Тополенька моя в червоній косинці - Айтматов Чингіз

Я — шофером, Кадіча — робітницею. Отак, почалося воно, нове життя.

Далеко в глиб Анархаю заїхали ми з експедицією, до самого Прибалхашшя. Коли вже поривати з минулим, то поривати назавжди.

Попервах угамовував тугу роботою. А діла там було чимало. За три з лишком роки об'їздили простори Анархаю вздовж і впоперек, набурили колодязів, проклали дороги, побудували перевалочні бази. Одним словом, тепер це вже не колишній дикий Анар-хай, де серед білого дпя можна заблудитись і цілий місяць тинятися по горбистому полиновому степу. Тепер це край тваринників з культурними центрами, з добре впорядкованими будинками... Хліб сіють і навіть сіно заготовляють. Роботи на Анархаї і понині непочатий край, тим паче для нашого брата шофера. Але я повернувся назад. Не через те, що дуже важко було в не-обжитих місцях, це справа тимчасова. Ми з Кадічею труднощів не боялися і, треба сказати, жили непогано, поважаючи одне одного. Та одно діло повага, а інше — кохання. Якщо навіть один любить, а другий ні, це, по-моєму, несправяшє ясиття. Чи людина так побудована, чи у мене вдача така, але мені завжди чогось бракувало. І не заміниш цього пі працею, ні дружбою, ані добротою й увагою люблячої лапки. Я давно вже в глибині душі каявся, що так нерозважливо поїхав, не спробувавши ще раз повернути Асель. А за останні півроку я неабияк затужив за нею й сином. Ночами не спав. Ввижався мені Самат — усміхається, непевно тримається на слабких ноженятах. Його ніжний, дитячий запах я мовби вдихнув у себе на все яшття. Потягло мене до рідних Тянь-Шапьських гір, до мого синього Іссик-Кулю, до передгірного степу, де я зустрів свою першу і останню любов. Кадіча знала про це, але ні в чому не винила мене. Ми зрозуміли нарешті, що не можемо жити разом.

Весна того року видалася на Анархаї дуже рання. Швидко осів сніг, горби оголилися, зазеленіли. Оживав степ, вбирав у себе тепло й вологу. Повітря стало вночі прозорим, небо — зоряним.

Ми лежали в наметі коло бурової вишки. Не спалося. Раптом донісся в степовій тиші не знати звідки далекий, ледве чутний гудок паровоза. Яким чином долетів він до нас, важко сказати. До залізниці було від нас півдня їзди степом. Чи мені причулося, не знаю. Та тільки стрепенулося серце, покликало в путь. І я сказав:

— Поїду я звідси, Кадіче.

— їдь, Ільясе. Треба нам розлучитися, — відповіла вона.

І ми розсталися. Кадіча поїхала до Північного Казахстану, на цілину.

7*

99

Дуже мені хочеться, щоб вона була щаслива. Я хочу вірити, що знайде вона все-таки ту людину, яка, може, сама того не відаючи, шукає її. Не пощастило їй з першим чоловіком, не вийшло у неї життя й зі мною. Можливо, я залишився б з нею, коли б не знав, що таке справжнє кохання, як це любити самому і бути любимим. Це я; така справа, що й пояснити важко.

Я одвіз Кадічу на полустанок, посадив її в поїзд. Біг поряд З вагоном, поки не відстав. "Щасливої дороги, Кадіче, не поминай лихом!.." — прошепотів я востаннє.

Журавлі над Анархаєм летіли на південь, а я від'їжджав на північ, їхав на Тянь-Шань...

* * *

Приїхав я і, ніде не зупиняючись, одразу ж подався в аїл. Я сидів у кузові попутної машини, намагався ні про що не думати — страшно й радісно мені було. Ми їхали передгірним степом, тією самою дорогою, на якій зустрілися з Аселлю. Але це була вже не степова дорога, а всипаний гравієм шлях з бетонними мостами та дорожніми знаками. Мені навіть жалко стало колишньої степової дороги. Не пізнав я переїзду через арик, де колись застрягла моя машина, не знайшов того валуна, на якому сиділа Асель.

