Будні феодала - 1 - Олег Говда

Не пройняло. Мовчки підвела до мене здобутого в бою коня. Примотала до сідла повід, а потім сама застрибнула. Як і велено, ззаду. Обійняла за пояс, притулилася до спини. Тепла, м'яка... Сіном пахне.

— Що ж, так теж модна… Поїхали.

«Село Полісся розвивається. Мешканці ставляться до вас дружелюбно. Баби подейкують, староста Михась збожеволів. Бороду поголив і вуса підстригати став».

Мій приїзд помітили одразу. Ні, з хлібом та сіллю ніхто назустріч не кинувся, килимові доріжки теж не розстеляли. Але й не як уперше. І дітлахи на площу висипали, і баби, відклавши на якийсь час домашню роботу, до воріт та перелазів вийшли.

Михась і справді причепурився. Молодший на вигляд став. Ой, не подобаються мені такі метаморфози. Чує серце, не на добро.

— Здоров будь, старосто.

— І тобі низький уклін, милостивець.

Староста і справді тричі відважив земний уклін.

— Це ж за що?

— Та ж голуб ще вчора прилетів. З повідомленням, що податки воєвода нам цього року прощає. Не важко здогадатися, чиїми стараннями це диво сталося.

І Михась вклонився ще раз.

— Гаразд, гаразд… Порахуємось. У мене до тебе теж прохання є.

З тим, що за рахунками раніше чи пізніше платити треба і нічого у світі не відбувається безкоштовно, староста розумів і з таким станом речей погоджувався. Але як не проторгуватися? Тому миттю посуворішав обличчям, зосередився.

— Так. Звичайно. Все що в наших силах, пане… Тільки грошей майже не залишилося. Як дізналися добру звістку, так і витратилися.

От дає старий лис. Це куди ж ти вночі тратитися ходив? Ну та гаразд, тим більше, у мене питання не грошове.

— Заспокойся. Грошей не прошу. А домовимося — ще й сам пару монет підкину. На бідність.

Староста миттю посвітлішав ликом.

— До твоїх послуг, милостивець.

— У похід збираюсь. Синів твоїх заберу, Федота-стрільця теж. А жінку його та й ось ще... — вказав на свою селянку. — Хочу залишити. У Поліссі. Знайдеш де поселити?

Староста молодів буквально на очах. Схоже, не я йому, а він готовий був платити за таку послугу.

— Та чого там казати. Звісно, нехай залишаються. Я ж удовець... Хата порожня стоїть. А дівка нехай біля Настуні буде. Як їй одній, з таким господарством упоратися.

Настуня, значить?.. Е, ні — так справа не піде. Треба різати, доки не загноїлося.

Я присів поряд зі старостою, дружньо обійняв його за плечі і… впер у бік ніж.

— Слухай мене уважно, пень трухлявий. Сивина в бороду — біс у ребро? Ну, то я тобі його разом з ребром і виріжу. Віриш?

— Та я… — смикнувся Михась.

— Цить, паскудник. Сиди та слухай. Настя — дружина мого бойового товариша. Зрозумів? Дружина, а не вдова. І мені Федот у бою веселий потрібен, а не стурбований думками про те, що за його відсутності вдома діється. Хоч натяк, хоч пів натяку на шури-мури почую — вихолощу. Зрозумів?

Староста кивнув. А потім… усміхнувся.

— Спасибі тобі, милостивець, на доброму слові. Я аж помолодшав. Знаєш, скільки років мені? Восьмий десяток скоро… Так що, кланяюся на доброму слові, але баби для мене вже тільки робоча сила та насолода для очей. А ось Хазяйки у селі справді не вистачало. Тому я так тепло про дружину Федота Стрільця і говорив. Ось тобі хрест, — Михась тричі розмашисто перехрестився. — Чудо, а не молодиця. Все, до чого не візьметься, немов само робиться. А поряд з нею і решта веселіше працюють. Так що не про те ти подумав... Але, якщо вже така розмова зайшла, не будемо людей в спокусу вводити. Пропоную угоду.

— Яку? — мені навіть трохи незручно стало. Дожив, старого ножем лякати.

— Завдяки тобі Полісся ласим шматочком стає. Тож, саме час про захист села подумати. Давай так… Я беруся за три дні для Федота Стрільця поставити нову хату. А ви з ним за цей час навчіть наших парубків ратній справі. Хоч трохи. Хлопці тямущі. Тільки б показати, а далі я їх сам ганятиму стану. Згоден?

Справа добра. Особливо, якщо на майбутнє я маю намір тут серйозно окопатися.

— Чому ні? Домовилися.