Зіграй мою наречену - Холод Влада

Самойленко почала блимати очима як якась розумово відстала, тож я вже почав сумніватися, що зробив правильний вибір коли звернувся до неї... Схоже, за стільки років вона розгубила всю свою ерудицію.

— То що скажеш? — я спробував вивести її зі стану задумливості.

— Чому я? — таки спитала Надя.

І подивилася в очі. Пильно так. В цьому погляді читалися і страх, і сум, і подив, і навіть якась добре замаскована надія.

Якою б хорошою акторкою вона не була, я все одно знаю її як облуплену, тож... Скажу правду.

— Ти любила мене, — кажу прямо. — Тоді, в школі. Крім того, ти — акторка, — додав трохи згодом. — Одразу, як виникла ця ситуація, я вирішив знайти саме тебе. Ніхто не підійде краще за тебе. Крапка.

— Яка ще «крапка»? — на цих словах вона кумедно вигнула тонку брову, від чого я мимоволі посміхнувся.

— Тобто, ти не намагаєшся бити себе в груди і казати, що не була закохана в мене? — зацікавлено перепитав я.

— Не намагаюсь, — вона трохи стомлено зітхнула і подивилася на свій під’їзд.

— В такому разі ти тим паче маєш погодитися, — я усміхнувся. — Чи боїшся, що тепер, коли ти мене не кохаєш, не зможеш зіграти навіть щось схоже на кохання?

— Не бери мене на понт, Семенов, — майже без емоцій сказала вона, злегка нервово дернувши ручку мого Porche; та авжеж не піддалася.

Я усміхнувся, а Самойленко знов злобно зиркнула на мене.

— Та відкриваю, відкриваю...

Мало не сміюся.

Поруч з Надею було якось легко. Своєю простотою та відкритістю вона ще в школі підкупала всіх підряд...

Навіть не помітив, як почав безсоромно витріщатися на Надю, поки вона сама нічого не сказала:

— Семенов, ти відкриєш ці кляті двері чи ні? — злегка нетерпляче перепитала вона.

— Дай свій номер, — не знаю, чому сказав це.

Надя знов виглядала здивовано. Спочатку не знала що сказати: вона була розгублена. Однак вже за пару секунд вона таки взяла себе в руки і відповіла:

— У мене є хлопець, — ця її фраза звучала якось трохи тихіше, ніж попередні. 

— І що? А я — твій однокласник. Може, хочу зібрати наш клас, — почав придумувати на ходу.

Не знаю, чому, але не хотілося, щоб все закінчувалося тут і зараз. Це було незвичне відчуття.

— Та знаю я, що ти хочеш,  — Надя зітхнула. — Пошукай собі іншу напарницю.

— Пробач, але однокласниці-акторки поки що на дорозі не валяються, — я усміхнувся.

— Це такий натяк на розправу за відмову? — аж надто серйозно перепитала Надя.

Раптом захотілося збити її з пантелику. Змусити перестати грати. Зняти усі маски. Я ж знаю, що вона все ще моя... Сто відсотків. Бути по-іншому просто не може.

Я усміхнувся і подався вперед, до її вуха, після чого почав говорити пошепки:

— Це такий натяк на те, що я не відстану від тебе, допоки ти не даси ту відповідь, яку я хочу почути, — впевнено сказав я.

— Семенов,  — сталевим тоном відповіла вона. — Відсунься і відкрий двері, допоки...

Вона на секунду замислилася, а я впізнавав стару добру Самойленко. Оцей її характер, принциповість... Все залишилося таким самим, як було ще в школі. І як вона з цими принципами виживає...

— Допоки що? — я зазирнув їй в очі і таки вирішив перепитати.

Було реально цікаво, що ж ще вона викине. З Самойленко ще в школі було не нудно, однак зараз...

Думки знов перервала невдоволена однокласниця:

— Допоки я не почала кликати на допомогу, — серйозно сказала вона, а потім усміхнулася і продовжила. — Буду кричати, що мене тут тримають силоміць, буду благати врятувати мене від тебе...

— Я авжеж знав, що ти трохи «того», але щоб настільки... Відколи це ти стала людей обманювати? — я усміхнувся, згадавши один випадок з нашого дидинства, класу десь з дев’ятого. — Раніше завжди за правду була. Пам’ятаєш, коли твій друг-ботан Ванька намагався звинуватити мене в підриві кабінету хімії? То ж саме ти врятувала мене тоді...

— З чого ти взяв, що Ванька був моїм другом? — Надя злегка підтиснула губи. — Ми майже не спілкувалися. Просто обидва були відмінниками і крапка.

Звучало так, ніби вона виаравдовувалася. Це було несподівано і чомусь приємно. Саме тому я продовжив розвивати цю тему, хоча спочатку не планував цього робити:

— Ти йому точно подобалася, — я продовжував усміхатись. — Але ти постійно дивилася на мене, тож Ваньок і вирішив помститися мені, а ти просто відчувала свою провину за це.

Було приємно згадувати старі дні, коли ми були дітьми. Тоді я зовсім не думав ані про гроші, ані про спадок... Та й спадку тоді ще як такого не було. Батько тоді тільки-тільки починав справу всього свого життя. Тоді друзі і все навколо було іншим. Але пройшло всього десять років і ось ми тут...

— Шерлок, блін, — вона насупилася ще більше, а потім раптово її обличчя стало якимсь спокійним і беземоційним.