Байка про Арктантропа - Артур Єрмак

- Повертаючись до мого питання – де двоє інших?

- Гадки не маю, ми заклались, на твоє життя, той хто його відніме отримає весь куш.

- То ви дурні, усі троє, тупо даєте мені шанс винищити вас по-одному.

- Не можу заперечити, та те не я вирішував. Я хочу запитати тебе, чому?

- Що?

- Чому ти не скористався подарунком Давіда Філіповича?

- Бо хочу жити, це ж очевидно.

- І до чого призвело твоє бажання? Розповісти тобі про людей, яких ти вбив у ніч свого перетворення?

- Ні, не треба…

- Тимур Різван мав всього дев’ятнадцять років від роду, хотів стати ветеринаром. Тамара Ромеро сімнадцять років, танцюристка. Марія Безвід – та сама що лікувала тебе…

- Прошу тебе, припини, - ледь простогнав Ітан.

- Чому ти тікаєш? Від кого ти тікаєш? Від нас, але ж не ми твої вороги, ми звільнимо тебе, ворог всередині тебе.

- …

- Це все марно, Ітане, ти вже не людина і скільки не тікай, від долі ти все одно не втечеш.

- …

- Від долі не втечеш.

То були останні слова Стіва у цій розмові, одразу як тільки він їх промовив, піднявся і пішов геть лишивши Ітана наодинці з собою.

Хлопець ще деякий час сидів у ступорі. Я – потвора, повторював він собі і в голові його крутились образи Марії, Парсонса, О’Брайена, як і тих людей, яких він вбив просто тому що вони опинились не в тому місці не в той час і імен яких він навіть не знав. Досі не знав.

Перевертень, він мав обірвати власне життя коли мав шанс.

Потвора.

Потвора.Потвора.Потвора.Потвора.Потвора.Потвора.Потвора.Потвора.Потвора.Потвора.Потвора.Потвора.Потвора.Потвора.Потвора.Потвора.Потвора!Потвора!Потвора!Потвора!Потвора!Потвора!Потвора!ПОТВОРА!ПОТВОРА!ПОТВОРА!ПОТВОРА!ПОТВОРА!ПОТВОРА!ПОТВОРА!ПОТВОРА!ПОТВОРА!ПОТВОРА!ПОТВОРА!!!

БУМ! – це йому в потилицю влучив м’ячик. М’який. Дитячий. Гумовий. М’ячик.

Хтось з дітлахів на майданчику позаду нього не розрахував сили і хоча Ітану не було боляче але з похмурих думок і глибин самодокорів вирвало його добре.

Досить! Я хотів жити і свій вибір зробив.

Піднявся і пішов геть з парку, лише одного разу зупинився, коли побачив на лавочки кимось згорнуту, покинуту газету. Вже нікому непотрібний папір, хлопець підняв лівою рукою і розгорнув.

Новини, як завжди не дуже важливі на цьому континенті як-то у Конго обрали нового прем’єр-міністра, десь на сході Європи полихає війна, мер Нью-Лондона покакав у свинарнику. Православний патріарх назвав Кровійське вчення Єдиного сектою і закликав розкаятись.

Місцеві новини, анекдоти, кросворд на восьмій сторінці. Об’яви про знайомства і що нарешті було цікаво – вакансії. Привабила його лише одна з них:

«Бовордське звалище автомобільного брухту шукає вахтера. Досвід роботи не має значення. Вік не має значення. Судимість не має значення. Бажано чоловік. ТЕРМІНОВО дзвоніть за номером +666 00 234 6969»[2]

Та на таку вакансію може і офіційного працевлаштування не треба, - подумав про себе Ітан.

Обережне і без поспіху, хлопець дістався до готелю, уникаючи будь-яких безлюдних місць,  набрав номер з міського, попросивши у адміністратора телефон.

- Алло, - пролунав грубий голос зі слухавки.

- Бовордське звали…? – не встиг закінчити Ітан як його перебив чоловік з того боку.

- Так, ти за вакансію? Ще потрібен, чим хутчіш тим краще, приїзди прямо сьогодні ввечері, все розкажу.

- Постривай, - забув за етикет хлопець. – Працевлаштування офіційне чи ні?

- Тільки неофіційне, чувак, дуплись, мені потрібна людина, будеш працювати чи ні?

- Буду.

- Ну то приходь і працюй, давай, чекаю на тебе за дві години.

- Так швидко не можу, маю приїхати з Реінсбургу спочатку.

- Так ти ще й немісцевий, ну тим краще, будеш прямо тут жити, працювати так би мовити цілодобово. Коротше, приїдеш, приходь прямо на звалище, запитаєш там Лекса.

Вже в номері Ітан швидко зібрав свої скромні пожитки, перебував у трохи піднятому настрої. Така робота йому підходила якнайбільш, ще й житлом, та він просто зараз поїде на автовокзал, вислизне з-під самого носу у мисливців.

На автовокзал хлопець дістався поспіхом, навіть не думав переховуватись, радість, очевидно засліпила його очі.

Боворд є містечком, невеликим, вдало буде описати його провінціальним, зручно розташованим мабуть ближче до центру Реінсбургської області. Вдало його збудували, близько до океану і з добрим видом на гори, бо мало не добру третину Реінбурзьскої області займають саме гори, як їх ласкаво звуть «Чортові, їдрить їх в дупу, гори», що насправді є Раттським гірським хребтом. Раттський хребет або «чортові гори» чітко відділяють Морійську область, і плавно перетікають на територію Мармійської області Кровії.