Байка про Арктантропа - Артур Єрмак

«Я хочу жити.»

Мисливці виправдовують свою жагу вбивства небезпекою, котру перевертні несуть для звичайних людей, тим самим знецінюючи життя самих перевертнів. А чим саме та цінність вимірюється? Міг хтось з тих двох бути науковцем, митцем, інженером, можливо винахідником? А з загиблих мисливців?

Ітан пам’ятав їх і знав що то були за люди. Були там хороші хлопці, а були і конкретні відморозки. Та хто приносив суспільству більшу користь, перевертні чи мисливці?

На це питання відповіді не було.

Я хочу жити, - повторив він собі твердо.

Мене тут знайдуть, питання часу і тікати вічно я не буду. Залишається тільки битись, а битись краще на власній території, котру ти добре знаєш і контролюєш.  Треба вивчити це місце.

В сторожці виявилось достатньо місця аби жити з комфортом, фактично там була ціла квартира-студія з просторою кімнатою-спальнею-кухнею і окремими ванною і туалетом. Лекс по від’їзді навіть постіль за собою не склав, а в шафі виявилось вдосталь речей для одного хлопця. Запасна постільна білизна, жодного комплекту але простирадл, наволочок і підодіяльників було більш ніж вдосталь. До того ж виявилось багато одягу, найрізноматніших фасонів і розмірів, немов би Лекс тут тримав цілий секонд-хенд, навіть жіночий одяг був, навіть дитячий. Ітан відклав для себе декілька речей свого розміру, провсяк випадок, прямо на підлогу, поряд з кинутою гітарою і битою.

Детально оглянув обидва цехи, спробував покерувати краном, наскільки це було можливо однією рукою, і вмикав шредер, просто аби подивитись з платформи як той зжирає якийсь шмат металу, може капот, що лежав неподалік. Так, нічого хорошого не було аби він або хтось ще впав у цю металеву пащу.

Це місце йому сподобалось, не то щоб воно було шикарним але воно йому підходило - перевертню у розшуку. Треба було спитати у Лекса поки той ще був тут, чи не знає він кого-небудь хто може зробити підробний паспорт і назвався б він тоді не Ітан Міллер а Ітан Мюллер.

Тож поки що він був Ітан-ніхто-і-нізвідки, ретельно вивчив територію звалища, і чекав нападу… але його не було. Перший день пройшов спокійно і другий теж, лише приходили якісь підлітки і викупили одну з розвалюх що були ще на ходу. Третій день теж минув без пригод і це хвилювало хлопця.

Він перестав нормально спати, бо боявся розслабитись, вважав що мисливці тільки того і чекають, поки жертва вимотається і розслабить булки. Він би сам так і зробив на їх місці, але він був перевертнем і не міг відчувати фізичної втоми, через звірину кров у власних жилах, але потихеньку вигорав морально, до того ж рана з кожним днем все гіршала.

На звалищі не було сигналізації, не було навіть колючого дроту на паркані, та ще й малась діра на задньому дворі, котру він затулив залізними листами, але ж цього було мало. Навіть його власні відчуття притупились, а найбільше нюх, на кладовищі тачок було стільки іржі що вона буквально забивала повітря і проникала в легені.

В рідкі моменти коли він спав то бачив уві сні ту саму лисичку, що допомагала йому вижити у псих-лікарні, як і тоді вона розповідала йому казки, тільки в світі мар вона ще й показувала їх наче то були якісь фільми.

Четвертої ночі він почув якийсь дивний шум на звалищі, такий тихий, що звичайна людина і не почула б, сумнівів не було, за ним прийшли. Швидко натягнув бинт на шию (він повісив праву руку на бинт вранці цієї ж доби аби хоч трохи ослабити біль) і з битою в лівий руці вийшов зі сторожки.

Мисливець сидів у одній з машин, на задній площадці. Там були тачки вже не на ходу, але ще презентабельні, цілі, Ітанів ворог був в одній з них.

Хлопець тихо підкрався до автівки і вже заніс биту для удари коли побачив що то ніякі не мисливці. Двоє дітлахів, підлітків влізли на звалище аби провести час наодинці, дівчина заверещала щойно розрізнила в нічній темряві Ітанів образ з битою.

- Агов, ви двоє, геть! Це приватна власність, по судах затягаю!

Цього вистачило аби підлітки швидко понакидали свої футболки з куртками і чкурнули геть зі звалища, до речі через ту саму діру, що Ітан її заставив металевими листами.

Мисливці, авжеж.

Не встиг молодий перевертень зітхнути з полегшенням як почув що у сторожці дзвонить дзвінок. Чим дужче побіг до воріт і відкривши двері на прохідній сторожки побачив там одинокого чоловіка, у костюмі і капелюсі. Цей джентльмен тримав голову опущеною, так аби поли капелюха закривали обличчя, тож навіть у світлі молодого місяця Ітан не міг бачити його лиця.

- Я б хотів придбати машину, - спокійно сказав він, дивно шепелявлячи.

- Тут звалище а не автосалон.

- Але ж ви продаєте машини, що ще можуть їздити, а я саме потребую, до того ж дешевше ніж в салоні.

- Ніч надворі, приходьте вранці.

- Мені потрібна зараз, я наполягаю.

- Вдень було б дешевше.

Довелось впустити його і навіть увімкнути ліхтарі на території звалища. Цей чоловік довго обирав машину, обійшов кожну, сідав за кермо, намагався завести аж поки обрав найкращу, по своєму розумінню, хоча на Ітанів погляд були і краще, як зовні так і за звуком мотору.

- Скільки за цю?