Зіграй мою наречену - Холод Влада

Коли я довіз Надю на таксі до її місця роботи, то заплатив таксисту і попросив почекати хвилин п’ять.

Вийшов з нею, дойшов до входа в будівлю.

Це був триповерховий будинок з величезною вивіскою танцювальної школи, а також з малюсіньким банером акторської школи на самому вході.

— Думаю, з тебе вже вийшла класна вчителька, — чомусь сказав їй я.

— Не знаю... Мені все ще незвично викладати, — вона усміхнулася. — Але коли бачу, що в дітей шось виходить, коли бачу їхні посмішки і розумію, що вони люблять акторство, це робить мене щасливою.

— Ти завжди була такою, — я усміхнувся, торкнувшись кінчиками пальців її щоки і зазирнувши в очі. — Добра, щиро хочеш всім допомогти. Цими твоїми якостями я захоплювався з самого дитинства. Не розумів, однак захоплювався.

— Більшість часу в середній школі ти мене тільки дражнив, — вона засміялася.

— Хіба мама тобі не казала, що коли хлопчик дражниться, то значить, що ти йому подобаєшся?  — я продовжував усміхатися і дивитися їй прямо в очі.

Коли я згадав про її маму, то Надя чомусь на секунду спохмурніла, але швидко повернулася до усмішки. Я раптом задумався, що за весь час коли ми спілкувалися, ми постійно говорили про мою родину, а про її — ніколи. Можливо...

— Говорила авжеж, — вона вже знов безтурботно усміхалася. — Але хто в чотирнадцять слухає маму?

— Не обманюй. Ти точно була маминою улюбленицею, все робила, як вона хоче, відмінниця і все таке... Вона мала тобою пишатися мало не з першого класу.

Надя раптом подивилася на будівлю, а потім перевела погляд на мене:

— Мені вже треба йти, — злегка сумно сказала вона.

— Не будеш проти, якщо я буду приїжджати, коли буде час? — спитав її я.

— Авжеж, ні, — вираз її обличчя знов посвітлішав. — Але не перенавантажуйся... Тобі теж потрібно відпочивати, хоч на вихідних...

— А слухавку брати будеш? — продовжив допит я.

— Буду, — вона кивнула і злегка почервоніла.

— Тоді я буду дзвонити. І ти дзвони мені... Коли буде сумно, коли буде добре, якщо будуть проблеми, чи навпаки щось приємне станеться. Дзвони мені, Надь, — попросив її я.

— Добре, — вона знов усміхнулася і злегка облизнула свої губи.

Я підійшов трохи ближче і обійняв її за талію, не відриваючи погляд від її очей.

Вона так само продовжувала дивитися на мене.

Я бачив, що вона дійсно кохає мене, завжди кохала.

Я прикрив очі і торкнувся губами її губ. Поцілунок тривав всього декілька секунд, потім я сам відсторонився від неї і наші погляди знов зустрілись.

— Бувай, Надь.

— Бувай, Сергію...

***

Я їхав в таксі до вокзалу. Паралельно купував собі білет назад, до Харкова. На душі було тепло. Нарешті ми з Надею вирішили всі питання. Тепер справа за малим. Мені треба якомога швидше переїхати до Києва.

А для цього треба працювати над моїм планом.

І хотілось би дійсно по-людськи розійтися з Андрієм. Надя права, залишати якісь недомовки і образи я і сам не хочу.

Дорога додому зайняла всього сім годин, але це разом з часом в таксі до київського вокзалу і з харківського вокзалу до мого будинку.

В квартирі без Наді було надто порожньо.

Постійно згадував ті дні, коли мене будив запах яєшні з беконом. Це, напевно, були одні з найщасливіших днів в моєму житті.

Насправді, якщо задуматись, людині для шастя потрібно не так вже й багато.

Раніше завжди думав, що все, що мені потрібно — це обійти брата, змусити батьків визнати, що я талановитіший, змусити їх віддати мені фірму.

Я заздрив Андрію не менше, ніж він мені, але боявся це визнати навіть перед самим собою. Андрій завжди вмів працювати стабільно, на нього можна було покластися в будь-яких питаннях. Він не вмів заманювати нових клієнтів, але ті, кого він таки отримав, залишалися з ним на постійній основі. Вони довіряли йому більше, ніж мої клієнти довіряли мені.

Я так хотів перемогти його по цьому параметру, але так і не вийшло. Не можливо бути кращим в усьому. Кожна людина таки унікальна і у кожного свій власний шлях.

Я завжди думав, що хочу перемогти його в першу чергу, але тепер щось змінилося... Хоча чому щось, насправді змінилося практично все.

Я подивився на своє життя під зовсім іншим кутом. Надя змінила мене, змінила моє ставлення до багатьох речей, до життя в цілому. І це так незвично. Дивитися на життя цим новим поглядом...

Тепер я розумію, що власне мені буде достатньо того, що Надя буде просто поруч. Я впораюся з усім, якщо вона буде зі мною, буде підтримувати мене, залишиться на моєму боці.

Так я зможу йти своїм власним шляхом, не озираючись на те, як йде Андрій, або як йшов батько. Я знайду свій власний спосіб і шлях досягти своєї мети. Це буде правильно.