На Сваннову сторону - Пруст Марсель

Але такого дозволу він не сподоблявся. Сванн повертався додому; дорогою він змушував себе снувати плани, переставав думати про коханку; йому вдалося навіть, роздягаючись, якось розвеселити себе; з легким серцем, уявляючи, як завтра піде оглянути якийсь мистецький шедевр, він лягав і гасив світло; але тільки-но, готуючись заснути, він переставав робити над собою зусилля, зусилля несвідоме, настільки воно стало для нього звичним, як цієї ж миті його брали крижані дрижаки, а до горла підкочувалися схлипи. Він навіть не силкувався з'ясувати, чому він протирав очі й зі сміхом казав собі: "Чи ба, я пошився в неврастеніки!" Потім у нього знов з'являлася думка, і ця думка в'ялила його душу, про те, що завтра знову доведеться розвідувати, що робила Одетта, і хитрувати, добиваючись у неї побачення. Ця потреба діяльносте, діяльносте безупинної, монотонної, ялової, була для нього така болісна, що якось, виявивши у себе на животі пухлину, він зрадів через те, що ця пухлина може бути смертельна, що йому більше не доведеться ні про що турбуватися, що віднині хвороба запанує над ним, а він стане іграшкою в її руках, поки не прийде близька вже смерть. І справді, лише в цей період його життя йому часто хотілося померти, хоча він і не признавався собі в цьому, умерти на те, щоб позбутися не так самих душевних страждань, як їхньої невідворотности.

І все ж йому хотілося дожити до того часу, коли він розлюбить Одетту, коли вона не матиме жодного приводу вибріхуватися і він нарешті зможе узнати, чи любилися вони з Форшвілем, коли він приходив до неї, а йому не відчинили. Але потім його кілька днів катувала підозра, що вона кохає когось іншого, і ця підозра відвертала його від думки про Форшвіля, питання про Форшвіля зробилося для нього геть-то байдужим: так на якийсь час змушують нас забувати про попередні стадії нові стадії захворювання. Бували навіть дні, коли Сванна не мучили ніякі підозри. Він думав, що одужав. Але на другий ранок, прокидаючись, він відчував, що йому болить там, де боліло раніше, тоді як ще напередодні цей біль ніби розчинився в потоці розмаїтих вражінь. Ні, біль не рушив з місця. І Сванна розбудила саме гострота цього болю.

Так ось, Одетта ні словом не проясняла цих таких важливих для Сванна обставин, які щодня так дошкуляли йому в житті (хоча він достатньо пожив, щоб знати, що до цього й зводяться радощі існування), а довго на думці крутитися це не могло, його мозок працював ухолосту; тоді він проводив пальцем по своїх утомлених повіках, ніби протираючи скельця окулярів, і переставав про будь-що думати. А проте з цього таємничого огрому випливали і знову поставали перед його очима якісь Одеттині справи, невідомо чим дотичні до її обов'язків щодо далеких родичів чи давніх приятелів, а що ці люди, як запевняла Одетта, найчастіше й заважали їй бачитися зі Сванном, то вони малювалися йому якоюсь постійною, неодмінною рамою, в яку було взяте Одеттине життя. Вряди-годи Одетта казала йому: "Коли я поїду з приятелькою на іподром...", і то таким тоном, що як йому того дня нездужалося, і він припускав: "Може, Одетта буде така ласкава і прийде до мене в гості", Сванн, раптом згадавши, що на іподром вона збиралася саме сьогодні, казав собі: "Ох, ні, дарма її й просити, як же це мені вилетіло з голови: адже сьогодні вона має бути з приятелькою на іподромі. Навіщо бажати неможливого? Просити про щось нездійсненне — означає загодя наражатися на відмову". І цей Одеттин обов'язок, якщо їй уже випадав, їхати на іподром, обов'язок, з яким Сванн погоджувався, — уявлявся йому непорушним, конечна потреба спевняти цей обов'язок уповажнювала й узаконювала все, що чимось стосувалося її. Коли перехожий віддавав Одетті на вулиці поклін і цим будив у Сванна ревнощі, а вона, у відповідь на Сваннові розпити, посилалася на зв'язок між цим незнайомцем і своїми найбільшими обов'язками, які вона довела до відома Сванна раніше, і казала, наприклад, так: "Він сидить у ложі моєї приятельки, з якою я їжджу на іподром", то таке пояснення розбивало Сваннові підозри: він визнавав, що Одеттина приятелька може запросити в ложу не лише її, а й своїх знайомих, — уявити їх собі він навіть не пробував, бо навряд чи зумів би це зробити. Ох, як кортіло Сваннові познайомитися з Одеттиною приятелькою, яка одвідувала іподром, як кортіло йому, щоб вона запрошувала його туди разом з Одеттою! Як радо пожертвував би він усіма своїми знайомими ради будь-якої особи, яка часто зустрічалася з Одеттою, ну хоча б ради манікюрниці чи ради продавчині з крамниці! Він ладен був піти для них на більші видатки, ніж для королев. Хіба не дали б йому вони, знаючи Одеттине життя, єдиний радикальний засіб, який міг би утишити його біль? З якою радістю товкся б він цілі дні у цієї низоти, з якою Одетта водилася чи то з якихось інтересів, чи то зі свого щирого простацтва! Як охоче переселився б він назавше на шостий поверх якогось брудного, але такого пожаданого будинку, куди Одетта не брала його з собою і де, якби він там жив зі своєю дешевою, колишньою біло-швейкою, залюбки видаючи себе за її полюбовника, Одетта навідувала б його майже щоденно. В одній з таких майже простонародних дільниць яке скромне, благе, але зате тихе, але зате насичене супокоєм і щастям життя згодився б він вести поки віку!

