Маятник Фуко - Еко Умберто
Я знаю, як знайти декого з німецької лінії. Треба поїхати до Праги.
Ми почули шурхіт, здійнялась важка адамашкова завіса, ми побачили прозору руку, тоді з'явилась Вона, Гордовита Діва.
— Ваша Величносте, — сказали ми, падаючи навколішки.
— Ді, — промовила Вона, — я все знаю. Не думайте, що мої предки врятували лицарів, аби потім віддати їм панування над світом. Я вимагаю, ви розумієте, вимагаю, щоб таємниця перейшла нарешті у власність Корони.
— Ваша Величносте, я прагну за будь-яку ціну здобути секрет і саме для Корони. Я хочу знайти інших його власників, адже це найкоротший шлях, а коли вони наївно довірять мені те, що знають, усунути їх буде неважко, чи то кинджалом, чи арсеником.
На обличчі в Королеви-Діви вималювалася жорстока посмішка.
— Гаразд, — мовила вона, — мій добрий Ді... Мені треба небагато, лише Світової Влади. Якщо вам це вдасться, ви одержите Підв'язку. Тобі ж, Вільяме, — з масною ніжністю звернулась вона до малого паразита, — дістанеться інша підв'язка, й інше золоте руно. Йди-но за мною.
Я прошепотів Вільямові на вухо: "Perforce I am thine, and that all is in me..." Вільям відповів мені поглядом єлейної вдячності і подався за королевою, зникаючи за завісою. Je tiens la reine!
* * *
Я побував разом з Ді у Золотому Місті. Ми блукали вузькими смердючими завулками неподалік єврейського цвинтаря, і Ді велів мені бути обережним.
— Якщо вістка про не налагоджений ще контакт рознесеться, — говорив він, — інші групи почнуть діяти на власний розсуд. Я боюсь юдеїв, єрусалимці мають у Празі забагато своїх людей...
Стояв вечір. Сніг мінився синявою. Біля темного входу до єврейського кварталу розташувалися ятки різдвяного ярмарку, а посередині, вкрита червоним сукном, стояла вульгарна сцена лялькового театру, освітлена чадними смолоскипами. А відразу за нею ми пройшли попід аркою з тесаного каменю, й поблизу бронзового фонтану, з решітки якого звисали довгі бурульки, перед нами відкрився отвір ще одного завулка. На старовинних дверях золоті голови левів кусали бронзові кільця. Мури ледь двигтіли, з низьких дахів лунали незрозумілі хрипкі звуки, проникаючи у ринви. Будинки, таємні володарі життя, зраджували своє примарне існування... Старий лихвар, огорнений у приношений халат, проходячи, майже зачепив нас, і мені здалося, ніби він прошепотів:
— Стережіться Атаназіуса Перната...
Ді буркнув:
— Я боюся зовсім іншого Атаназіуса...
І раптом ми опинились у Золотій вуличці...
І там, у пітьмі несподіваного завулка — на згадку про це у мене тремтять під приношеною ярмулкою навіть вуха, яких уже нема, — перед нами раптом з'явився велетень, жахлива, сіра, млява на вигляд істота, її тіло, вкрите панцирем із позеленілої бронзи, спиралося на вузлувату спіральну палицю з білого дерева. Від цієї з'яви сильно відгонило сандалом. У мене з'явилося відчуття смертельного жаху, магічно навіюваного цим створінням, що постало переді мною. І все ж я не міг відірвати погляду від прозорої, млистої кулі, яка огортала його плечі, і мені ледве вдалося розгледіти хиже обличчя єгипетського ібіса, а за ним — безліч інших облич, привидів, викликаних моєю уявою та пам'яттю. Обриси примари, що вирізнялись у пітьмі завулка, розширювались і стискались, ніби у всій постаті пульсував повільний, неживий подих... І — який жах — там, де мали бути його ноги, я, вдивляючись, побачив на снігу безформні оцупки, м'ясо яких, сіре і безкровне, немовби згорнулося у концентричних набряках.
