На Сваннову сторону - Пруст Марсель

Коли піаніст дограв Ліста і почав Шопенів прелюд, маркіза де Камбремер кинула на віконтесу де Франкто розчулену усмішку, яка передавала вдоволення судді і натякала на минуле. Вона ще замолоду звикла пестити Шопенові фрази з їхньою предовжелезною, звивистою шиєю, такі вільні, такі гнучкі, такі дотикальні, які зразу ж починають шукати собі місце десь обік, далеко від вихідної точки і далеко від точки кінцевої, до якої вони мали б пориватися, фрази, які збиваються на ці примхливі манівці лише на те, щоб потім ще зграйніше й ще прицільніше ринути назад і, подібно до раптового дзвону кришталю, від якого ми несамохіть скрикуємо, ударити нас у саме серце.

Маркіза жила у провінційній родині, вельми замкнуто, балів майже не одвідувала, тішилася у самоті старої поміщицької садиби тим, що іноді сповільнювала, іноді прискорювала танець уявних пар, перебирала їх, наче ті квіти, потім виходила на хвилинку з зали, щоб послухати шелест вітру у ялинах, на березі озера, і тут до неї нараз підходив щуплявий молодик у білих рукавичках, наділений співучим, якимсь чудним і фальшивим голосом і нічим не схожий на земних коханців, яких вона собі уявляла. Але тепер старосвітська краса цієї музики здавалася прив'ялою. Знавці перестали мліти перед цією музикою, за останні роки вона втратила свій блиск і чар над серцями, навіть людям з нерозвиненим смаком вона давала втіхи небагато, в чому вони навіть не признавалися. Маркіза де Камбремер нишком озирнулася. Вона знала, що її молодесенька невісточка (сповнена шаноби до своєї нової сім'ї, але свідома своєї переваги в розумових запитах — вона була підкована навіть у гармонії і володіла навіть грекою) зневажає Шопена, вона його терпіти не могла. Проте ця ваґнеріанка сиділа далеченько, зі своїми перевесницями, маркізи їй не було видно, і маркіза могла втішатися досхочу. Принцеса де Лом теж витала у хмарах. Не дуже музична від природи, вона п'ятнадцять років тому брала уроки музики в одної викладачки з Сен-Жерменського передмістя, ця надзвичайно обдарована жінка геть зубожіла на старість і в сімдесят років почала знову давати уроки донькам та онучкам колишніх своїх учениць. Вона вже померла. Проте її манера, її чудове туше іноді оживали під пальцями її учениць, навіть тих, хто в усьому іншому був цілковитою сірістю, тих, хто занедбав музику і майже ніколи не відкривав рояля. Так ось, принцеса де Лом похитувала головою з повним знанням справи, слушно міркуючи про те, як піаніст виконує цей прелюд, який вона вміла напам'ять. Кінець фрази сам собою залунав у неї на устах. "Пре-е-чу-дово!" — прошепотіла вона, протягнувши це "пре", що було ознакою вишуканости, і навіявши цим якусь романтику, так ніби по її устах черкнули гожою квіткою. Виявивши таким чином свою романтику, принцеса несамохіть надала відповідного виразу очам, виразу солодкого смутку. Тим часом маркіза де Ґаллардон уболівала в душі, що їй так рідко випадає нагода бачитися з принцесою де Лом, — вона давно затаїла в душі хамство провчити її і не відповісти на її уклін. Вона не знала, що її кузина поряд. Але віконтеса де Франкто так повернула голову, що маркізі стало видно принцесу. Маркіза кинулася, штовхаючи всіх, до неї, але прагнучи зберегти крижаний і чванькуватий вигляд, який мав нагадати всім про те, що вона не зичить утримувати взаємини з тією, у кого завжди можна зіткнутися лице в лице з принцесою Матільдою і до кого вона не повинна ходити на ралець, бо вона їй "у матері годиться", маркіза де Ґаллардон, проте, вважала за потрібне пом'якшити свою пиху і стриманість звертанням, яке виправдало б її поводження і яке допомогло б повести розмову, тому, добравшись до кузини, маркіза де Ґаллардон з суворою міною, ніби переламуючи себе, подала їй руку і промовила: "Як почувається твій чоловік?" — таким стурбованим тоном, ніби принц був тяжко хворий. Принцеса, зайшовшись своїм особливим сміхом, який мав насамперед свідчити, що вона збиткується з когось, а потім робити її ще гарнішою, бо блискучий її погляд і усміхнений рот пожвавлювали на її личку кожну рисочку, відповіла:

— Чудово!

І знову засміялася. Тоді маркіза де Ґаллардон, різко випроставшись і напустивши на своє лице ще більшої хмурости, ніби її і далі хвилювало здоров'я принца, сказала своїй кузині:

— Оріано! (На що принцеса де Лом здивовано й насмішкувато глянула на незриму третю особу, яку вона ніби закликала в свідки, що ніколи не давала маркізі де Ґаллардон права називати її на ім'я.) Я була б рада, якби ти завтра ввечері заглянула до мене послухати моцартівський квінтет з кларнетом. Цікаво, яке враження це на тебе справить.

Здавалося, вона не так запрошує, як просить зробити їй послугу, і вислухати принцесин суд про моцартівський квінтет їй так само важливо, як дізнатися думку про її хист господині у гурмана, почастувавши його стравою, приготовленою новою куховаркою.

— Але ж я добре знаю цей квінтет і можу сказати тобі зразу...

— Ти знаєш, мій чоловік, не зовсім здоровий, у нього печінка... Він був би дуже радий тебе побачити, — напоставала маркіза де Ґаллардон, узявшись довести принцесі, що явитися на її вечір це все одно, що добро вчинити.

