довго але марно намагалася я вгадати знайомі назви на табличках. Фарба вигоріла на сонці, і всі руни вицвіли, не даючи можливості розібрати хоч щось. Так, цей стовп дійсно зберігає таємницю цих доріг.

Я перебрала у пам'яті декілька простих заклять і зупинившись на одному, вимовила слова:

– Оре, фарай!

Вмить вогонь охопив вказівники, і одразу погас. За цей час фарба згоріла, залишивши по собі випалені сліди. Тепер я могла без проблем розібрати руни на табличках.

– Так набагато краще, – радісно промовила я, але подивившись на цифри біля напису "Кельцен" одразу засумувала.

Ще цілих два дні в дорозі! Дійсно, було б непогано аби мені хтось трапився дорогою. Я ще раз оглянула пустинні дороги з надією на чудо. Але його не було. Тракти були порожніми, і навіть обоз вже був лише точкою на горизонті. До найближчого селища верст шістдесят, а отже треба поспішити. І я направилася дорогою, на яку вказувала табличка з випаленим написом "Кельцен".