Тополенька моя в червоній косинці - Айтматов Чингіз

Але зараз же припинила прання. Чую, пішла до Байтеміра.

— А воду з радіатора злили? — тихенько спитала вона. — А що як замерзне...

— Злили, Кемель злив! — так само тихо відповів Байтемір.— Машина майже ціла... Ранком допоможемо...

А я й забув: не до радіаторів, не до моторів мені було.

Асель допрала сорочку і, розвішуючи її над плитою, тяжко Зітхнула. Погасила лампу, пішла.

Стало темно. Я знаю, ми всі не спали. Кожен з нас залишився на самоті зі своїми думками. Байтемір леясав з сином на одному ліжку. Він бурмотів щось ласкаве, раз у раз прикривав Самата, коли той неспокійно ворушився уві сні. Асель зрідка стримано зітхала. Мені здавалося, я бачив у темряві її волого поблискуючі очі. Вони, мабуть, були залиті слізьми. Про що вона думала, про кого вона думала? Нас було тепер у неї троє...

Можливо, і вона перебирала в нам'яті так само, як і я, все те прекрасне й сумне, що зв'язувало нас. Але тепер вона була неприступна, неприступні були і її думки. Асель змінилася за ці роки, очі у неї змінились... Це були вже не ті довірливі, сяючі чистотою й простодушністю очі. Вони стали суворіші. І все-таки Асель залишалася для мене все тією ж, якою й була, тією ж тополенькою в червоній косинці. В кожній її рисі, в кожному русі я вгадував щось знайоме, рідне. Тим гірше, тим прикріше й болісніше було у мене на душі. В розпачі, прикусивши зубами ріжок подушки, я лежав, не склепивши очей до ранку.

За вікном у набігаючих хмарах плив, поринав місяць.

Рано-вранці, коли Асель і Байтемір вийшли надвір погосподарювати, я теж встав. Треба було їхати. Обережно ступаючи, я підійшов до Самата, поцілував його і хутко вийшов з кімнати.

Асель гріла в дворі воду у великому казані, встановленому на каменях. Байтемір колов дрова. Ми пішли з ним до машини. Йшли мовчки, курили.

Машина, як виявилось, наштовхнулася вчора на придорожні надовбні. Двоє з них лежали збиті разом з бетонною основою. У машини було розбито фару, погнуто крило та передок, заклинило колесо. Все це ми так-сяк виправили з допомогою лома та молотка. А потім почалася довга, тяжка робота. Промерз мотор, занімів. Розігріваючи картер, палили клоччя, в дві руки крутили заводну рукоятку. Ми плечима дотикалися один одного, долоні наші горіли на одній рукоятці, ми дихали один одному в обличчя, робили одно діло і, можливо, думали про те ж саме.

Мотор ледве піддавався. Ми почали задихатись. Тим часом Асель принесла два відра гарячої води. Мовчки поставила передо мною, відійшла вбік. Я вилив воду в радіатор. Крутонули з Бай-теміром раз, ще раз, нарешті мотор запрацював. Я сів у кабіну. Мотор працював нерівно, з перебоями. Байтемір поліз 3 молотком під капот перевірити свічки. В цю мить прибіг Самат, задиханий, в пальтечку нарозпашку. Він забігав навколо машини, покататися хотілось йому. Асель піймала сина і, не відпускаючи, стала біля кабіни. Вона подивилася на мене з докором, з таким болем і жалістю, що я ладен був у ту хвилину зробити що завгодно, аби тільки спокутувати свою провину, повернути їх собі. Я пригнувся до неї з розчинених дверцят:

— Асель! Бери сина, сідай! Повезу, як тоді, назавжди! Сідай! — заблагав я під шум мотора.

Асель нічого не сказала, тихо відвела вбік затуманені слізьми очі, заперечливо похитала головою.

— Поїдьмо, мамо! — потягнув її за руку Самат.— Покатаємося.

Вона йшла не оглядаючись, низько схиливши голову. А Самат рвався назад, не хотів іти від машини.

