Будні феодала - 1 - Олег Говда

Виявляється, у сідлі непогано спиться. Особливо, якщо кінь не шкутильгає, а попередньої ночі було не до сну. Та ще нічка видалася.

Розібравшись із піддячим і повернувшись у шинок, довелося прийняти частування від забіяки. Але, навіть краще вийшло, оскільки широка натура міщанина не задовольнялася одним співрозмовником, тож у коло спілкування був включений Федот. Чисто номінально, оскільки стрілець реагував виключно на команду: «Вип’ємо, друзі!», а решту часу мирно похропував, поклавши голову на стіл.

Спонтанні веселощі закінчилися пізно вранці, разом із приходом у шинок стрільців Таємного наказу.

Подивившись на їхнього старшого, забіяка-міщанин, який, до речі, так і не назвав свого імені, а «секретар» на мій запит видав тільки: «Завсідник кабака (п'яний)», згадав, що пора додому. На виході був уважно оглянутий, але відпущений з миром.

— Цей давно тут? — спитав стрілецький десятник у господаря закладу, киваючи у бік Федота.

— Звечора сидить, — відказав корчмар

— І нікуди не відлучався?

— Ні, весь час тут… Навіть надвір не виходив.

— Окрім тебе буде кому це підтвердити?

— Навіть не сумнівайся. Перший — Ілля-колісник, ти його сам щойно бачив, поряд із Федотом і ось цим паном, — погляд у мій бік, — цілу ніч за одним столом просидів. Майже цебро горілки та пива висьорбали. А що трапилося, Северине Петровичу?

— Піддячий Касьян нині переставився. Ілля Митрофанович вважає, що допомогли йому в тому. А яка кішка поміж ним і Федотом пробігла, у Тулі тільки глухий та сліпий не знає. Ось і наказано мені знайти стрільця.

— Дяку видніше, кого карати, а кого милувати, — кивнув корчмар, витираючи руки об фартух, — на те він царем батюшкою і поставлений. Тільки Федот тут з жодного боку, Северине Петрович. Якщо доведеться — то й Торі присягну.

— Ну, тоді і я гріха на душу не братиму.

Десятник сів поруч на лаву і безцеремонно розштовхав Федота.

— Прокидайся, ловчий. А то так і Судний День проспиш.

— Чого треба? — стрілець ледве розліпив очі.

Підкоряючись знаку десятника, корчмар підійшов і поставив перед Федотом наповнену до половини склянку. Стрілець хапнув її залпом, весь пересмикнувся, але прийшов до тями. Потягся до миски з капустою.

— Ожив? — Уточнив десятник. Дочекався осмисленого погляду і продовжив тихо, поглядаючи при цьому на мій бік. — Тоді, слухай мене уважно, друже. Нині вночі дав дуба Касьян. І багато чого вказує, що зробив він це не з власного бажання чи випадку, а хтось йому в тім допоміг. На кого насамперед подумали, сам здогадаєшся?

— Касьян здох?! — схопився Федот і розмашисто перехрестився. — Слава тобі, Господи! Почув мої молитви! Шинкарю, вина всім! Я пригощаю!

— Сядь… — десятник промовив, як відрізав, а від хазяїна шинка просто відмахнувся. — Встигнеш відсвяткувати. А тепер, якщо на дибі повиснути не хочеш, забирай свою Настуню і йдіть геть із міста. До полудня, щоб і слід вистиг.

— Але ж це не я…

— Вірю. Але сам знаєш: цар-батюшка не лише крамоли не терпить, а навіть чуток про неї. І якщо вирішать, що піддячого вбили — комусь зрубати голову доведеться. Хочеш з плахою обійнятися? Ні? Тоді послухайся доброї поради, Федоте. Втікай і не озирайся. І запам'ятай: побачимося вдруге — зв'яжу. Служба не тітка.

Десятник поплескав стрільця по плечу і вийшов, а той залишився сидіти. Схоже, не міг збагнути: радіти йому чи сумувати.

— Чув ненавмисне вашу розмову… — я почав здалеку. — Десятник вірно сказав. Іти тобі треба з міста. І якщо не знаєш куди, приєднуйся до мене. Все веселіше, ніж одному. Коня рогатого знайти допомогти не обіцяю, але іншої дичини не забракне. Особливо, двоногої.

Стрілець покивав задумливо.

— Дякую, Антоне. Мені й справді подітися нікуди, мало хто стрільця-втікача на службу взяти ризикне. Із радістю піду з тобою. Я ж білці в око потрапляю з лука, та й з мушкета не промахнуся, а в читанні слідів мені взагалі рівних немає.

— Чудово. Саме такий слідопит мені в загоні і потрібен. Ну то що, по руках?

— Можна було б. Тільки ось заковика якась. Жінку з собою я тягати не згоден. Життя ратне не для молодиці. Якби ти видав мені талерів 400, щоб я міг її прилаштувати у родичів, то хоч зараз же піду з тобою, куди скажеш. Не можу я її ось так, саму і без грошей залишити.

— Це можна вирішити… Тримай.

Бандурист, як із засідки вистрибнув. Такої метелиці ушкварив, що аж волосся здибилося.

«Ви виконали завдання «Стрілецька дружина». Набутий досвід «400». Отримано повагу юніта Федот «+50»

Цікаво. Попереднього разу хоч повідомили, що завдання було приховане, а зараз? Коли я на нього підписувався? Втім, не суть. Якщо нагорода знайшла героя, значить, заслужив.

— Дякую. Буду тобі вірним слугою, а не погордуєш — то й добрим приятелем.

— Розберемося... Чекай мене за годину в гості. Там і домовимося. А щоб спокійніше було тобі — хлопців моїх із собою прихопи. Нехай на ґанку посидять... Вони тихі і смирні. Якщо на мозоль не наступати.