Зіграй мою наречену - Холод Влада
— Надь, ну ти довго ще? — знов почула я з передпокою.
Сергій чекав, коли я вже вдягнуся на цю нашу зустріч з його батьками. Сьогодні я цілий день витратила на те, щоб привести себе «в порядок»... Правда, цей гель-лак вже завтра доведеться зняти, бо автентично зобразити з такими кігтями селянку дев’ятнадцятого сторіччя буде доволі складно, якщо не сказати неможливо.
Сьогодні зранку, після «гель-лаку», ми їздили в торгівельний центр. Сергій хотів поїхати до якихось бутиків, а не в ТЦ, та я була категорично проти люксових речей... Я взагалі планувала розплатитися за все сама. Але поки вдягала свої речі після примірки, він вже все оплатив... Що за людина. Напевно хоче, щоб я відчула себе залежною?
А ще ті вчорашні обійми... Серце билося так часто. Я чи то боялася, чи то навпаки сподівалася, що він поцілує мене.
Зовсім з’їхала з глузду. Казала ж собі, що нізащо не можна знов закохуватися в нього. Ми з різних світів, принаймні, зараз. Та й не до стосунків йому взагалі...
Його хвилює компанія, я знаю. І це правильно, це нормально.
Я зможу йому допомогти. Я постараюся.
Я кивнула сама собі у відображенні і вийшла з кімнати.
Сергій стояв і дивився прямо на мене. Я, людина, яка звикла до щоденних поглядів багатьох глядачів в театрі, не могла спокійно витримати один-єдиний погляд коханого чоловіка.
Одразу відвела очі.
Знала, що виглядаю нормально, сукня сиділа добре, туфлі не тиснули.
— Ти прекрасна, — сказав Сергій, і я підняла очі на нього: він усміхнувся і простягнув мені руку. — Про таку наречену можна тільки мріяти...
І знов згадка про цю нашу умову ледь не вивела мене з колії. Як же було неприємно знов і знов чути про домовленість гри в наречену. Але сьогодні... Сьогодні я не можу все зіпсувати. Я постараюся сподобатися його родині. Я хочу, щоб все пішло за його планом.
***
Коли ми зупинилися прямо перед величезним приватним будинком в районі «червоного жовтня», як по-старому називали цей мікрорайон, він подивився на мене і взяв мене за руку:
— Надю, я дуже радий, що ти поруч. Дякую тобі.
Я лише кивнула. Не могла зрозуміти його, боялася побачити щось зайве в його діях і словах. Щось, що не в’яжеться із простою грою в наречену і нареченого, на яку ми з ним домовлялися з самого початку...
— Готова? — спитав він, зрозумівши, що сама я казати нічого не збираюся.
— Так, — я знов кивнула.
— Тоді вперед.
Він вийшов з машини, а потім відкрив переді мною двері і подав руку. Я прийняла його долоню і вийшла. Він закрив за мною дверцята, все ще не відпускаючи моєї долоні.
Потім розвернувся до паркану перед сучасним двоповерховим будинком. Пішов до хвіртки, злегка тягнучи мене за собою. Подзвонив в дзвінок. Той виглядав дуже сучасно і, напевно, був з камерою спостереження.
Я раптом подумала, чи не надто темно я вдягнена... Сукня, туфлі, пальто — все на мені було чорним.
Але, судячи з нашого шопінгу, Сергію подобається чорне.
Я усміхнулася.
Поки йому подобається... Мені все одно. Нехай буде чорне.
За секунду двері перед нами автоматично відкрилися.
Ми увійшли на їхнє подвір’я. Тут все було дуже стильним. Маленькі ялинкові рослини у формі куль та конусів, красиві доріжки і навіть дерева... Саме декорування було в мінімалістичному стилі. Гарний смак Сергій точно успадкував від батьків.
Ми пройшли до самого будинку, підійнялися на ганок... І майже одразу перед нами відчинили двері.
В них стояла привітного вигляду жінка на вигляд років п’ятдесяти. Я усміхнулася, бо одразу її впізнала.
— Олександро Іванівно, доброго вечора, — неголосно сказала я.
— Надіє? — вона придивилася до мого обличчя. — Надю, невже це справді ти?
На наші голоси прийшов й батько Сергія, Роман Романович. Він подивився на мене спочатку якось насуплено і я навіть ледь не втратила свою посмішку, але потім він і сам неочікувано посміхнувся.
— Точно, це ж Надійка з твоєї школи! Так ось чому ти не хотів говорити хто вона! — його батько усміхнувся, подивившись на Сергія. — А я завжди казав тобі, що ця дівчина тебе кохає!
— Володимире! — Олександра Іванівна пхнула чоловіка ліктем в бік. — В тобі що зовсім нема почуття такту?... І взагалі, не стійте в коридорі, проходьте, у нас там така качка смачна... Ще ж Андрійко з Катею заїдуть. Я не казала?
Як тільки Сергій почув це, його обличчя вмить змінилося. Він дуже сильно злився на брата, це було очевидно.
Я взяла Сергія за руку і злегка стиснула його пальці.
Він зробив вдих і видих, подивившись кудись вбік.
Я боялася, чим же обернеться ця вечеря.... А тим часом Володимир Романович та Олександра Іванівна вже вели нас до величезного столу, накритого на шість персон...
***
Доброго часу доби, люба читачко!
Якщо ця книжечка тобі довподоби - постав, будь ласка, їй зірочку.
