Дбайлива облога - Белль Генріх

А тепер я передам свій "Блетхен", залишуся на чолі "толь-мівського правління", і Цумерлінгові вже не треба буде мене й ковтав — адже він має в правлінні Амплангера. Сини мої правду кажуть: мені не пощастило ошукати систему, система ошукала мене.

— Передаси "Блетхен"? Це для мене новина.

— Немає більше сенсу торгувати своїм ім'ям, а заразом і видимістю лібералізму. Слід сподіватися, їм усе ж таки пощастило запеленгувати нас. У такому разі я, може, справді одержу призначеного мені листа. Ходімо всередину. Вип'ємо кави, зігріємось і поїдемо до Кельна — там знов улаштували виставку образів богоматері. Я хочу її оглянути. А чи не запросити нам із собою і Кленш? Може, з нею мені пощастить заповнити кілька прогалин у моїх знаннях, як отоді з другою Бляйблевою дружиною? Ми могли б запросити на вечерю Герберта, тільки не в отой жахливий висотний будинок, що належить нам. У Герберта, певно, є що розказати нам під парасолем.— Він зашепотів так тихо, що їй довелося наставити вухо до його губів.— Ти часом не вплуталась, тобто не вклала в ту " анти автомобільну акцію" гроші?

Кете поцілувала його у вухо й прошепотіла:

— Мені пощастило відрадити їх від цього. А решту грошей вони повернули. План був простий і страшний: у різних, часом далеких одне від одного містах вони понаймали потужні тягачі — це такі штуковини по метрів, здається, п'ятнадцять, а може, й усі двадцять чи тридцять завдовжки. Тими тягачами вони хотіли за добре розрахованим графіком (його, до речі, склав твій синок Герберт) перекрити в містах усі мости, виїзні дороги й великі перехрестя — поставити штуковини впоперек чи якось так. За чверть години місто мало стати таким собі автомобільним пеклом. Вони збиралися повиймати з замків у тягачах ключі й розбігтися. А я їм пояснила, скільки людей тоді знепритомніє, у скількох не витримають нерви, скільки буде інфарктів, скільки мертвих... А машини "невідкладної допомоги" стоятимуть заблоковані... Ну, й таке інше. Адже не можна ціною життя одних людей влаштовувати демонстрації за життя інших людей. Отож я їх і розраяла. Завдаток і відшкодування заплатити фірмам, звісно, довелося, але решту грошей я задля певності забрала назад. І все ж, коли подзвонив Цумерлінг...

— Гадаєш, вони на це таки пішли б? І Герберт опинився б у центрі найновішого скандалу?

— Звичайно. їм дав би гроші хтось інший, це для них не великий клопіт. Я аж затремтіла, як почула ту звістку. Скандалу я не боюся, ні — я злякалася самої акції. А замислив її отой Вільгельм Поль, що схожий на ангела.

— Отакий і Петерле — той, що з ним Корчеде... Справжнісінький ангел! Корчеде показував мені його фотокартку...

— Отож, а особливо мені навертається така думка, коли ти починаєш показувати свої образи богоматері. Там личко в кожної теж, мовби в ангела. Одне слово, Тольме, я переконливо їм довела, чим може скінчитись, якщо центр міста раптово й надовго заблокувати: будуть мертві, будуть шоки а тривалим нервовим розладом, будуть бійки. Ні, найгірше не скандал, а сліпа участь в акціях, наслідки яких ніхто не може передбачити. А тих, кого все це має зачепити, воно, власне, й не зачепить, бо в них там у кожного десь у дворі чи на даху стоїть напоготові вертоліт. Зрештою, Рольф тільки підпалив кілька машин, в яких нікого не було. А це непогана ідея — повечеряти з Губертом і ще раз упевнитись, що все гаразд. Як-не-як, вони повелися порядно: чека не захотіли, тільки готівку. Отож я запрошу Бляйбля на чай і замовлю сьогодні стіл на п'ятьох — у задній кімнаті в Гецлозера, він подасть нам щось смачненьке. Блюртмеля доведеться запросити також. Бідолашні богоматері з ангельськими личками... Сподіваюся, вони не корчитимуть гримас, уздрівши всі оті автоматні дула... Ти справді хочеш у музей, саме сьогодні, на другий день після виборів? Щоб викликати переполох?

— Не скажу ж я, щоб усі сто двадцять образів принесли мені сюди! А побачити їх кортить... Повідом про це й Гольцпуке. Ти знаєш, а приємно було посидіти з тобою під парасолем! Наче таємне побачення...

— Так воно й є.