Не доїя;джаючи до околиці аїлу, я застукотів по кабіні. .— В чому річ? — висунувся шофер.

— Зупини, зійду.

— У полі? Зараз доїдемо.

— Спасибі! Тут недалеко, — сплигнув я на землю. — Пішки пройдуся, — сказав я, подаючи гроші.

— Облиш! — каже. — У своїх не беремо.

— Бери, на лобі ж не написано.

— З повадки бачу.

— Ну гаразд, коли так. Бувай здоров!

Машина пішла далі. А я все стояв на дорозі, не міг набратися духу. Закурив, відвернувшись од вітру. Пальці тремтіли, коли підносив до губів сигарету. Затягся кілька разів, затоптав недокурок і пішов. "От і прибув!" — пробурмотів я. Серце стукотіло так, що у вухах дзвеніло, по голові неначе молотом гатили.

Аїл помітно змінився, розрісся, з'явилося чимало нових будинків з шиферними дахами. Проводи протяглися вздовж вулиць, радіо мовило на стовпі, біля правління колгоспу. Дітвора бігла до школи. Старші підлітки йшли юрбою з молодим учителем, розмовляли про щось. Можливо, серед них були й ті, хто кидав на мене каміння та паліччя.." Час іде, йде, не зупиняється.

Я заквапився. Ось і двір з вербами та глиняним дувалом. Зупинився, переводячи дух. Холонучи від страху й тривоги, непевно попрямував до хвіртки. Постукав. Вибігла дівчинка $ портфелем в руках. Та сама, що язик мені показувала, вона тепер ходить до школи. Дівчинка поспішала на заняття. Вона зчудовано подивилася на мене і сказала:

— А дома нікого нема!

— Нікого нема?

— Атож. Ana поїхала в гості, до лісгоспу. А батько на водовозці біля тракторів.

— А Асель де? — несміливо спитав я, почуваючи, як одразу пересохло в роті.

— Асель? — здивувалася дівчинка. — Асель давно поїхала...

— І ніколи не приїждясала?

— Щороку приїздить разом з джезде К Ana каже, що він дуя^е хороша людина!..

Більше я не став ні про що розпитувати. Дівчинка побігла до школи, а я повернув назад.

Ця новина так мене приголомшила, що враз стало байдуже, за кого, коли й куди вона вийшла заміж. Навіщо знати? Чомусь мені ніколи не спадало на думку, що Асель моясе знайти іншого. А це ж мусило статись. Не сидіти ж їй всі ці роки й чекати, поки я з'явлюся.

Я пішов дорогою, не чекаючи попутної машини.

Еге яс, змінилася дорога, якою я йшов, — утрамбована, посилана жорстким гравієм. Тільки степ залишався таким самим, як і був, з темним зябом і світлою, злинялою стернею. Широкими, похилими увалами простягався він від гір до обрію, уриваючись ясним пругом на далеких берегах Іссик-Кулю. Земля лежала оголена, волога після снігу. Десь уже гуркотіли трактори на весняній оранці.

Вночі я добрався до райцентру. А ранком вирішив: поїду на автобазу. Все було скінчено, втрачено. Але треба жити й працювати, а далі — хто його знає...

Тянь-Шаньський тракт, як завжди, гудів. Машини йшли валками, але я виглядав свою, автобазівську. Нарешті я підняв руку.

Машина з розгону проскочила мимо, потім враз загальмувала. Я підхопив чемодан, шофер вийшов з кабіни. Дивлюся, однопол-

Джезде — чоловік старшої сестри.

чанин Ермек, стажування відбував у мене в армії. Тоді він був юнаком. Ермек стояв, якось непевно усміхаючись.

— Не пізнаєш?

— Сержант... Ільяс! Ільяс Алибаєв! — нарешті пригадав він.

— Той самий! — посміхнувся я, а самому гірко стало, значить, дуже змінився, коли люди пасилу пізнають.