Принцеса не любила говорити знайомим, що їй неохота приходити до них. Щодня вона розсилала якісь листовні вболівання, що через несподіваний приїзд свекрухи, через те, що її запросив до себе зять, що в неї абонемент в Оперу, що їй довелося їхати за місто, вона мусила відмовитися від утіхи провести вечір там і там, тоді як вона зовсім не збиралася туди, куди небагато треба було йти. Завдяки такому підходу багато хто тішив себе ілюзією, що вона з ними в найкращих стосунках і що вона залюбки одвідала б їх, якби не марудні обов'язки принцеси, а такі перешкоди підлещували честолюбству людей. До того ж вона належала до блискучих дотепників ґермантівського гуртка, де ще збереглася та позбавлена загальників і манірних почуттів дотепність, яка походить від Меріме і розквітла недавно пишним цвітом у театрі Мейлака і Галеві, і цю дотепність вона вносила у свої суспільні взаємини, нашпиговувала нею навіть вирази ґречності; у цій самій ґречності вона завше намагалася бути позитивною, точною, близькою до голої правди. Про своє прагнення побувати на вечорі вона в розмові з господинею дому ніколи довго не розводилася, вона вважала, що куди буде люб'язніше, коли вона назве кілька дрібних обставин, від яких залежатиме, чи зможе вона одвідати цей вечір, чи не зможе.

— Послухай, що я тобі скажу, — відповіла вона маркізі де Ґаллардон, — завтра я кров з носа, а повинна провідати свою приятельку, вона зове мене до себе давно. Якщо вона потім не запросить нас до театру, то, при всьому моєму бажанні заглянути до тебе не пощастить. Але от як ми залишимося у неї, бо, крім нас, у неї нікого більше не буде, то я постараюся втекти.

— Ти свого приятеля Сванна бачила?

— Ні! Ах, серденько моє, Шарлю! Я і не відала, що він тут. Спробую привернути його увагу.

— Дивно, що він вхожий навіть до тітоньки Сент-Еверт, — озвалася маркіза де Ґаллардон. — О, я знаю, що він розумник, — додала вона, бажаючи цим сказати "каверзник", — але це все одно: жид у сестри одного архієпископа і братової другого!

— На сором мій, признаюся, що я нітрохи не шокована, — відповіла принцеса де Лом.

— Знаю, що він хрещений, навіть його батьки і дідусь з бабусею були хрещені. Але кажуть, що вихрести віддані своїй релігії ще ревніше, ніж нехрещені, що це все личкування, та й годі. Правда?

— Хто його знає.

Піаніст мав грати дві п'єси Шопена і, виконавши прелюд, одразу ж узявся за полонез. Але потому, як маркіза де Ґаллардон повідомила про те, що тут Сванн, принцеса де Лом не стала б його слухати, хай би навіть встав з могили сам Шопен і поперегравав, один по одному, усі свої твори. Принцеса належала до тієї половини людства, яку, на відміну од другої половини, цікавлять лише люди їй знайомі. Подібно до багатьох жінок з Сен-Жерменського передмістя, вона, якщо в якомусь місці був хтось із її оточення, навіть як їй не було чого сказати йому, бачила і чула тільки його, не зважаючи зовсім на інших. Починаючи з цієї миті, в надії перехопити Сваннів погляд, принцеса (подібно до прирученої білої миші, якій то подають, то забирають грудочку цукру) тільки й робила, що повертала своє личко, — он як вона переживає, але Шопенів полонез тут ні до чого! — туди, де стояв Сванн, і якщо той міняв своє місце, то відповідно переміщала свою магнетичну усмішку і вона.

— Оріано, не гнівайся на мене, — вела далі маркіза де Ґаллардон, ладна завжди жертвувати найзаповітнішими мріями про свою світську кар'єру, вкупі з надією осліпити колись цілий Париж, — ради темної, затаєної, заповітної насолоди ввернути про когось якусь гидоту, — подейкують, що Сванна не можна приймати, це правда?

— Але... адже ти сама знаєш, що це правда, — відповіла принцеса де Лом, — ти двадцять разів запрошувала його, а він ні разу до тебе не прийшов.

І, шпигнувши отак свою кузину, вона знову засміялася, її сміх обурив тих, хто слухав музику, але зате привернув увагу маркізи де Сент-Еверт, яка з ввічливости сиділа біля рояля і лише тепер помітила принцесу. Це був приємний сюрприз для маркізи де Сент-Еверт, вона гадала, що принцеса де Лом ще в Ґерманті, доглядає там хворого свекра.

— Як, принцесо, ви тут?

— Так, я примостилася в куточку й упиваюся музикою.

— Невже ви тут уже давно?

— Давно, але час пролетів так швидко, я тільки нудилася без вас.

Маркіза де Сент-Еверт запропонувала принцесі сісти в її фотель, але та відмовилася:

— Нізащо! Навіщо? Мені всюди гарно.

Щоб підкреслити, як просто поводиться великосвітська дама, вона зумисне вдовольнилася низеньким стільцем без спинки:

— Ось цей пуф усе, що мені треба. Хоч не хоч, а доведеться триматися прямо. Ой лишенько, я так галасую, зараз мене запсикають.

Тим часом піаніст ушкварив темп, слухачі, мліючи, мало не конали, лакей, брязкаючи ложечками, обносив на таці свіжкими напоями, а маркіза де Сент-Еверт подавала йому знак, як це повторювалося кожен тиждень, щоб він пішов, проте служник ще ні разу не зволив його помітити. Якась молода, якій набалакали, що нудитися молодиці не гоже, усміхалася блаженно й шукала очима господиню дому, щоб поглядом подякувати ш за те, що та, вряджаючи таке свято, "згадала про неї".