Маятник Фуко - Еко Умберто

Ох, ці великі смарагдові очі, які то виблискують, то мліють. Ох, демоне любострастя.

Він цілком має рацію, нещасний, а тим часом ти вихаєш стегнами, огорненими синястою тканиною, і випинаєш уперед свій лобок, аби штовхнути фліпер до останнього краю божевілля.

— О прекрасне видіння, — каже Роден, — будь моєю лиш на мить, наповни хвилиною втіхи моє життя, прожите на службі у ревнивого божества, розрадь блискавкою насолоди вічність полум'я, до якого твоя постать мене зараз штовхає і тягне. Прошу тебе, торкнись мого обличчя своїми губами, ти, Антінеє, Маріє Магдалино, ти, що тебе бажав я у ликові святої, розтривоженої екстазом, що тебе жадав я під час моїх лицемірних поклонінь ликам непорочних дів, о Пані, ти прегарна, наче сонце, біла, мов місяць, я зрікаюсь Бога, святих, і самого Римського Первосвященика, ба більше, я зрікаюсь від Лойоли, злочинної присяги, яка зв'язує мене з моїм товариством, благаю лиш одного-однісінького поцілунку і нехай від нього я загину.

Він ступив ще один крок, повзучи на скорчених колінах, підібравши рясу, дедалі напруженіше простягаючи руку до недосяжного щастя. Раптом він упав горілиць, здавалося, очі вилазять у нього з орбіт. Люті корчі звели риси його обличчя нелюдським тіпанням, подібним до того, яке викликає на обличчях трупів електричний розряд Вольта. Синювата піна кривавить його вуста, з яких долинає свистючий, здушений, наче у скаженого, голос, і коли він доходить до фази пароксизмів, як це пояснює Шарко, жахлива недуга, якою є сатиріаз, покара за любострастя, витавровує ті самі стигмати, що й собачий сказ.

Це кінець. Роден вибухає божевільним сміхом. Відтак каменем падає без пам'яті на долівку, наче живий образ трупного задубіння.

В одну мить він збожеволів і помер проклятим.

Я обмежився тим, що підштовхнув тіло до отвору, вважаючи, аби не забруднити своїх лакованих черевиків об засмальцьовану рясу свого останнього ворога.

Нема жодної потреби у вбивчому кинджалі Лючано, але найманий убивця не може стримувати своїх порухів у смертельній принуці повторювати їх знов і знов. Він регоче і пронизує ножем неживе вже тіло.

* * *

Тепер я веду тебе на край отвору, пестячи твою шию й потилицю, а ти горнешся до мене; насолоджуючись сценою, я кажу тобі:

— Ти задоволена своїм Рокамболем, моє неприступне кохання?

І поки ти любашно киваєш і всміхаєшся, пускаючи слинку, я непомітно стискаю пальці, що ти робиш, коханий? нічого, Софіє, я тебе вбиваю, тепер я — Джузеппе Бальзамо, і більше тебе не потребую.

Полюбовниця Архонтів гине, тонучи у водах, Лючано ударом леза підтверджує вирок моєї безжальної руки, і я кажу йому:

— Можеш тепер піднятися вгору, мій вірний слуго, моя пропаща душо, — а коли він піднімається, підставляючи мені спину, я встромляю йому між лопатки тонкий стилет з трикутним лезом, який майже не залишає шрама. Він падає, я закриваю ляду, ось і все, я покидаю халупу, а тим часом лише мені відомими переходами вісім тіл пливуть до Шатле.

Я повертаюся до свого помешкання у передмісті Сент-Оноре, дивлюсь на себе у дзеркало. Ось воно, кажу я собі, я — Цар Світу. Зі свого порожнистого шпилю я паную над Усесвітом. Іноді моя могуть викликає у мене запаморочення. Я повелитель енергії. Я хмільний від влади.

