Маятник Фуко - Еко Умберто
Але, якщо не помиляюсь, реформу здійснено не скрізь відразу. — Я зазирнув до вічного календаря, що лежав у нашій шафі. — Ось, реформу оголосили 1582 року, і було скасовано дні від 5 до 14 жовтня, але це стосується лише папи. Франція ухвалила реформу 1583 року і скасувала дні від 10 до 19 грудня. У Німеччині відбувається розкол — католицькі терени, як і Богемія, приймають реформу 1584 року, тоді як протестантські терени — аж у 1775-у, розумієте, майже через двісті років, не кажучи вже про Болгарію, — це теж треба врахувати, — яка впроваджує її лише 1917 року. Погляньмо тепер на Англію... Вона переходить на григоріанський календар у 1752 році! Певна річ, у своїй ненависті до папістів англіканці теж зволікали протягом двох століть. І тепер вам зрозуміло, що сталося. Франція скасувала десять днів наприкінці 1583 року, і на червень 1584 року всі вже звикли до нового календаря. Та коли у Франції маємо 23 червня 1584 року, то в Англії це заледве 13 червня, і запитайте себе, чи добрий англієць, навіть бувши тамплієром, а надто за часів, коли інформація поширювалася ще повільно, звернув би увагу на такі речі? У них ще й сьогодні лівобічний рух і вони не знають десяткової метричної системи... Отже, англійці з'являються у Схованці двадцять третього червня за своїм календарем, яке для французів є вже третім липня. І можна припустити, що та зустріч напевно не мала відбуватися під звук фанфар, то було таємне побачення в умовленому місці і в умовлений час. Французи прибувають до цього місця 23 червня, чекають день, другий, третій, сьомий, а потім ідуть геть, вважаючи, ніби щось сталося. Можливо, вони у розпачі втратили надію саме напередодні 2 липня. Англійці ж прибули 3 липня і нікого не знайшли. Може, й вони чекали ще днів із вісім, але все одно ніхто не приходить. Так два великі магістри загубили один одного.
— Вищий клас, — промовив Бельбо. — Все так і було. Але чому діяти починають німецькі розенкройцери, а не англійці?
* * *
Я попросив день часу, понишпорив у своїй картотеці і повернувся до офісу, сяючи від гордощів. Я знайшов слід, на перший погляд ледь помітний, але саме так працює Сем Спейд, його орлиний погляд не оминає увагою навіть найнезначнішої речі. Близько 1584 року Джонові Ді, магові та кабалістові, астрологові англійської королеви, було доручено вивчити реформу юліанського календаря!
— Англійці зустрілися з португальцями 1464 року. Схоже на те, що після цієї дати Британські острови охопив кабалістичний запал. Англійці опрацьовують те, про що вони дізналися, і готуються до наступної зустрічі. На чолі цього відродження магії та герметики стоїть Джон Ді. Він закладає приватну книгозбірню в дусі тамплієрів Провена, складену з чотирьох тисяч томів. Скидається на те, що у своїй "Monas Ierogliphica" він черпав натхнення прямо зі "Смарагдової таблиці", біблії алхіміків. І що ж робить Джон Ді, починаючи з 1584 року і далі? Він читає "Steganographia" Тритемія! І читає її в рукописі, адже вперше вона вийде друком лише на початку сімнадцятого сторіччя. Великий магістр англійського осередку Ді, переживши розчарування, що зустріч не відбулася, хоче збагнути, що ж сталося, де допущено помилки. А що він ще й добрий астроном, то б'є себе по чолі й каже: який же я дурень! І, домігшись у Єлизавети фінансової підтримки, береться вивчати григоріанську реформу, аби зрозуміти, як можна виправити цю помилку. Однак він усвідомлює, що вже занадто пізно. Він не знає, з ким контактувати у Франції, але в нього є зв'язки у Центральній Європі. Прага Рудольфа II — це алхімічна лабораторія, і саме в ті роки Ді їде до Праги і зустрічається з Кунратом, автором "Amphitheatrum sapientiae aetemae", що містить алегоричні таблиці, джерело натхнення як для Андреа, так і для творців розенкройцерських маніфестів. З ким же заходить у стосунки Ді? Невідомо. Вражений докорами сумління за допущену ним непоправну помилку, 1608 року він помирає. Але не слід турбуватися, адже в Лондоні діє інша постать, яка, на одностайну думку загалу, належить до Рози і Хреста, і про Розу і Хрест говоритиме у своїй "Новій Атлантиді". Я маю на увазі Френсіса Бекона.
— Невже Бекон справді про них говорить? — здивувався Бельбо.
— Не зовсім, але якийсь Джон Гейдон переписує "Нову Атлантиду" під назвою "The Holy Land" , і втелющує туди Розу й Хрест. А для нас досить і цього. Бекон не говорить про них відкрито, бо має причини не розголошувати таємниць, але все виглядає так, ніби він усе-таки про них говорить.
— Нехай грім поб'є того, хто з цим не згоден.
— Авжеж^ І саме завдяки Беконові налагоджуються дедалі щільніші стосунки між англійськими та німецькими осередками. 1613 року відбувається шлюб між Єлизаветою, донькою Якова І, яка править у той час, із Фрідріхом V, палатинським курфюрстом Рейну. Після смерті Рудольфа II Прага перестає бути підходящим місцем для шлюбу, ним стає Гайдельберґ. Весілля двох вінценосних осіб стає тріумфом тамплієрських алегорій. Під час лондонських церемоній режисура свята перебуває під наглядом того ж таки Бекона, і поява лицарів на вершині пагорба стає алегорією містичного лицарства. Ясно, що Бекон, спадкоємець Ді, уже став магістром англійського осередку тамплієрів...
