Байка про Арктантропа - Артур Єрмак

Ітан переказав ту історію.

- Ми виділяємо три основних форми перевертнів у повні. Гомінем – коли перевертень більше схожий на людину. Гібрид – коли він представляє собою щось середнє між людиною і твариною. Бестія – перевертень більше схожий на потворну тварину (чудовисько) аніж на людину чи гібрид. Яку мав той арктантроп?

- Спочатку він був схожий на людину, покрився шерстю, відростив клики і пазурі, морда стала якоюсь скаженою. А коли я лишився з ним один на один, то він перетворився на потворну тварину. Ходив на задніх лапах, допомагаючи собі передніми, довгими і  масивними. Він горбився, весь покритий шерстю а його морда була схожа ведмежу тільки більше, це все що я встиг побачити до того як він вкусив мене.

- Таки вкусив.

- Це погано, Давід Філіпович?

Старий не одразу мовив, але в його словах, обличчі та очах не було і краплі жалю до Ітана.

- Я підозрював що тебе вкушено, але не хотів вірити. Перевертні, як і вампіри (так, вони теж існують) розмножуються через укуси. Вони розносять своє прокляття як інфекцію і саме тому ми повинні їх знищувати. Ми мов еритроцити в кровоносній системі суспільства, маємо нищити заразу. Розумієш до чого я веду?

Проковтнувши ком в горлі хлопець відповів.

- Я вкушений, отже заражений, і з часом сам стану перевертнем.

- Звідси і та чудасія що коїться з тобою. Ти став гостро сприймати світ, згодом довідаєшся що став сильнішим, тобі це може сподобатись, але у повний місяць ти остаточно станеш потворою. Кровожерливим чудовиськом, станеш таким же арктантропом, як той що тебе обернув. Ти хочеш вбивати людей, Ітане?

- Ні, не хочу, зовсім не хочу, що мені робити, може є ліки, як мені позбутись цієї зарази, я не хочу бути перевертнем, - тараторив хлопець.

Туросаїч підняв долоню, аби Ітан замовк, і той дійсно стулив пельку.

- Впевнений? Твоя група раніше вбила двох лікантропів, вже як ти був у ній. Тобі не сподобалось вбивати? Почуття влади над життям і смертю? Впевнений? – з кам’яним обличчям питав координатор. - Що ж, я знаю один спосіб вилікуватись, є і інші способи, та тільки цей працює.

Він поклав перед Ітаном паперовий пакет, що при контакті зі столом якось підозріло грюкнув, наче там було щось важке і залізне. Він нишком глянув у пакет і побачив маленький револьвер, що такі ще називають «дамськими».

- Рятівна пігулка всього одна, скористайся, якщо наважишся та знай, якщо все ж вирішиш стати потворою, за тобою прийдуть. Це рішення маєш прийняти сам, до того як настане повня.

Срібна куля у скроню – ось увесь порятунок, який він заслужив. А якщо не він її пустить, то ці мисливці, що були тут до його приходу подбають про цю справу. Тому Туросаїч і наказав їм запам’ятати його.

Якщо вб’є себе сам – то в пам’ять про чергового мисливця, загиблого в боротьбі зі злом.

Якщо ні, то вони вже знатимуть чергову ціль для полювання.

Не прощаючись, хлопець взяв пакунок і на ватних ногах пішов геть з закладу.

Що далі?

Він не хотів помирати.

Ітан йшов по вулицям, тяжко перебираючи важкими черевиками. Очі його підводили, всюди в кожному нічному перехожому йому бачились ті обличчя, наче параноїк він оглядався кожні півкрока, навіть зустрів поліцейських і злякався що зараз вони попросять в нього документи та показати що в пакеті.

Але цього не сталось, вони лише похитали головами та не стали його чіпати. Врешті решт він опустив голову і блукав вулицями дивлячись в асфальт, не розуміючі навіть куди прямує.

Мимо проїжджала машина і гучно посигналила.

Що він робив? Де загубив свій шлях?

Зараз він сидів на тротуарі, а пакунок лежав на його ногах, зложених у турецькій манер.

Він повільно подивився вслід машині, тоді назад на пакунок а згодом і навколо. Повільно, але він наче прокинувся від сну.

Не хочу вмирати, - такою була його перша свідома думка.

І вбивати не хочу. Нічого не хочу. Із цього всього, з того що сталось і з того що буде… не хочу.

Я наче застряг у якомусь кошмарному сні.

Хочу прокинутись, жити як звичайна людина з роботою, друзями і сім’єю.

Розбудіть мене. Хтось будь ласка. Хоч хто-небудь.

Він дивився в небо і воно відповіло йому світанком, повільно і тихо, світ прокидався, а Ітан – ні.

Хлопець ще трохи посидів і піднявшись, пішов додому. Пакунок забрав із собою, хоча варто було його просто викинути, надати своєму рішенню якоїсь матеріальної форми, тим паче що на пістолеті ще не було його відбитків. Та чомусь він вирішив залишити його собі, наче б то це було маленьке віконце у яке він завжди може вийти, якщо здасться, якщо стане зовсім невтерпець так жити.

За годину він дістався додому, прийняв холодний душ і сів на своє ліжко. Зморений і стурбований Ітан заснув одразу як доторкнувся подушки головою. Сил він вже не мав навіть на короткий електричний імпульс в своєму мозку, навіть на якусь байдужу, мізерну думку, навіть на щось тривіальне як-то: «треба купити хліба».