Іноді, зустрівшись із Сванном, Одетта помічала, що до неї підходив хтось, кого Сванн не знав, і тоді він міг розрізнити на її личку ту саму зажуру, яка лежала на ньому, коли він прийшов до неї тоді, як у неї сидів пан де Форшвіль. Але це було рідко, у ті дні, коли вона, попри свої клопоти і побоювання, "що про неї подумає світ", усе-таки приходила до Сванна, і в її поводженні прозирала самовпевненість, різко контрастуючи з хвилюванням і бентегою і, може, виявляючи несвідомий реванш за них чи природну реакцію на ті почуття, які вона на перших порах їхнього знайомства спізнавала при ньому і навіть далеко від нього, на тих порах, коли один лист починався з таких слів: "Друже мій! У мене тремтить рука, мені важко писати". (Так принаймні здавалося їй, і певною мірою хвилювання було її щире, інакше їй не було чого прибільшувати.) Сванн подобався їй тоді. Ми тремтимо лише над собою або над тими, кого любимо. Коли наше щастя від них уже не залежить, як легко, як невимушено нам дихається при них! Нині у розмовах з ним, у листах до нього Одетта не вживала більше тих слів, за підмогою яких намагалася створити собі ілюзію, ніби він належить їй, не шукала приключки ввертати: "мій", "моя", "моє", коли йшлося про нього: "Ви — мій скарб, я свято бережу аромат нашої приязни", — не говорила про прийдешність, не говорила навіть про смерть як про те, що чекає їх обох. Тоді на все, хай би що він їй сказав, вона відповідала, надпориваючись: "О, ти не такий, як усі!"; дивлячись на його довгасту, трохи голомшиву голову (ті, хто чув про його успіх у жінок, казали: "Врода у нього не класична, але, бачте, він шикарний: ця зухвалість, цей монокль, ця усмішечка!"), вона, може, більше бажаючи зрозуміти, що він за один, ніж мріючи стати його коханкою, зітхала: "Аби ж знаття, що криється в цій голові!" Тепер на кожне слово його вона відгукувалася то роздратованим, то поблажливим тоном: "Ох, та коли ж ти нарешті станеш таким, як усі люди!" Дивлячись на його голову, яка лише трохи постарішала від клопотів (нині всі в силу тієї самої властивости, через яку люди, прочитавши програмку, здогадуються про задум частини якоїсь музичної п'єси або, познайомившись з ріднею дитини, вгадують, на кого вона скидається, висновували: "Що він страшилище, цього не скажеш, але, бачте, він кумедний; цей монокль, ця зухвалість, ця усмішечка!" — висновували, проводячи у палкій своїй уяві невидиму грань між розмежованими відстанню на кілька місяців головою щасливого коханця і головою рогоносця), вона вигукувала: "Ох, якби переробити цю голову, вкласти у цю голову більше розсудливости!"

Завше готовий вірити в те, що його прагнення здійсненна річ, — якщо тільки Одетта подавала йому бодай якусь надію, — Сванн ловив її на слові.

— Ти можеш, варто тобі лише захотіти! — казав він їй і намагався переконати її, що втихомирити його, керувати ним, заохочувати його до роботи — завдання шляхетне, якому інші жінки залюбки присвятили б усю свою снагу, хоча істини ради слід зауважити, що якби вони справді заходилися спевняти такий шляхетний обов'язок, то Сваннові це показалося б безцеремонним і нестерпним замахом на його свободу. "Виходить, вона бодай трошечки, а кохає мене, інакше вона не прагнула б переробити мене, — міркував він. — Щоб переробити, їй доведеться частіше зустрічатися зі мною". Таким чином, у цьому докорі, звернутому до нього, він знаходив доказ її інтересу, може, кохання до нього, і справді, вона нині так мало сподобляла його кохання, що він мусив дивитися на заборони, які вона накладала на нього, як на свідчення її кохання. Якось вона заявила, що їй не до вподоби його візничий, він, на її думку, не дуже справний і не дуже шанобливий до нього. Вона відчувала, що Сванн прагне почути з її уст: "Не їздь з ним до мене", — як прагнув би, щоб вона його поцілувала. Тому, бувши в доброму гуморі, вона це йому сказала: він був розчулений. Ввечері, розмовляючи з паном де Шарлюсом, розмова з яким була йому приємна, бо він міг говорити з ним про Одетту відкрито (нині, навіть коли Сванн спілкувався з тими, хто Одетти не знав, його випадкові зауваження так чи інакше стосувалися її), він вирік:

— Але я думаю, що вона мене кохає. Вона така лагідна зі мною, все, що я роблю, її неабияк цікавить.

Якщо Сванн вирушав до неї, то, захопивши до екіпажу когось із друзів, який казав йому дорогою: "Еге, на передку в тебе не Лоредан?" — з якою меланхолійною радістю він йому відповідав:

— Авжеж ні, сто чортів! Признаюся тобі: я Лоредана не беру, коли їду на вулицю Лаперуза. Одетта не любить його, вона вважає, що він мені не підходить. Що тут поробиш: жінки примхливі. Вона б рвала і метала. Атож, спробував би я тільки поїхати з Ремі! Вона дала б мені перцю!

Те нове, що демонструвала нині Одетта у ставленні до Сванна: байдужість, недбальство, дратівливість, — звичайно, завдавало йому болю, але то був біль уже не так добре усвідомлюваний, оскільки Одетта байдужіла до нього поступово, день у день, отож лише наочно зіставивши, якою Одетта була колись і якою стала тепер, він міг би виміряти глибину цієї зміни.