— ... А що він, ясна річ, автор Шекспірових творів, то ми повинні перечитати ще й усього Шекспіра, адже нема сумніву, що там ні про що інше, окрім Плану, не говориться, — сказав Бельбо. — Ніч проти святого Івана — це сон літньої ночі.
— 23 червня — лише початок літа.
— Це поетичні вільнощі. Я запитую себе, як же ніхто не зіставив цих синонімів, цих доказів. Мені все видається нестерпно ясним.
— Нас збило зі слушного шляху раціоналістичне мислення, — зауважив Діоталлеві, — я завжди це казав.
— Хай Казобон говорить далі, як на мене, він виконав першорядну роботу.
— Сказати залишилося небагато. Після лондонських святкувань починаються святкування у Гайдельбергу, де Саломон де Ко збудував для курфюрста висячі сади, бліду подобу яких ми бачили того вечора у П'ємонті, ви їх, мабуть, пам'ятаєте. І на цих святкуваннях з'являється алегоричний віз, на якому наречений прославляється як Ясон, а на двох щоглах корабля, що містився на возі, зображені були символи Золотого Руна та Підв'язки, сподіваюсь, ви не забули, що Золоте Руно і Підв'язка фігурують також на колонах у Томарі... Усе збігається. Не минуло й року, як з'явилися розенкройцерські маніфести, сигнал, що його кинули по всій Європі англійські тамплієри, послуговуючись підмогою деяких друзів-німців, аби сточити розірвані нитки Плану.
— Але чого вони домагалися?
72
Nos inuisibles pretendus sont (a ce que l'on dit) au nombre de 36, separez en six bandes .
Effiouyables pactions faictes entre le diable
& les pretendus Inuisibles, Paris, 1623, p. 6
— Можливо, вони хотіли встрелити двох зайців: з одного боку, дати знак французам, а з іншого — відшукати загублені нитки німецького осередку, який, очевидно, розколовся внаслідок лютеранської реформи. Але саме в Німеччині зчинилася найбільша буча. Від часу виходу маніфестів приблизно до 1621 року автори маніфестів отримали аж надто багато відповідей...
Я зацитував деякі з численних опусів на цю тему, з тих, якими ми з Ампаро розважалися однієї ночі у Сальвадорі.
Серед авторів цих опусів, певно, були й такі, які щось знали, але вони зливалися з морем фанатиків, ентузіастів, які занадто дослівно сприймали маніфести, а можливо, й провокаторів, які намагалися перешкодити цій операції, і просто ошуканців... Англійці намагалися втрутитись у дискусію, щоб урегулювати її, не випадково Роберт Флудц, ще один англійський тамплієр, протягом року написав три твори, аби підказати слушну інтерпретацію маніфестів... Але цієї круговерті вже не стримати, розпочалася Тридцятирічна війна, палатинський курфюрст зазнав поразки від іспанців, Палатинат і Гайдельберґ пограбовані, Богемія у полум'ї... Англійці вирішують повернутися до Франції і пробують діяти там. Ось чому 1623 року розенкройцери з'являються зі своїми маніфестами в Парижі, звертаючись до французів із приблизно тими самими пропозиціями, з якими вони звернулися до німців. І що ж ми читаємо в одному з опусів, звернених проти Рози і Хреста в Парижі, від імені когось, хто не довіряв їм або хотів скаламутити воду? Звісно, що вони поклоняються дияволові. Але оскільки навіть у наклепах не приховати правди, у цьому памфлеті твердилося, ніби розенкройцери збираються у Маре.
— То й що?
— Хіба ви не знаєте Парижа? Маре — це квартал храму і, треба ж таке, це також квартал, де містилось єврейське ґетто! А крім того, в цих опусах зазначається, що розенкройцери перебували в контакті з сектою іберійських кабалістів Alumbrados! Можливо, ці памфлети, які на позір спрямовані проти розенкройцерів і нападають на тридцять шість невидимих, насправді прагнули посприяти їхньому віднайденню... Габріель Ноде, бібліотекар Рішельє, пише Instructions a la France sur la vérité de l'histoire des Frères de la Rose-Croix . Які саме вказівки? Хто він — речник тамплієрів третього осередку чи шукач пригод, який втручається в чужу гру? З одного боку здається, ніби він теж вважає розенкройцерів нікчемними дияволістами, з іншого — він натякає, що десь у світі є ще три розенкройцерські колегії, і це цілком правдоподібно, адже після третьої зустрічі залишилося ще три осередки. Він дає майже фантастичні вказівки (одна колегія нібито міститься в Індії, на плавучих островах), але водночас натякає, що одна з них криється у паризьких підземеллях.
— Гадаєте, це пояснює Тридцятирічну війну? — поспитав Бельбо.
— Поза всяким сумнівом, — відказав я, — Рішельє отримує таємну інформацію від Ноде і, теж бажаючи встромити свого носа в це діло, допускається купи помилок, влаштовуючи воєнну інтервенцію, чим ще більше заплутує справи. Але я б не знехтував ще двох фактів. 1619 року в Томарі, після сорока шести років тиші, збирається капітула лицарів Христа. Попередня капітула відбулася 1573 року, за кілька років до 1584, і мала вона, очевидно, на меті разом з англійцями підготувати подорож до Парижа. А після афери з розенкройцерськими маніфестами її скликають знову, аби вирішити, якої лінії їм триматися — приєднатися до операції англійців чи спробувати інших шляхів.
— Звичайно, — сказав Бельбо, — наче люди, які загубились у лабіринті, той іде одним шляхом, той — іншим, хтось пробує кричати, але коли лунає відповідь, незрозуміло, чи це голос когось іншого, чи відлуння його власного голосу...