Гай-гай, мої невситимі спогади...
— Голем! — сказав Ді. Відтак підвів обидві руки до неба, і його чорний халат опав своїми широкими рукавами на землю, ніби утворюючи cingulum, пуповину між здійнятими у повітря руками та поверхнею чи глибинами землі. — Єзебель, Малхут, Smoke Gets in Your Eyes! — вимовив він заклинання. І раптом Голем розчинився, наче зметений поривом вітру піщаний замок, нас майже засліпили частинки його глиняного тіла, які, наче атоми, розлетілись у повітрі, і врешті біля наших ніг залишилася купка зотлілого попелу. Ді нахилився, понишпорив у цьому попелі своїми сухими пальцями й виловив з нього якийсь сувій, що його він заховав у себе на грудях.
Саме у цей мент з тіні виринув старий рабин у засмальцьованій шапчині, яка дуже нагадувала мою ярмулку.
— Доктор Ді, якщо не помиляюсь, — озвався він. — Here Comes Everybody — скромно відповів Ді, — раббі Аллеві. Як приємно вас бачити...
— А той:
— Тут часом не блукало одне створіння, ви не бачили?
— Створіння? — сказав Ді з удаваним здивуванням. — Яке створіння?
— До дідька, Ді, — сказав раббі Аллеві. — То був мій Голем.
— Ваш Голем? Нічого про це не знаю.
— Стережіться, докторе Ді, — сказав раббі Аллеві, збліднувши. — Ви граєте у гру, яка вам не під силу.
— Не знаю, про що ви, раббі Аллеві, — сказав Ді. — Ми приїхали сюди, аби виготовити кілька унцій золота для вашого імператора. Ми не якісь там жалюгідні чорнокнижники.
— Віддайте мені принаймні сувій, — попрохав раббі Аллеві.
— Який сувій? — поспитав Ді з диявольською простодушністю.
— Будьте ви прокляті, докторе Ді, — сказав рабин, — Воістину кажу вам, ви не побачите світанку нового століття. — І відійшов у ніч, бурмочучи якісь неясні приголосні без жодного голосного. О Диявольська і Свята Мово!
Ді стояв, спершись об вологий мур завулка, його обличчя прибрало землистого відтінку, волосся наїжачилося на голові, наче у змія.
— Я знаю раббі Аллеві, — сказав він. — Я помру п'ятого серпня 1608 року за григоріанським календарем. А тому, Келлі, допоможіть мені здійснити мій задум. Саме вам доведеться довести його до завершення. Gilding pale streams with heavenly alchemy , пам'ятайте. — Але я б однаково це запам'ятав, і Вільям зі мною. І проти мене.
* * *
Він не промовив більш нічого. Блідий туман, потираючись спиною об шибки, жовтий дим, потираючись спиною об шибки, вилизував своїм язиком вечірні закутки. Ми опинилися в іншому завулку, білуваті випари цідилися з заґратованих вікон на рівні землі, де видніли перекособочені халупи, вирізняючись на тлі відтінків млистої сірості... Я помітив постать якогось старого у зношеному рединготі та циліндрі, який навпомацки спускався сходами (з неприродно прямокутними сходинками). Ді теж його побачив:
— Калігарі!— вигукнув він. — Він теж тут, у будинку мадам Созостріс, Славнозвісної Ясновидиці! Ми повинні поспішати.
Ми приспішили крок і підійшли до дверей якоїсь хатини на невиразно освітленій, зловісно семітській вуличці.
Ми постукали, і двері, немов якими чарами, відчинилися самі. Ми увійшли до просторого салону, прикрашеного семираменними канделябрами, рельєфними зображеннями тетраграм, променистими зірками Давида. Старі скрипки кольору прожилок старовинних картин громадилися при вході на трапезному столі химерної форми. З високого склепіння звисала велика крокодиляча мумія, легко хитаючись у вечірньому вітерці при кволому світлі одного-однісінького смолоскипа, а може, багатьох — чи жодного. У глибині, перед чимось на кшталт шатра чи балдахіна, під яким виднівся кивот, у молитовній позі, невпинно і по-блюзнірському бурмочучи сімдесят два Імені Бога, стояв навколішки Старець. Я збагнув, умить осяяний Нусом, що то Гайнріх Кунрат.
