Зіграй мою наречену - Холод Влада

Викликала ліфт.

Відчувала, що Денис дивився мені в спину.

Знала, що не можна обертатися.

Що б я там не говорила, я любила його. Я хотіла бути разом з ним, я планувала наше спільне майбутнє.

Денис був веселим, компанійським хлопцем, дотепним, кумедним, поруч з ним було дуже легко. Мені завжди подобалася ця легкість, яку я відчувала, коли була поряд.

Підійшла до ліфту, спробувала його викликати(інколи бувало, що він просто злегка тормозив саме з першого поверху) і він дійсно спрацював.

Відчувала погляд Дена аж допоки не увійшла до ліфта. Мимоволі таки обернулася і подивилася на нього. В його очах побачила сум.

Думаю, в моїх було те ж саме.

Бо ми обидва звикли до нашого життя, яким воно було до сьогодні.

Треба було подзвонити Віці. А ще, можливо, викликати таксі. Однак зараз в очах стояли сльози. До останнього намагалася їх стримати, але кляті мокрі доріжки все ж почали збігати вниз по моїх щоках.

Коли вийшла, мимохіть подивилася на місце, де до того паркувалася машина Сергія. Авжеж, його тут вже не було.

Подумала, що може дарма відмовилася від його пропозиції.

Напевно, я жалюгідна...

Я невесело усміхнулася своїм думкам.

Авжеж, жалюгідна... Зламалася після однієї нещасної невдачі. Просто ганчірка.

Зараз чомусь згадався той момент, коли все пішло шкереберть...

Тоді я відмовилася лягати під продюсера заради того, щоб мені залишили роль. Я вірила, що це просто якийсь жарт... Вірила, що насправді все влаштовано зовсім по-інакшому. Я вірила, що саме талант вирішує все. Саме завдяки таланту людина пробивається або не пробивається на самий верх.

Однак, я помилялася. В нашому світі талант не вирішує майже нічого. Головне — зв’язки і взаємовідносини...

Я дістала з кишені телефон і набрала подругу.

Після пари довгих гудків Віка таки взяла слухавку:

— Алло? — почула я її сонний голос.

— Віко, можна я заночую в тебе? — спокійно запитала я.

— Авжеж, можна... Але хіба ти не у Дена? — відповіла вона питанням на питання, після чого солодко позіхнула.

— Ми з ним розійшлися, — кажу твердо, але тихо. — Можна я приїду?

— Авжеж, Надю, — за тоном почула, що Віка почала перейматися за мене. — Може, мені забрати тебе? Я тільки вдягнуся і...

— Ні, я приїду на таксі...

***

Доброго часу доби, люба читачко!
Якщо ця книжечка тобі довподоби - постав, будь ласка, їй зірочку і підпишіться на мене!

Дякую за підтримку, для мене це дуже важливо!