Шість невдалих побачень - Ангеліна Кріхелі
— Ну, давай за нас, красивих, розумних і добрих, — усміхнулася жінка, піднімаючи руку з келихом червоного напівсолодкого жестом справжнього тамади. Потім зробила маленький ковток і невдоволено спитала:
— Де ти взяла цю гидоту? — скривилася, одразу витягнувши з надр безмежної дамської сумочки розміром із клітку для лева пляшку лікеру.
Чому для лева? Тому що в цій сумочці приховано арсенал для приборкання, здається, будь-якої людини або тварини. Анфіса справедливо припускала, що навіть лев не зумів би встояти перед чарами її шкільної подруги Жанни.
— Жанко, я не винна, що в цьому магазині продають тільки таке вино, — за звичкою виправдалася.
— Як це не винна? — з жартівливим обуренням вигукнула Жанна, рвучко підводячись зі свого стільця в кухні, з явною насолодою вихлюпуючи вино в раковину і споліскуючи келихи, щоб одразу протерти й наповнити їх лікером.
Цілком задоволена собою, крекчучи, вмостилася знову на стілець, розплилася в усмішці.
— Ти повинна була вірити та чекати, — майже як Карлсон, проголосила Жанна, така ж в міру вгодована, у самому розквіті років і сил дама.
Треба зауважити, що з почуттям власної гідності у неї настільки добре склалися стосунки, що з усіма іншими складалися не дуже успішно. Втім, Жанну це не засмучувало. Вона вперто продовжувала шукати свою другу половинку, хоча й жартувала, що до неї можна приставити тільки четвертинку. Зрозуміло, вона при цьому не винна, що хорошої людини має бути багато. А злі й голодні тростинки їй не указ. Щоправда, на цих словах вона зазвичай відводила погляд від стрункої й досить вихованої, щоб промовчати, Анфіси.
— Тим паче у свій день народження! — фиркнула Жанна, багатозначно повівши бровами.
— День як день, — знизала плечима Анфіса, яка давно звикла до характеру подруги. Вона тихенько раділа, що криголам навпроти не затіяла знову довгу промову на тему віку й самотності, яку починала кожного дня народження та новорічні посиденьки. Сьогодні підозріло мовчала.
— Тобі, може, й день як день, а Всесвіт бачить, що ти не дієш, а під лежачий камінь вода не тече.
Ну ось, наврочила, таки завела улюблену шарманку.
— Жа-ан, — втомлено закотила очі Анфіса. — Давай хоч один рік обійдемо цю тему.
— А от фіг тобі! — спалахнула подруга, відпиваючи лікер із келиха. — О, солоденько! Те, що треба. Я хочу для своєї подруги щастя.
— Тоді просто дай спокій, і я буду абсолютно щаслива, — збунтувалася іменинниця.
— Зараз ображуся і піду, — надулася співрозмовниця, як миша на крупу.
— Послухай, — з важким зітханням Анфіса почала наводити аргументи, намагаючись чи то викликати жалість, чи то задобрити звідницю. — Ти перезнайомила мене вже з усіма своїми підлеглими й партнерами по бізнесу...
— Пф, вони нам не підійшли, — упевнено перервала монолог Жанна. — Але на них світ клином не зійшовся.
— Що ти задумала? — злякано запитала жінка.
Для хоробрості відправила вміст келиха в рот одним духом. Лікер несподівано обпік горло, і Анфіса підозріло примружилася. Здається, подруга вирішила впливати на її свідомість за допомогою міцнішого алкоголю. Жанна, як ні в чому не бувало, розпливлася у задоволеній усмішці Чеширського кота. Дорогі білі зуби блиснули між нафарбованих яскравою червоною помадою повних губ.
— Нічого такого, — знизала плечима колишня однокласниця. — Просто побачення можна влаштувати не тільки з тими, кого давно знаєш, — загадково повідала, витягуючи з надр сумки цього разу свій старенький нетбук. — Зараз ми тебе фотографувати будемо! — уклала з азартом, і слідом за нетбуком на світ з'явився фотоапарат. — Для сайту знайомств.
Анфіса уявила собі цю картину і відверто жахнулася перспективи. По-перше, для сп'яніння їй вистачало завжди одного ковтка горілки, а тут, очевидно, цілий келих. Звідси відповідні вигляд і поведінка, включно з безглуздим хихиканням і цілковитим безпам'ятством вранці наступного дня.
По-друге, що скажуть її учні? А головне, їхні батьки, якщо побачать її фото на сайті знайомств. Якщо! «Дуже гарне слово», — раптом подумалося їй, і вона хихикнула. Ну ось, починається. З іншого боку, а правда! Як вони дізнаються, якщо самі не зависають на подібних сайтах. Тоді не їм і судити.
— А давай, — прихильно махнула рукою Анфіса, даючи свою згоду. Потім піднялася зі свого місця і трохи хиткою ходою попрямувала в кімнату до шафи, щоб вибрати відповідний для фотосесії одяг.
Чому це вона повинна терпіти самотність, що з'їдає душу, тільки для спокою абсолютно сторонніх людей, які вирішили кидати каміння в її город, ставши самопроголошеним суддею і відстежуючи кожен крок «вчительки»? Тут уже прямо образа заїла.
— Вибирай! — з панського плеча проголосила Анфіса і стала діставати з шафи найекстравагантніше вбрання, колись куплене саме за наполяганням Жанни. Сама б вона нізащо на таке не зважилася. Саме тому весь цей одяг лежав у шафі до кращих часів, жодного разу не одягнений. Ось вони, не найкращі, але її часи.