Байка про Арктантропа - Артур Єрмак

Та хто вони взагалі такі!?

Цей виглядав так, наче для нього скоїти вбивство все одно що перднути. Вони там що, всі такі?

Та наша команда була просто групою діточок, що бавились в пісочниці.

Чорт!

В паніці, Ітан підскочив і відкривши шухляду вихопив револьвер. Не знаю що ним тоді керувало, чи то його так налякав мисливець чи він просто згадав ким може стати, чи то було якесь марення що вело тіло але вижив він тоді лише чудом.

А саме, тому що куля в барабані була не на черзі до пострілу і приставлений до виска револьвер лише клацнув.

Трохи оговтавшись, йому вдалось заспокоїтись, закинути револьвер назад у шухляду, і трохи обміркувати своє нинішнє становище.

Дурень. – одразу докорив він собі.

Хіба забув? Ти не хочеш помирати. Не хочеш.

Вони слідкують, тож треба бути обережнішим, триматись людних місць, не ходити вночі, перевіряти куди збираюсь піти. Треба і ножа почати носити з собою, як раніше, коли був з друзями, коли сам був мисливцем.

Хоча чи буде з того якийсь толк чи ні, то вже інше питання, але на всяк випадок треба все ж таки носити його з собою.

Дев’ята тридцять, субота.

Він вже був на місці, трохи нервував, тож ходив біля пам’ятника туди-сюди, намагаючись не розмахувати невеличким букетиком троянд.

Він вже пожалкував що купив його. Бо з кожним подихом вітерця, кожним рухом рук, запах квітів розносила навкруги, а зараз Ітан був занадто чутливий до запахів. Тож квіти весь час подразнювали йому носа.

Іноді він сідав неподалік на лавочку, тоді пояс натягувався і револьвер сильніше давив у поперек. До того ж його хвилювало щоб цей невеличкий предмет не дуже виднівся через його кофту.

Подекуди він видивлявся у обличчях людей тих самих мисливців і підозрював у перехожих шпигунів Туросаїча. Ітан вже вирішив що хоче жити, ще тоді, перед обличчям чудовиська, так от і вчора після невдалої спроби обірвати собі життя, він вирішив що цей предмет має захищати.

Саме тому і став носити його з собою.

Втім і убивати людей він не хотів. Він мав навчитись жити по-новому, вдавати звичайну людини і знайти якусь безпечну клітку, з якою нікому не зашкодить у повню.

Саме так…

Це йому підходить.

Правильний шля…

- Привіт! –знайомий дівочий голос перервав напівдумку.

Ітан, який гадаючи свою думу дивився на носки своїх туфель, спочатку побачив щиколотки встромлені у кросівки, далі дві стрункі ноги, а підвівши погляд поступово побачив край спідниці, гарну талію, невеличкий виріз, який ледь-ледь відкривав світу жолобок між грудей, тонку шию і гарне обличчя «укутане» чорним волоссям.

Марія прийшла теж трохи раніш, та виглядала вона у своєму платті, того ж кольору що і троянди в руці Ітана, просто чудово. Не була вона ані розпусною ані дуже повсякденною в своєму вбранні, але на що хлопець і звернув увагу, так на те що вона була дуже гарною, тепер він розумів, що ця дівчина йому подобається.

- Привіт, - відповів він і якось не дуже певно простягнув їй букет. – Це тобі.

- О, дякую, - посміхнулась вона. – А за що?

- За приємність, яку ти мені надаєш сьогодні, просто зараз.

- Стривай-стривай, про приємності ми не домовлялись, що ти маєш на увазі?

Марія вочевидь запідозрила щось не те, побачила натяк там, де його не мало бути.

- Приємність вже в тому що ти погодилась і прийшла, - ніяково всміхнувся хлопець. – До того ж ти дуже гарна, - зважився він на комплімент та схотів додати ще. – Це вперше я сам-на-сам з настільки гарною дівчиною.

Їй сподобалось, щоки в неї трохи зарум’янились, і щоб трохи сховати свою реакцію вона заплющила очі, піднесла до носа букетик троянд, втягнула аромат на повні груди, так що проріз сукні мало не репнув.

Ітан те побачив і залився рум’янцем вже сам, швидко відвів погляд аби не здатися нетактовним.

- То ми на побаченні? - видихаючи, лукаво напіввідкрила очі Марія.

Так, - він дуже хотів сказати що так, але не був певний в її реакції. Всі його інстинкти шепотіли – скажи, зроби це, а на реакцію потім подивишся.

- Якщо ти не проти, - почав він і запнувся. – Так.

- То ми на побаченні, - повторила вона і то вже не було питанням.

Втім і реакція її була такою, що Ітан і не очікував кращого. Марія прибрала букет від обличчя на якому сиділа широка усмішка, майже на всі тридцять два зуба. Проте то не була гримаса чи кривляння, ця усмішка була справжня і лише прикрашала дівчину.

Посмішка та тривала недовго, бо майже одразу Марія чхнула, і ще раз і ще і ще. Просто в обличчя, вищому за неї, Ітану, в плече та в грудину, туди до речі потрапили ще й соплі.

Вона була алергіком, і забувши про це, вдихнула квіти на повні груди.

- Ой-йой, - тільки і вимовила вона, дивлячись як Ітан дістає з задньої кишені хустку і починає відтирати свою кофту, - вибач будь-ласка, дуже вибач, я не хотіла, мені дуже соромно, - тараторила дівчина поки її обличчя все більш і більш заливалось червоним.