— Готово! — крикнув Байтемір, захлопнув капот, подав мені в кабіну інструмент.

І я поїхав. Знову баранка в руках, знов дорога в гори,— машина несла мене, яке їй було діло...

Так я зпайшов Асель з сином на перевалі, так ми зустрілися і розстались. Всю дорогу до кордону й назад я думав і нічого не міг придумати. Стомився від безутішних думок... Тепер уже треба було їхати геть, їхати світ за очі, я не повинен був залишатися тут.

Це я вирішив твердо, з такими думками повертався назад. Проїжджаючи мимо дорожньої ділянки, побачив Самата, він грався осторопь з хлопчиком і дівчинкою трохи старшими за себе в таш-каргон — будували з каміння дворики, загони для худоби. Можливо, я й раніше помічав їх біля дороги... Виходить, майже щодня проїяіджав недалеко від свого сина, навіть не підозрюючи цього. Я зупинив машину.

— Самате! — крикнув я. Глянути захотів на нього. Діти побігли до мене.

— Дядю, ти приїхав покатати нас? — підбіг Самат.

— АТОЯЇ, трошки прокатаю! — сказав я. Діти дружно полізли в кабіну.

— Це наш знайомий дядя! — похвалився Самат друзям.

Я провіз їх недалечко, але скільки радості й щастя зазнав при цьому, мабуть, більше, ніж самі діти. А потім висадив їх.

— Білить тепер додому! — Дітлахи побігли. Я зупинив сина.— Стривай, Самате, щось скажу! — підняв його на руки, високо підкинув над головою, довго дивився синові в лице, потім пригорнув до грудей, поцілував і опустив на землю.

— А де шабля, ти, дядю, привіз? — згадав Самат.

— Ох, я й забув, синку, привезу другим разом! — пообіцяв я.

— Тепер не забудеш, дядю, еге ж? Ми будемо гратися на тому самому місці.

— Гаразд, біжи тепер швидше!

На автобазі в теслярні я вистругав три іграшкових шаблі і захопив їх з собою.

Діти справді чекали мене. Я знову покатав їх у машині. Так почалася дружба з сином і його товаришами. Вони швидко звикли до мене. Ще здалеку бігли до дороги наввипередки: . — Машина, наша машина йде!

Ожив я, людиною став. Іду в рейс, і на душі ясно: якесь хороше почуття везу з собою. Знаю, жде мене син біля дороги. Хоч дві хвилини посиджу поряд з ним в кабіні. Тепер всі мої турботи й думки були про те, як би вчасно встигнути до сина. Я так розраховував час, щоб проїжджати перевал вдень. Дні стояли теплі, весняні, діти завжди гралися на вулиці, тому я часто заставав їх біля дороги. Мені здавалося, що заради цього тільки живу й працюю, такий я був щасливий. Та інколи серце завмирало від страху. Може, там, на дорожній ділянці, знали, що я катаю дітей, може, ні, але синові могли заборонити зустрічатися зі мною, не пускати його до дороги. Я дуже боявся, благав у душі Асель і Байтеміра не робити цього, не відбирати у мене бодай цих коротеньких зустрічей. Але одного разу так воно й сталось...

Наближалося Перше травня. Я вирішив зробити синові подарунок до свята. Купив заводну машину, грузовичок. Того дня я загаявся на автобазі, виїхав пізніше і дуже поспішав. Можливо, через те у мене було якесь погане передчуття, я хвилювався, тривожився без усякого приводу. Під'їжджаючи до дорожньої ділянки, я витяг згорток, поклав поряд з собою, уявляючи, як зрадіє Самат. Іграшки у нього були й кращі, але це особливий подарунок — від знайомого шофера з дороги хлопчакові, який мріє стати шофером. Однак Самата цього разу на дорозі не було. Діти підбігли без нього. Я вийшов з кабіни.

— А де Самат?

— Дома, захворів він,— відповів хлопчик.

— Захворів?

— Та ні, він не захворів! — впевнено пояснила дівчинка.— Мама не пускає його сюди!

