Тріумвірат. Дитя вогню - Яна Паувел

Але найбільше кидалося в очі не це, а довга рушниця зі снайперським прицілом, яку тримав в руках Дейн. Його брат разом з Орестом, Велемиром, Олівером і Петером поїхали перевіряти садовий будинок Виговських. Вітольд відчув характерний запах в повітрі і роздратовано зиркнув на демона.

— Хочете піймати гібрида живим? — кивнув він на рушницю.

— Мене не тішить потреба вбивати, навіть когось такого як він, — безвиразно мовив Вільгельм, — але це не для нього.

Секунди три йому знадобилося, щоб збагнути що саме має на увазі вартовий. Лис зрозумів усе швидше.

— Збираєтесь стріляти цим у Владу?!

Блискавка вдарила у дерево за спиною вартового і те розкололося навпіл. Але Вільгельм навіть не ворухнувся.

— Ти йому не сказав? — вартовий перевів погляд з Вітольда на Сашу. — Влада зараз не в людській подобі, і ми не впевнені, що вона зможе впізнати когось із нас.

— Це транквілізатор, — додав Дейн, продемонструвавши йому дротик із рідиною всередині. — Ми не хочемо їй зашкодити.

— Якщо вона переживає зараз те, що було зі мною, — підійшовши до нього, мовив Сем, — ця штуковина однозначно знадобиться.

— Мені все одно не подобається це.

Дейн знову спробував заспокоїти лиса, навіть протягнув руку до його плеча, але останньої миті відсахнувся, зашипівши від болю. В темряві усі побачили електричний розряд, що вирвався з тіла лиса і впився в руку демона.

— Не раджу торкатися його в таку погоду, — мовив вартовий, і Дейн невдоволено зиркнув на нього.

Задзвонив його телефон. Повідомлення. Вітольд затамував подих в очікуванні новин.

— Це Маркус, — повідомив вартовий. — Там порожньо. Вони поїхали перевіряти дитбудинок, — на цих словах він заховав телефон в кишеню і подивився на Вітольда. — Нам теж варто поквапитись.

Чого найбільше боявся Вітольд – це втратити контроль. Перші десять хвилин він щиро радів дощу. Але відчуття холодних крапель на шкірі суттєво позначилося на його зв’язку з Владою, який і так ослабнув, відколи вона обернулася. Тож зараз він заледве міг її відчувати. І від цього тривожність всередині наростала з неймовірною швидкістю.

Вони пробиралися через ліс надто повільно. Принаймні, так йому здавалося. І судячи з того, як нервував лис, він був в цьому не один.

Довгий час його ніс вловлював тільки концентрований запах хвої, прілого листя, моху і мокрої землі. Аж раптом до нього домішалися металічні нотки.

— Кров, — собі під носа пробурмотів він і глибоко вдихнув, щоб підтвердити свої здогадки.

— Я нічого не чую, — заперечив вартовий поряд.

— Людська кров, — несподівано підтвердив його слова лис і зиркнув на нього. — Багато крові.

Всі розуміли, що це може означати. Якщо вони змогли вловити запах крові, то і гібрид уже мав зрозуміти, що він тут не один.

Зрештою, у нього нюх мав бути значно кращим ніж у будь-кого із них. Не домовляючись, вони розійшлися і прискорились. Першим до будинку добрався вартовий. Коли на галявину вийшов Ві, чоловік уже сидів напочіпки і роздивлявся сліди шин на землі.

— Сліди свіжі, — піднявшись повідомив він. — Ми несильно розминулися.

Вітольд проігнорував його і ногою вибив вхідні двері. Час не оминув це місце своєю увагою – природа відвойовувала своє. Дерева і кущі підібралися до будинку впритул. Стіни і дах покривали лози дикого винограду. Але прохід до дверей був чистим. 

Всередині запах крові був просто нестерпним. Перед внутрішнім зором князя увесь час зринали картини з минулого, і він подумки зіставляв їх із тим, що бачив зараз.

— Владо! — покликав Вітольд, озираючись довкола.

Вікна були забиті дошками зсередини – раніше їх там не було. На підлозі валялися уламки скла і меблів. То тут, то там зустрічалися докази життя. Як, наприклад, відсутність павутини у кутку, або сліди пальців на вкритих пилом меблях.

Вітольда вів запах крові. Він добре пам’ятав Владин голод. Кров привела його на кухню. Величезна бордова калюжа – ще одна паралель з минулим. В темряві він заледве міг роздивитися її обриси. Саме тут вони колись знайшли дружину гібрида.

— Владо! — знову покликав Ві і присів на підлогу в пошуках входу в підвал. — Ну ж бо…

Він безпомічно обмацував пальцями дошки. Вона має бути десь тут. І вона жива. Він знову міг відчувати її. Його тривожило те, що вона не відгукалася.

— Ти впевнений що це тут? — відсуваючи ближче до стіни стіл, запитав вартовий.

— Так я впевнений.

Ще декілька хвилин він водив безпомічно руками по підлозі. Запах крові був надто концентрованим, щоб вони могли ще що-небудь занюхати. І кожного разу коли вампір зачіпав пазурами буру кірку, він ставав сильнішим. Якоїсь миті Вітольд зупинився і змусив себе заспокоїтись.

Ще раз оглянувши підлогу перед собою, він встав на ноги і підійшов до холодильника, під яким ховалася частина калюжі. Він з легкістю відсунув залізного монстра і полегшено видихнув, побачивши металеву ручку прикручену до дошки.