Будні феодала - 1 - Олег Говда

— Гей ти! Куди преш? Геть з дороги, бидло…

Ну, що за життя, ні пройти, ні проїхати. Здавалося б, яке діло двом красеням-гусарам до скромного мандрівника? Тим більше тут — де й дороги ніякої немає. Так, трохи більше витоптана зелень, ніж в іншому місці.

Я й сам збирався взяти набік, не встиг — задивився. Не щодня легендарних крилатих гусар побачиш. Коні чудові. Панцирі так і сяють, знамениті шоломи-напівмаски роблять воїнів ще грізнішими. А довгий спис — метри три завдовжки, з прапорцем на вістрі — взагалі диво. Навіть важко уявити, що удару злитим строєм такого загону можна щось протиставити. Окрім стіни, звісно. І крила... Ну, чисто ангели війни спустилися на землю.

— Оглух, чи що, хлопе?! Нагайки захотів?

Даремно ви так, панове. Такі молоді могли б ще жити. Чого причепились? Голови з перепою тріщать?

«Дезертири!» — винуватим голосом, наче перепрошував за запізнілу інформацію, пискнув «секретар».

Ось зараза, раніше не міг попередити? Дезертири — це ті ж розбійники, лише досвідчені і краще озброєні. Беруть мечем усе, що сподобається.

Тільки тепер помітив, що в одного з них упоперек сідла дівчина лежить. Тож повз не проїдуть. Втім, завжди можна спробувати домовитись.

— Панове, степ широкий. Може, розійдемося по-доброму?

— По доброму? — глузливо перепитав один. — Ну, можна й так… Злазь із коня, роздягайся і чеши голяка куди хочеш. Обіцяю, відпустимо живим.

Зрозуміло, панству нудно, веселощів бракує. Ну гаразд, я теж потанцювати люблю.

— У мене інша пропозиція. Хочете жити, махайте звідси крилами. Тільки бранку залиште.

— Пся крев. Ах ти драб! Кров'ю вмиєшся!

Один із гусар, той що без здобичі, нахилив спис і послав коня в мій бік.

— Не так швидко, красеню…

Триметровий рожен штука страшна, ось тільки швидкість удару від коня залежить. А коли у вершника таке екіпірування, він із місця в кар'єр зрушити не може. Тож часу у мене вагон.

— Пістоль!

Заряджений. Чудово. Прицілююся. Стріляю…

Ух ти! Ось це прикол! В тому, що я потрапив, ніяких сумнівів, але гусар тільки похитнувся. Лати витримали пряме влучення кулі з відстані якихось двадцять кроків! Очманіти... Теж такі хочу.

Добре, що я дивувався лише головою, а руки тим часом самі перезаряджали зброю. Та й то ледве встигли. Другу кулю я всадив дезертиру прямо під лицьовий щиток, коли прапорець уже хитався біля голови мого коня. Гусара винесло з сідла разом із списом.

«Постріл в голову. Складність «10». Навик володіння вогнепальною зброєю «105», — доповів «секретар». Чи то зловтішаючись, чи то з полегшенням, що і на цей раз обійшлося.

Він і під час інших сутичок видавав подібні довідки, тільки кожна битва супроводжувалася тупотом, криком, пальбою і брязканням зброї, так що не до статистики було. А зараз все відбувалося в цілковитій тиші. Ось я й звернув увагу.

— Бабах ...

Нехай простить мене шляхетна тварина, але з досвідченим воїном та ще в такій броні я на рівних битися не готовий. Зате звернув увагу, що ні лука, ні самопала гусар не має. От нехай і побігає за мною вельможний пан зі своїм шилом. Подивимося, як у нього з легкою атлетикою.

А нічого, спритний попався. І з підстреленого коня спритно зістрибнув, і на мене з настовбурченим списом кинувся майже без паузи. Тільки я теж не спав. Пхнув коня колінами в боки і від'їхав трохи. Ще метрів на десять. Перезарядився неквапом і послав крилатому свинцевий гостинець… Промазав…

Перехвилювався. Не суть... У мене ще ціла дюжина зарядів. Для одного занадто пихатого пана вистачить.

І таки вистачило. Наступним пострілом поранив гусара в ногу. Ну а далі… діло техніки.

Трясця! Знов забув про те, що в бою можна брати полонених.

«Перемога. Вами отримано 198 талерів. Пункти досвіду «260». Ви отримали здобич — «Бойовий кінь» Ви не можете користуватися «Бойовий кінь». Потрібен рівень вміння верхової їзди не нижче «4». Ви звільнили з полону юніт «Молода селянка». Ви можете прийняти юніт до загону або відпустити».

  Прикольно. Ось це я розумію. Ну все, тепер я непереможний. З таким військом. Яка у неї зброя? Скалка для тіста чи сковорода? А може, те саме, завдяки чим вони беруть в полон чоловіків?

Селянка тим часом піднялася і обтрусила сукню. Нічого. Справді молода. Я б навіть сказав «молоденька». І доволі симпатична.

— Привіт, красуне. Ти з якого села?

Мовчить. Німа чи що?

— Впіймали тебе де? Дорогу назад сама знайдеш?

Ні гу-гу... Стоїть, дивиться. Спідницю розгладжує. Ну що ти робитимеш? Може, справді із собою забрати? Не в загін, звісно. На службу... Жінці Федота на допомогу. Та й мені, якщо тут так усе влаштовано, власні селяни не завадять… згодом. То чого тягнути? Ось зараз і почну збирати майбутніх підданих. З бору по сосонці.

— Зі мною поїдеш?

Кивнула.

— Ну, тоді застрибуй мені за плечі... Чи впоперек ляжеш, як раніше? — не втримався від жарту.