Будні феодала - 1 - Олег Говда

У місто я проїхав безперешкодно. Може, стражники самотнього вершника за загін не рахували, а може тому, що завдяки знищенню розбійників біля Полісся я мав якісь пункти поваги від Речі Посполитої. Не суть, заощадив п'ятак і те хліб. Як то кажуть: копійка до копійки — голому сорочка.

Не став вештатися торговими та розважальними закладами, а одразу вирушив до воєводи. Федір Королькович, на щастя, теж був на місці. Помахав листом перед обличчям лакея,, що стояв перед дверима і пройшов усередину. Угу… Спробував би я щось подібне у реальному житті втнути. Але ж це гра — отже, усе спрощено, щоб гравець не занудьгував від надміру бюрократії.

— Доброго дня, пане воєводо.

— І ти здоровий будь… Зазвичай для простолюдинів у мене тільки нагайка є, але сьогодні я добрий. Кажи чого треба і провалюй.

Угу. Запам'ятаємо. Може, побачимося ще десь на кривій дорозі. Земля вона кругла. Хоча ти про це можеш ще й не знати. Магеллан не так давно навколо сплавав.

— Мені самому, нічого, пане воєводо. А ось князь Семен Прозоровський із міста Тули велів кланятися і листа передав.

— Давно чекаю… — подобрішав Королькович. — Давай ...

«Завдання «Передати листа» виконане. Ви здобули нагороду: 50 талерів. Нагорода «+50» пунктів досвіду. Ви заслужили повагу Федора Корольковича».

Годиться. Всього-то діла, що кілька годин у сідлі потрясся, та від дезертирів втік. Повага теж у тему. Простіше буде про податки говорити.

— Я ось що подумав, пане, — озвався тим часом воєвода. — Якщо князь Семен тобі особисте послання довірив, отже, людина ти чесна і на довіру заслуговуєш?

Тут я ввічливо і скромно промовчав.

— Може, й для мене одне доручення виконаєш? — продовжив Королькович.

— Кажи, пане воєводо. Якщо в моїх силах…

— Справа не складна, але не для широкого загалу. Будь-кому не доручиш. Потрібна людина не тільки спритна, а й така, що уміє тримати язик за зубами.

Воєвода запитливо глянув на мене. Я мовчав — демонстрував, як можу тримати язик за зубами. Хвилину чи дві грали в переглядини, потім Королькович збагнув у чому справа і злегка посміхнувся.

— Так… Схоже, пане, ти саме той, хто потрібний. Так ось. Мені відомо, що кривавий вбивець Яцько Кривий ховається в одному з моїх сіл. З міркувань державної важливості, яких тобі знати нема потреби, послати на його затримання стражників я не можу. Але й дати душогубу спокій — теж. Розумієш?

Кивнув, звісно. Що тут незрозумілого. Чистильник потрібен.

— За голову Яцька кладу триста монет... — посміхнувся й уточнив. — Його голову можеш не привозити, повірю на слово. Бачу, людина ти ретельна, розумієш, що з правителями краще не сваритися. Ну, берешся?

— Зроблю. Де шукати татя?

— Тут неподалік. Як за ворота виїдеш, повертай на північ. Верстах в десяти від міста село Очерети. Там він і ховається. Вирішив, мабуть, що так близько шукати його не стануть… Все, що при ньому буде — твоє.

Це воєвода кинув мені в спину. Благословив, типу... Можна подумати, що я збирався йому щось віддавати. Але, то була б моя воля, а так — офіційний дозвіл заникати здобич.

«Вами отримано нове завдання «Душогуб»

Поки я аудієнції удостоювався, кінь відпочив, тож десять верст одним махом пролетіли. Тільки-но встигли розчинитися вдалині стіни Смоленська, глянь — уже тин перед очима.

«Село Очерети ледве животіє. Ходять чутки, ніби староста когось ховає від влади і з цього непоганий прибуток має»

А ось це у тему. Дякую «сарафанному радіо». Значить, зі старости і почнемо. Придивився я хату трохи багатшу за інших, криту дранкою, а не очеретом, — туди коня й направив.

Староста, за звичаєм тутешнього сільського начальства, старанно запльовував гарбузовим лушпинням власне обійстя.

— Здоров будь, пане… — побачивши мене, відірвався від свого заняття і підвівся назустріч. — Чи з далека будеш? З власної волі мандруєш чи діло справляєш?

— По-різному… — я не став заходити здалеку. — Чуєш, старосто. Достеменно відомо мені, що душогуб якийсь, на прізвисько Яцько Кривий, у тебе притулок знайшов. Сам видаси чи мені пошукати?

Староста враз занудьгував обличчям, потім знизав плечима:

— Село наше сторожами не охороняється. Хто хоче — заде, кому не сподобається — їде далі. Нема у мене часу за кожним мандрівником пильнувати. Тож вибачайте, пане, нічим допомогти не можу. А пошукати хочеш — воля твоя, перешкоди чинити не стану, всі двері тобі відчинені. Тільки дітей і дівчат не лякай. Щоб мужики не розсердилися. Зайва веремія нікому не потрібна.

І на тому спасибі… Що тут шукати, всього сільця — десятка півтора хатин. І пара-трійка общинних комор. Загін для худоби та літній вигул. За півгодини все обійшов і в кожну щілину носа сунув. Пусто… Дівчат, до речі, теж не бачив. Мабуть, у полі всі. М-так, невдача. Або воєводу обдурили, або втікача попередив хтось. Чи я не там шукав... А де?

Гарне питання. Хоча... постривай... Хто сказав, що вбивця неодмінно в селі сидить? Не зима ж... Он за околицею і стіжки з сіном і курінь пастуший.