Поїхали, розмовляли про те, про се, згадували службу. Я весь час боявся: тільки б не почав він розпитувати про моє життя. Та Ермек, видно, нічого не знав. Я заспокоївся.

— Коли повернувся додому?

— Та ось уже два роки, як працюю.

— А де Алібек Джантурін?

— Не знаю. Я його не застав. Кажуть, він тепер головним механіком десь на Памірі...

"Молодець Алібек! Молодець, друже мій! Справяшій ти дяш-гіт!" — порадів я в душі. Отже, домігся все-таки свого, він ще в армії заочно вчився в автодорожньому технікумі і збирався інститут заочпо закінчити.

— Начальником Аманжолов?

— Ні, новий. Аманжолов пішов на вищу роботу в міністерство.

— Як думаєш, візьмуть мене на роботу?

— А чом би й ні, візьмуть, звичайно. Першокласний шофер, ти ж і в армії мав добру репутацію.

— Мав колись! — пробурмотів я. — А Джантая знаєш?

— Нема у нас такого. Ніколи й не чув.

"Так, чимало змін сталося на автобазі..." — подумав я, а потім спитав:

— А як з причепами, ходите через перевал?

— Звичайно, — просто відповів Ермек. — Зважаючи на те, який вантаж. Треба, то обладнають — і тягнеш. Машини тепер потужні.

Не знав він, чого коштували мені ці причепи.

Отже, повернувся я на свою рідну автобазу. Ермек запросив до себе додому, почастував, запропонував випити по чарчині з нагоди зустрічі. Але я відмовився, давно вже не пив.

На автобазі теж непогано зустріли. Товаришам, які знали мене, я був дуже вдячний за те, що не надокучали розпитами. Бачать, людина помоталася десь па стороні, повернулась, працює сумлінно, ну й гаразд. Навіщо тривожити минуле? Я сам намагався забути все, забути раз і назавжди. Мимо перевалочної бази, де жив колись з сім'єю, я мчав, не дивлячись нікуди вбік і павіть не заправляючись біля бензоколонки. І, однак, ніщо мене не врятувало, не зумів я обманути себе.

Я вже працював довгенько, звик, машину перевірив як слід, мотор випробував на всіх швидкостях і підйомах. Коротше кажучи, знав своє діло...

Того дня я йшов зворотним рейсом з Китаю. їхав спокійно, ні про що не думав, крутив собі баранку, дивився туди й сюди. Весна, гарно було навкруги. Де-не-де віддалік ставили юрти: скотарі виходили на весняні пасовища. Потяглися над юртами сизі димки. Вітер доносив неспокійне іржання коней. Отари бродили поблизу дороги. Згадалося раннє дитинство, стало трохи журно. І раптом на виїзді до озера здригнувся — лебеді!

Удруге в житті довелося мені побачити весняних лебедів на Іссик-Кулі. Понад синім-синім Іссик-Кулем кружляли білі птахи. Сам не знаю чому, я круто звернув з дороги і, як того разу, прямо цілиною повів машину до озера.

Іссик-Куль, Іссик-Куль — пісне моя недоспівана!.. Навіщо я згадав той день, коли на цьому ж узгір'ї, над самою водою, ми зупинилися разом з Аселлю? Еге ж, усе було таке саме: синьо-білі хвилі, наче взявшись за руки, плетеницею збігали на жовтий берег. Сонце заходило за гори, і далека вода здавалася рожевою. Лебеді носилися з радісним і тривожним криком. Шугали вгору, падали на розплатаних, немов гудучих крилах, збиваючи воду, розганяючи широкі, киплячі круги. Еге яс, усе було таке саме. Тільки не було зі мною Аселі. Де ти тепер, тополенько моя в червоній косинці?

Я довго стояв на березі. Потім повернувся на автобазу і не стримався, зірвався... 3Н0ВУ пішов до чайної заливати роз'ятрений біль у душі. Йшов звідти пізно. Небо було темне, захмарене. Вітер дув з ущелини, як з димаря, люто гнув дерева, свистів у проводах, бив в обличчя крупною ріипю.