* * *

На жаль, помста життя не забарилась. Через багато місяців, у найглибшій крипті замку Томар, я, володар таємниці підземних течій і повелитель шести святих місць тих, хто був Тридцятьма Шістьма Невидимими, останній з останніх тамплієрів і Невідомий Зверхник усіх Невідомих Зверхників, маю дістати руку Чечилії, андрогіни з крижаними очима, з якою ніщо вже мене не розділяє. Я віднайшов її через багато століть після того, як її забрав у мене чоловік із саксофоном. Тепер вона хистко ступає по спинці лавки, блакитна й білява, і я ще не знаю, що таїть повітряний тюль, який огортає її.

Каплиця викопана у скелі, над вівтарем висить бентежне полотно, де зображені муки приречених у надрах пекла. Обабіч мене похмуро стоять кілька ченців у каптурах, але мене, зачарованого іберійською фантазією, це не турбує...

І тут — який жах! — полотно підноситься, а за ним, наче величний витвір якогось Арчимбольдо печер, постає ще одна каплиця, у всьому подібна до тої, де перебуваю я, і там, перед ще одним вівтарем навколішки стоїть Чечилія, а поруч з нею — крижаний піт перлить моє чоло, волосся стає дибки у мене на голові — хто ж там стоїть, глузливо хизуючись своїм шрамом? Той Інший, справжній Джузеппе Бальзамо, якого хтось звільнив із льоху в замку святого Лева!

А я? Саме в цей момент найстарший із ченців скидає каптура, і я впізнаю жаску посмішку Лючано, який хтозна-яким дивом уникнув мого стилета, стоку, кривавої твані, яка мала затягти його, вже трупа, в мовчазну глибінь океанів, і котрий перейшов на бік моїх ворогів через справедливу жадобу помсти.

Ченці звільняються від своїх ряс і постають переді мною, запанцеровані в обладунки, дотіль невидимі, з палаючим хрестом на білосніжних плащах. Це — тамплієри з Про вена.

Вони хапають мене, примушують повернути голову, і за моєю спиною виринає кат із двома безформними помічниками, мене примушують зігнутися і вогняним тавром обертають у вічну здобич тюремника, підлу Бафометову посмішку назавжди витиснено на моєму плечі — тепер я розумію навіщо, щоб замінити мною Бальзамо в замку святого Лева, точніше, щоб я посів місце, призначене мені одвічно.

Але мене впізнають, кажу я собі, а що тепер усі вважають, що я — це він, а він — приречений, то хтось таки прийде мені на поміч, принаймні мої спільники — адже не можна замінити одного в'язня іншим, щоб ніхто не помітив, ми ж живемо не за часів Залізної Маски... Марне сподівання. Умить я починаю все розуміти, а тим часом кат згинає мою голову над мідною мискою, звідки підносяться зеленкуваті випари... Вітріол!

Мені кладуть на очі шматок тканини, а обличчя штовхають назустріч цій ненажерливій рідині, біль нестерпний, гострий, шкіра моїх щік, носа, вуст, підборіддя зморщується, злущується — досить одної миті. Коли мою голову підносять, смикнувши за волосся, моє обличчя вже не впізнати — проказа, віспа, невимовна ніщота, прослава відразливості, я повернуся до льоху, як повертаються туди багато втікачів, які мали відвагу спотворити своє обличчя, аби їх не спіймали.

Ах, безсило волаю я і, як кажуть оповідачі, з моїх спотворених вуст злітає одне слово, один стогін, один крик надії: Спокута!

Але спокута чого, друзяко Рокамболь, ти добре знав, що не повинен був лізти в головні герої! Тебе було покарано, і твоїми ж таки методами. Ти кпив собі з писарів ілюзії, а тепер — бач — сам пишеш, вважаючи машину за своє алібі. Ти ошукуєш себе, твердячи, що ти лише глядач, бо можеш прочитати слова на екрані, начебто вони належать комусь іншому, але ти потрапив у пастку, і тепер намагаєшся залишити сліди на піску. Ти насмілився змінити текст усесвітнього роману, а всесвітній роман втягнув тебе у свої перипетії і душить у своїй фабулі, яку вигадав зовсім не ти.