— Чому?

— Не знаю. Каже, не можна.

Я похмурнів: от і кінець всьому.

— На віднеси,— подав був я хлопчикові згорток, та одразу ж роздумав.— Або ні, не треба.— Взяв назад, понуро пішов до машини.

— А чому дядя не катає нас? — спитав хлопчик у сестри.

— Він хворий,— похмуро відповіла вона.

Так, угадала дівчинка. Гірше за всяку хворобу скрутило мене. Всю дорогу роздумував я, як могло статися, що Асель так озлобилася па мене. Невже в ній не лишилося ані краплини бо-

дай жалості, хоч би який був я поганий. Ні, не вірилося мені... Не схоже це на Асель, тут щось інше. А що? Звідки мені знати... Я старався переконати себе, що син і справді трохи захворів. Чому я не повинен вірити хлопчикові? Я так переконав себе в цьому, що мені почало ввижатися, як кидається син в гарячці, як він марить... А що як треба допомогти чим-небудь, ліки якісь дістати чи повезти до лікарні? Люди я" живуть на перевалі, а не на міському проспекті! Просто змучився, аж змарнів. Поспішав назад, не уявляв собі, що можу зробити, як повестись, знав лише одно: швидше побачити сина, швидше... Я вірив, що зустріну його, серце мені підказувало. І як на зло, скінчилося пальне в баку, довелося зупинитись біля бензоколонки на перевалочній базі...

* * *

Мій попутник Ільяс замовк. Потираючи долонею розгарячене лице, ТЯЛЇКО зітхнув, підняв вікно і знову, який уже раз, закурив.

Було вже далеко по півночі. Крім нас, у поїзді, мабуть, всі спали. Колеса вистукували на рейках свою пескінченну дорожню пісню. За вікнами бігла ясніюча літня ніч, мелькали вогники полустанків. Паровоз гучно гудів на бігу.

— Отут ви, агаю, підійшли до мене, і я відмовив вам. Тепер зрозуміло чому? — задумливо посміхнувся мій сусід.— Ви залишилися біля бензоколонки, потім обігнали мене на "Победе". Це я помітив... Еге ж, їхав, хвилювався страшенпо. Передчуття не обмануло мене. Самат чекав біля дороги. Углядівши машину, побіг напереріз:

— Дядю! Дядю шофер!

Здоровий мій хлопчик! Ох, як я зрадів, в обійми не вмістити мого щастя!

Я зупинився, вискочив з кабіни, побіг назустріч синові.

— Ти що, хворів?

— Ні, мама не пускала. Вона каже, щоб я не катався на твоїй машині. А я плакав,— пожалівся Самат.

— Ну, а як же ти прийшов зараз?

— А тато сказав, що коли хочеться людині катати дітей, то нехай катає.

— Он як?

— А я сказав, що буду шофером...

— Та ти й будеш, ще яким! А знаєш, що я привіз тобі? — Я дістав іграшкову машину.— Дивися, заводний грузовик, саме що найбільш підхоже для маленьких шоферів!

Хлопчик почав усміхатись, аж засяяв.

— Я завжди-завжди їздитиму з тобою, дядю, еге ж? — глянув він на мене з проханням в очах.

— Звичайно, завжди! — запевнив я його.— А хочеш, поїдемо зі мною на Перше травня до міста, машину прикрасимо прапорцями, а потім я тебе привезу.

Важко зараз пояснити, чому я це сказав, яке мав право і, головне, чому я сам раптом повірив у це. Мало того, я пішов далі.

— А коли сподобається, залишишся у мене назовсім! — цілком серйозно запропонував я синові.— Ми жити будемо в кабіні, я тебе скрізь возитиму з собою і нікуди не відпущу, не розстануся з тобою. Хочеш?

— Хочу! — одразу погодився Самат.— Ми житимемо в машині! їдьмо, дядю, їдьмо зараз!..

Буває, що й дорослий наче дитиною стає. Ми сіли в кабіну. Я невпевнено ввімкнув запалювання, натиснув на стартер.