Тріумвірат. Дитя вогню - Яна Паувел

Голод… Вона ніколи в житті не відчувала такого сильного голоду. Це ні на що не було схоже. І ще дивовижнішим було те, що вона нарешті могла втамувати його.

З кожним ковтком слабкість відступала. Її скалічене задубіле від холоду тіло наповнювалося силою. Тепло повільно розтікалося венами. З кожною секундою її серце билося сильніше, голосніше, впевненіше.

І вона продовжувала пити, щосили чіпляючись в джерело п’янкого нектару, що наповнював її горло. Аж доки не збагнула, за що саме чіпляється.

Наступної миті вона перелякано відсахнулася і неодмінно впала би, якби її не піймали. Першим, що кинулось в очі, була потворна рвана рана на шиї, що повільно затягувалася, поки вона дивилася на неї.

— Все гаразд, — заспокійливо мовили знайомим голосом.

Влада підняла погляд вище і не одразу впізнала чоловіка. Шкіра майже сіра, судини в очах потріскались, а зіниці настільки розширились, що від звичної синяви не залишилося і сліду. Він справляв справді моторошне враження.

Але його обличчя несподівано почало змінювалося. Спершу відступила мертвенна блідість, на щоках виступив здоровий рум’янець. Тоді почервоніли бліді губи. Останнім зійшло почервоніння з очей.

Наче загіпнотизована, вона ще деякий час не могла відвести від нього погляду, відчуваючи як колотиться його серце під долонями.

— Ти отямилась? — голос Саші, подіяв на неї як відро холодної води.

Вона збагнула, що досі сидить у викладача на колінах і відсахнулася. Чоловік міцніше обхопив руками її талію і втримав її на місці.

— Ти так впадеш, — заспокійливо мовив він.

Влада зашипіла, спробувала встати і вдарилася головою. В очах на мить потемніло. Можливо вона навіть знепритомніла. Бо розплющивши очі, побачила перед собою закривавлену горловину футболки. Від потворної рани не залишилося і сліду.

Поки її виснажений розум намагався зібрати до купи події останніх годин, викладач заспокійливо гладив її долонею по спині.

Влада пам’ятала підвал. Пам’ятала густий всепоглинаючий запах людської крові. Вампір пахнув не так. Його запах не викликав у неї нудоти. Навпаки, його хотілося вдихати знову і знову. А ще чоловік був напрочуд теплим, незважаючи на мокрий одяг.

Вона все ще відчувала легке поколювання в районі потилиці. Але це більше не викликало в неї тривожності.

Один за одним в пам’яті зринали розмиті спогади. Вона пам’ятала як перелякалася гібрида. Як обернулася, як її голову заповнили яскраві сповнені щастя уривки минулого. Пам’ятала як у вовчій формі безуспішно намагалася дострибнути до люка.

— Як вона? — схвильований голос Саші, знову привів її до тями.

Точно Саша. Він знайшов її. Вона не була певна, що це їй не примарилось. Вона повинна побачити його. Тоді зможе переконатися, що це не сон і не спровоковане лихоманкою видіння.

З такими думками Влада відштовхнулася від грудей вампіра і роззирнулася довкола. Вона, нарешті, збагнула, що перебуває на задньому сидінні автомобіля. Саша сидів за кермом, схвильовано поглядаючи на неї через дзеркало заднього виду.

Отже, це не сон. Дівчина опустила погляд на свої долоні, несподівано гостро відчувши мокру тканину під руками, і усвідомила, що досі сидить на колінах у викладача.

— Боже, пробачте…

Вона поспішно злізла з його колін і відповзла настільки далеко від чоловіка, наскільки дозволяв салон автомобіля. Вона ж укусила його. Пила його кров. Ось що це було. Ось чому вона так добре зараз почувається.

Вона хотіла ще раз перепросити, але піднявши голову зустрілася з ним поглядом і заклякла. Це було дивно. Дуже дивно. Вона наче і хотіла відвернутися, але не могла. Наче заворожена дивилася на нього, і навіть не чула, про що він говорить.

Аж раптом збагнула – він вампір. Чистокровний вампір. А про що їй говорив Саша… Все всередині неї похололо. Влада, нарешті, змогла відвернутися.

Вона тільки сподівалася, що чоловік не помітив страху в її очах. Вона не могла пригадати чи був він у підвалі. Чи бачив, як вона обертається.

Дівчина безпомічно подивилася на друга. Але він не помітив її погляду надто зайнятий дорогою.

— Як ти почуваєшся? — запитав тим часом Вітольд Вікторович.

В його голосі відчувалося щире занепокоєння, і це здивувало її. Дівчина сторожко подивилася на викладача і чомусь вчепилася пальцями в дверну ручку.

— Напрочуд добре, — чесно зізналася вона.

— Як твоя рука? — продовжив свій допит викладач.

Влада уже й забула про неї. І тільки тепер зрозуміла, що хтось забинтував її рану. В пам’яті на мить зринуло розмите чоловіче обличчя. Але не більше. Вона торкнулася пов’язки тремтячими пальцями, але навіть натиснувши на неї не відчула болю. Тоді провела долонею по шиї і не намацала жодної подряпини.

— Більше не болить, — нарешті, мовила вона.

— Не відчуваєш голоду чи слабкості? — знову запитав чоловік, і Влада розгублено подивилася на нього.

П’янкий запах його крові все ще витав у повітрі, але це більше не позбавляло її розуму. А щодо слабкості…