Краще б уже ти залишався на своїх островах, Конопляний Джіме, а вона вважала тебе за мертвого.

98

Націонал-соціалістська партія не толерувала таємних товариств, адже сама була таємним товариством, зі своїм великим магістром, зі своєю расистською гнозою, зі своїми обрядами та втаємниченнями.

René Alleau. Les sources occultes du nazisme,

Paris, Grasset, 1969, p. 214

Гадаю, саме в той період Альє вислизнув з-під нашого контролю. Бельбо висловився саме так, кажучи це надмірно байдужим тоном. Я знову приписав це його ревнощам. Охоплений мовчазною манією з приводу влади Альє над Лоренцою, він вголос іронізував із впливу, який здобував Альє над Ґарамондом.

Можливо, це була також наша вина. Альє почав спокушати Ґарамонда майже рік тому, з часів алхімічного свята у П'ємонті. Ґарамонд довірив йому картотеку АВК, щоб він вибрав нових жертв для збагачення каталогу "Розкритої Ізіди", він радився з ним уже щодо кожного рішення і, безперечно, надсилав йому щомісячний чек. Ґудрун, яка періодично здійснювала розвідку в глибині коридору, за скляними дверима, що вели до стерильного царства видавництва "Мануціо", іноді говорила нам стурбованим тоном, що Альє практично отаборився в кабінеті пані Грації, диктує їй листи, приводить у кабінет Ґарамонда нових відвідувачів, словом — і тут злість віднімала в Ґудрун ще більше голосних — поводиться, наче у себе вдома. Справді, ми повинні були запитати себе, навіщо Альє проводив довгі години над адресним списком "Мануціо". У нього було досить часу, щоб визначити, котрих з АВК можна було переконати стати новими авторами "Розкритої Ізіди". І все ж він не переставав писати, зав'язувати контакти, скликати зібрання. Але ми, по суті, сприяли його автономії.

Таке становище цілком влаштовувало Бельбо. Більше Альє на вулиці Маркезе Ґвальді означало менше Альє на вулиці Сінчеро Ренато, а отже, менше можливості, що деякі несподівані візити Лоренци Пеллеґріні — побачивши яку, він сяяв усе патетичніше, вже без жодної спроби приховати своє хвилювання — будуть зіпсовані несподіваним приходом "Симона".

Це становище влаштовувало й мене, адже я втратив інтерес до "Розкритої Ізіди" і дедалі більше поринав у роботу над своєю історією магії. Я думав, що дізнався від дияволістів усе, що міг, і залишив Альє турботу про контакти (та контракти) з новими авторами.

Таке становище влаштовувало й Діоталлеві, в тому розумінні, що світ обходив його все менше й менше. Розмірковуючи над цим зараз, я усвідомлюю, що він не переставав надзвичайно швидко худнути, іноді я заставав його у кабінеті, схиленого над рукописом, його погляд був спрямований у порожнечу, ручка випадала з рук. Він не спав, він був виснажений.

Але була ще інша причина, чому нас влаштовувало те, що Альє дедалі рідше з'являвся у нас, і то лише, щоб віддати забраковані ним рукописи і зникнути у глибині коридору. Насправді ми не хотіли, щоб він слухав наші розмови. Якби нас запитали чому, ми сказали б — від сорому або з делікатності, адже ми пародіювали метафізику, в яку він у певному сенсі вірив. На ділі ми йому не довіряли, нас поступово охопила природна осторога тих, хто усвідомлює, що володіє якоюсь таємницею, і ми легенько відштовхували Альє в темну масу профанів, а самі поступово, все менше посміхаючись, заглиблювались у пізнання того, що ми вигадали.