Байка про Арктантропа - Артур Єрмак

- Нічого.

Відтерти ті соплі так і не вийшло, вона швидко присохли невеличкою білою плямою. Через цей невеличкий інцидент він зняв кофту і тепер сподівався що револьвер не видно через сорочку навипуск.

- Мені шкода…

- Я ж кажу, нічого, відіпреться та пляма. То що, підемо вже зараз куди-небудь чи почекаємо ще хвилин п’ятнадцять до десятої?

- А навіщо чекати?

- Ми ж домовлялись на зустріч о десятій.

- Ааа, точно, ходімо, куди йдемо до речі?

- Побачиш.

І повів її у ресторан середньої дороговизни «Le`Shapidо».

- Я чесно кажучи не очікувала такого, - сказала Марія вже майже на порозі ресторану. – Ні, я звісно пам’ятаю як ти казав про вдячність вечерю в ресторані і все таке і це дуже лестить, що мене на двадцять третьому році життя ведуть в ресторан, прямо таки справжній…

- Але? – не витримав Ітан.

- Ти ж не бронював столик? Ні?

Хлопець похитав головою.

- Фьюх! От і добре, ходім тоді он туди.

Вона схопила його за кисть, потягнула на іншу сторону вулиці, прямо у «МакГрігорі», фастфудний заклад з демократичними цінами. Вона замовила дитячий набір з іграшкою і ще один звичайний, він натомість взяв подвійний бургер і трохи курячих крилець та оплатив усе замовлення.

Зайняли столик, Марія почала розмову поки чекали на замовлення:

- Ну, то чому я тебе сюди потягла? Думаю у тебе крутиться таке питання в голові.

Ітан кивнув.

- Як ти міг помітити я трохи не в тому вбранні щоб йти до ресторану, ну такого як той точно.

- А що не так з твоїм вбранням? Сукня тобі дуже личить.

Вона всміхнулась, оголивши зубки і заплющивши очі.

- Годі вже компліменти розсипати, - казала так ніби їй все одно, хоча всередині сподівалась ще хоча б на пару таких приємних слів. – Ось, дивись, я в кросівках, до того ж ця сукня навіть і близько не того типу аби з’являтись в тих місцях. Розумієш?

Кросівки вона показала, витягнувши ноги трохи збоку стола.

- Не певний, та нехай, у всіх свої заморочки. До речі маєш дуже стрункі ноги.

- І поголені до того ж, але такі коментарі трохи лякають, тому… переключимось на іншу тему. Є різні сукні – коктейльні, сарафани, повсякденні сукні…

- Замовлення 79, - пролунало з кас.

- Я принесу, - підвівся Ітан.

Яка різниця, - думала дівчина. Йому не цікаво слухати про сукні, а от компліменти і очі, він мене наче пожирає, може навіть роздягає в своїй уяві. Сподіваюсь не ґвалтівник і не збоченець. В лікарні здавався непоганим хлопцем, напевно ще й заробляє добре, всерйоз вів мене до того «Le`Shapidо». Може щось з цього і вийде, подиви…

- А от і я, - підійшов Ітан з двома підносами, перервавши замислену дівчину, - Оці два твої, а це я собі взяв, - поділив він їжу.

- І тобі отого вистачить?

- Має.

- Не вірю, ти мене в два рази більший а хавки взяв вдвічі менше, ось тримай, - і переклала свій бургер на його підніс. – Не всміхайся на мене так лукаво, я знаю що це все за твій кошт і взагалі…

- Смачного, - перервав він її, зробивши тон голосу якомога м’якше.

Майже дві хвилини вони їли мовчки.

- Ти мене вибач, - промовила Марія. – Напевно не так собі уявляв це побачення.

Хлопець кивнув.

- Припускав трохи інше, але так напевно навіть краще.

- Я трохи перенервувала. Ніколи не була в справжніх ресторанах, не знаю як там себе треба вести, що робити, які манери тримати. В таких закладах як цей мені звичніше, та і їжа тут дешевша, і якось взагалі тут вільніше.

-  Саме те і мав на увазі коли казав що так краще. Тут якось більш, безпосередньо напевно. Скажу тобі по-секрету, я теж ніколи в ресторані не був, просто пообіцяв ще тоді і мав дотримати обіцянку.

Вона трохи пирснула.

- Ми схожі, мені це подобається. А куди ти зазвичай водиш дівчат на побачення?

- Нікуди.

- Це як? Одразу додому і в постіль? Я тут з маніяком сиджу? – сміялась вона.

- Ні, спочатку нафталіном а потім в підвал. Ти що, повелась? Ні, ні і ще раз ні. Я не був на побаченні вже десь два роки, тож не маю алгоритму.

Якось ніяково виходить, - спало на думку обом, після трьох хвилин мовчання, що наступили одразу з останньої фрази. Треба було якось змінити тему.

Тому вони розмовляли ні про що, аж поки їжа не закінчилась. Побачення ставало все більш і більш ніяковим. Вони навіть обговорили іграшку, що випала Марії з дитячого набору – маленьку чорнобуру лисичку.

З фастфуду вони пішли прогулятись по парку допоки не наткнулись на статую Королю Бєлуа, з якої і почали це побачення.

- Як думаєш, якому з королів цей пам’ятник? – запитала дівчина.