Реактивація - Кулик Степан

Легкий струмінь повітря ледь ворушив чуб і навіть не відчувався на гарячому, спітнілому чолі. Воно й не дивина. Кондиціонер вже бог зна як давно перебув усі можливі експлуатаційні терміни і доводилося швидше дивуватися, що він ще й досі працює. Здати б на переробку, та де взяти гроші на новий? А без нього у кімнаті, окрім плафону діодної лампи, навіть оку не буде за що зачепитися. Один лише голий пластик. А мозгоправи стверджують, що така обстановка призводить до психозів. Тож, нехай висить…

Звісно, можна б, як робить більшість, за пару монет роздрукувати собі настінний постер з якоюсь цицькастою красунею, але, як показує досвід, така прикраса інтер’єру не надто до вподоби живим дівчатам. Які, час від часу, з’являються в мої оселі… А на щось більш пристойне, знову ж таки, бракує грошей.

Так… Одвічна проблема. Яку я, періодично, успішно вирішую, і котра, з такою ж регулярною впертістю знову повертається через якийсь час. Не варто б про це і згадувати, якби не потреба відволіктися і перестати думати про їжу.

Я лежав на канапі і не зводив погляду з невеличкого кубика харчового концентрату, що сиротливо лежав на тарілці посеред маленького відкидного столика. Їсти хотілося немилосердно.

Не те що б я ненажера, хоча й полюбляю смачно поїсти… А хто не любить? Є такі? Не вірю. Але не в тому річ. Виведений з ладу організм вимагав будівельного матеріалу. Цілющі пов’язки, звісно, своє зроблять, але для швидкого одужання і нормального відновлення… особливо, швидкого зростання поламаних кісток, тіло потребувало усіляких білків, жирів, мікроелементів і тому подібних речовин, назви яких не те що не вимовиш, але й прочитаєш не одразу. А взяти їх було ніде.

Ні, звісно ж, я чудово знав місця, де за дзвінку монету покладуть в тарілку і наллють в горня усе, що душа бажає, якщо воно прописане у базі синтезатора. Лише б вистачило грошей. Яких у мене саме сьогодні немає. Бо бій я програв… І начебто ніщо не віщувало поразку. У перших п’яти раундах впевнено вів за рахунком, залишалося протриматися ще три і все — перемога в кишені, коли доля тицьнула мені в носа дулю.

Незручно і надто різко повернувшись на опорній нозі, я відчув як в щиколотці неприємно хруснуло. Та так, що пекучий біль, мов струмом пронизав тіло аж до куприка. І далі все було вирішено.

Звісно, я не здався. Тримався з усіх сил, відбиваючись і парируючи більшість ударів. Але втративши рухливість, все частіше не встигав ухилитися чи виставити блок. І закономірно програв. Та це б ще пів біди. Хто з бійців не орав носом пісок арени? Якби, та ж сама каверзна доля не звела мене у цьому бою зі Скаженим Томом. Котрого я разів десять заставляв вмитися кривавою юшкою і позбавляв призових. Зрозумівши, що я, м’яко кажучи, не в формі, Скажений захотів помститися за всі програні бої. І був у своєму праві — я ж не здавався… Звісно, будь на його місці хто інший, з поміркованіших, то все закінчилося б не так фатально. Але Том сповна виправдав свою кличку і відірвався на мені по повній…

З арени мене винесли напівживого. Я, правда, теж ухитрився зламати йому носа і щелепу, але порівняно з тим, що він зробив зі мною — це такий дріб’язок, котрий і згадувати не варто. Трибуни просто шаленіли від хрусту кісток…

Брр… Навіть згадувати моторошно. Одразу все тіло боліти починає.

Ну, що ж — буває. Така доля, раніше чи пізніше, завжди підстерігає кулачного бійця, і не мені — тому, хто вклав на пісок не один десяток суперників — нарікати, що настав і мій час заплатити по рахунках. Як то кажуть, носив вовк овець — понесли і вовка.

І говорити б про це не варто, якби не те, що лихо ніколи не приходить само, а веде за руку ще й біду з нещастям. Гроші… Трикляті гроші не придумали нічого кращого, як скінчитися саме тепер. Власне, я сам в усьому винен, бо розраховуючи на призові за перемогу, останні дні перед боєм буквально смітив ними. Розважаючись так, наче життя закінчувалося… Трясця… І скільки разів уже говорив собі, що час взятися за розум, посерйознішати… почати відкладати на чорний день… Завести скарбничку.

Угу… Не дарма кажуть, що добрими намірами мощена дорога в пекло.

Хороші думки так і залишалися думками, а в реальності були гулянки, веселі дівчата і витрати, що перевищували всі прибутки.

Ну, а чого собі шкодувати? Двадцять п’ять — не той вік, коли варто всерйоз задумуватися на статечністю і старістю. Гуляй, доки молодий. Потім хоч згадати буде що. Тим паче, що голодна смерть у Куполі не загрожує нікому. Працюєш ти чи ні, маєш гроші чи бідуєш — добовий раціон у вигляді харчового концентрату, достатній для оптимального підтримання організму, гарантований кожному громадянину. Незалежно від віку чи статі. Смак, звісно, як у картону, але ситість забезпечує. В кожному разі, жити будеш.

Але це за звичайних умов та обставин. Себто, коли організм в нормі. А мій, для того щоб відновитися, потребував посиленого раціону. От я і не встояв… У перший же день змолотив харчів за три дні. І наступного теж… Тож тепер жадібно дивився на останній брикет і розмірковував над тим, як протягнути на ньому ще п’ять діб. До отримання чергового, тижневого пакета.

Варіантів не те щоб не було… Але кожне вирішення, було обтяжене рядом проблем.

Перше, що спадало на гадку — якось доплентатися до медичного відсіку і здати кілька пункцій спинного мозок. Платили за це медики не надто щедро, але цілком достатньо, щоб прикупити п’ять-шість брикетів. Але, як я вже казав, був і мінус. Ще й суттєвий. Черговий бій — поважною причиною для пропуску якого може бути лише смерть. І для цього мені треба відновитися бодай на вісімдесят відсотків. А пункція цей процес суттєво сповільнює. Не медик, причини не поясню, але факт загально відомий. Тож, як би не кортіло, цей варіант відпадав.