— Кажіть, Ді, — промовив він, обертаючись і вриваючи молитву, — чого вам треба? — Він скидався на напханого соломою армадила, на ігуану непевного віку.
— Кунрате, — сказав Ді, — третя зустріч не відбулася.
Кунрат вибухнув жахливими прокльонами:
— Lapis Exillis! То що?
— Кунрате, — сказав Ді, — ви могли б кинути принаду і сконтактувати із німецькою лінією тамплієрів.
— Побачимо, — сказав Кунрат. — Я б міг запитати Майєра, він знається з багатьма людьми при дворі. Але ви мені відкриєте секрет Молока Діви, Найпотаємнішої Печі Філософів.
Ді посміхнувся — о божественна посмішко Мудреця! Тоді схилився, немовби у молитві, й півголосом прошепотів:
— Коли захочеш обернути у воду або в Молоко Діви сублімовану ртуть, поклади її на бляху купками поряд із чашею з ретельно розтертою на порошок Субстанцією, не накривай її, а зроби так, аби гаряче повітря вразило нагу матерію, піддай її дії вогню трьох жарин і підтримуй його живим протягом восьми сонячних днів, тоді візьми й розтовчи ртуть добре на мармурі, аж вона стане невідчутною. Зробивши це, поклади субстанцію у скляний лембик і дистилюй її у Balneum Mariae над казаном з водою, помістивши так, щоб вона була лише на два пальці над водою, залишаючись висіти в повітрі, й водночас запали вогонь під казаном. Тоді, і лише тоді, хоч матерія срібла не торкається води, але, перебуваючи в цьому теплому й вологому череві, вона перейде у воду.
— Учителю, — сказав Кунрат, падаючи на коліно і цілуючи суху й прозору руку доктора Ді. — Учителю, так і зроблю. А ти матимеш те, що хочеш. Запам'ятай ці слова, Роза і Хрест. Ти ще почуєш їх.
Ді загорнувся у свою опанчу, і звідти видніли лише його іскристі, злобні очі.
— Ходімо, Келлі. Цей чоловік уже наш. Ти, Кунрате, тримай чимдалі від нас Голема, аж до нашого повернення до Лондона. А потім нехай Прага стане одним великим багаттям.
Він рушив до виходу. Кунрат, підповзши до нього, схопив його за поділ плаща:
— Можливо, якогось дня до тебе прийде один чоловік. Він захоче написати про тебе. Будь йому другом.
— Дай мені владу, — промовив Ді з невимовним виразом сухого обличчя, — і його доля забезпечена.
Ми вийшли. Циклон над Атлантикою переміщався у східному напрямку назустріч потужному антициклонові над Росією.
— їдьмо до Москви, — сказав я.
— Ні, — відповів він, — повертаймося до Лондона.
— До Москви, до Москви, — маячно бурмотів я. Ти добре знав, Келлі, що туди ти ніколи не потрапиш. Тебе очікувала Вежа.
* * *
Ми повернулися до Лондона. Доктор Ді сказав:
— Вони намагаються прийти до розв'язання, випередивши нас. Келлі, напиши щось для Вільяма... якийсь диявольський наклеп на них.
Черево демона, я зробив це, а потім Вільям зіпсував текст, перенісши дію із Праги до Венеції. Ді шаленів. Проте блідий, липкий Вільям відчував себе у безпеці під захистом своєї королівської полюбовниці. Але йому було мало й цього. Коли я поступово віддавав йому свої найкращі сонети, він із сороміцьким поглядом питав мене про Неї, про Тебе, my Dark Lady . Який жах чути твоє ім'я з його вуст лицедія (я не знав, що він, чий дух приречений на двоїстість і другорядність, шукав її для Бекона).
— Кінець, — сказав я йому.