Невдовзі після посадки у франкфуртському аеропорту малого передав поліції (її заздалегідь попередив по радіо командир літака) один турецький інженер, що прилетів із Стамбула. Семирічне хлопченя, якого легко можна було прийняти за турка: темночубе, худе, смагляве, у джинсах, на ногах — щось схоже на сандалі, на плечах — щось подібне до пончо, а на голові — круглий солом'яний брилик. Стиль, правда, дотримано не зовсім, однак вигляд досить своєрідний. Хлопчик поводився спокійно, навіть усміхнувся, коли турецький інженер, передаючи його поліції, сказав:

— У мене таке враження, ніби цей малюк ось-ось вибухне. Мене попросили взяти його з собою на мій паспорт — я маю восьмирічного сина, але він залишився в Туреччині. Одна жінка— можна навіть сказати "одна дама"—підвела до мене в Стамбулі хлопчика, дала квиток на літак, п'ятсот марок і оцього листа. Вона ще сказала, що лист дуже важливий — для вас, для поліції. Ось вам лист, а ось ті п'ятсот марок — за таку дрібну послугу плата мені не потрібна. Дозволю собі ще додати, що та дама дуже плакала...

— То моя мама,— озвався хлопчик.

Більше він нічого не сказав, навіть коли в полщійному відділенні,— турок тим часом, залишивши свою адресу, пішов,— усі раптом забігали й заметушилися. Поліцейські в цивільному, чоловіки (теж у цивільному), що зовсім не схожі були на поліцейських, хапали телефонні трубки, кудись дзвонили... Нарешті хлопчик узяв із рук однієї милої жінки склянку молока та шматок торта, хоч і мав у своїй дорожній торбинці бутерброди й пляшку апельсинового соку.

— Господи, хлопчику,— шепотіла жінка,— ти вмієш розмовляти по-арабському?

Але він тільки чемно всміхнувся й похитав головою, не зводячи погляду з дверей. Вероніка йому наказувала: "Якщо з'являться фоторепортери, одразу ховайся або, в крайньому разі, затуляйся торбинкою". Однак фоторепортери не з'являлися, у відділенні тепер було більше людей у цивільному, ніж у формі. Потім один із тих, що були у формі, підвів малого до телефону, і він сказав:

— Алло!

— Гольгере, це Рольф, ти мене ще пам'ятаєш? Ти впізнаєш мій голос, хлопче? Пригадуєш, Берлін, Франкфурт?.. Гольгере!

— Пам'ятаю, Рольфе. І діда пам'ятаю. Качки на ставку біля замку, бабуся Паула, варення... Бабуся Кете, її кругленьке печиво... Берлін... Так... Як ти там?

— Добре, дуже добре. Я такий радий, що ти приїхав!.. Вероніка... Ні, нічого не кажи...

— Я нічого й не кажу. Ти по мене приїдеш?

— Звичайно. Тільки ніхто не повинен знати, що ти повернувся. Розумієш?

— Розумію.

— Скоро тебе переправлять вертольотом до діда. У парку ви сядете, і це нікому не впаде в око — там часто приземляються вертольоти. Звідти я тебе й заберу, десь так через півтори години. Гольгере! Я дуже радий!.. Ми з тобою розкладемо таке багаття!.. А Катаріна... Ти знаєш Катаріну?

— Ні... А я думав, що в мене брат. Братик...

— Ну звісно, його звуть теж Гольгер. Нам ще треба щось придумати, щоб не зводити вас разом. Ну, спершу приїзди. Підеш сюди з охоронцями. У тебе все гаразд? Не мовчи!

— Так, я піду з ними. У мене все гаразд. А до школи мені доведеться йти відразу?

— Ні, з цим можна почекати. Спершу приїжджай.

— До побачення, Рольфе!

Згодом поліцейські дійшли висновку, що малий поводився не тільки спокійно, а й просто-таки холоднокровно. Згідно із вказівкою вони розмовляли з ним лише про звичайнісінькі речі, показували йому згори, з вертольота, автостраду, Рейн, гирло Мозеля та Лана. Складалося враження, що все це його дуже цікавить. Хлопчик був уважний, навіть кмітливий; йому хотілося знати, як називається кожен міст. А тим часом він їв свої бутерброди (до речі, приготовані явно по-східному: схожі на оладки, але з ковбасою — судячи з усього, салямі). Летіти на вертольоті йому було цікавіше, ніж "отам ген-ген за хмарами, бо звідси видно більше, майже все, навіть як бігають кури". Ні, у пляшці з апельсиновим соком не було нічого особливого — нічого вартого уваги чи такого, що викликало б підозру. Малий навіть запропонував пілотові покуштувати сік, і пілот зробив кілька ковтків. Ні, то був не свіжовидушений апельсиновий сік, а звичайний консервований, що продається в будь-якому супермаркеті, а супермаркети є ж, певно, і в Стамбулі, як, зрештою, і транснаціональні апельсинові концерни. Ні, в сокові теж не було нічого вартого уваги. І все ж хлопчик наполіг, щоб пляшку й дорожню торбинку йому дозволили взяти з собою. А що в тій пляшці шукати? Адже відомо, хто його вирядив у дорогу, вони ж усі читали того коротенького листа: "Ви гірко пошкодуєте, якщо повідомите пресу про Гольгера і його повернення, а також якщо спробуєте в нього щось випитати. Передайте хлопця батькові. Номер тел. додаю. І щоб без комедій! Бее." Лист був навіть не надрукований, а написаний від руки на аркуші фірмового паперу авіапошти. Такий папір можна взяти в будь-якому готелі, останнім часом навіть у дешевенькому.

Досить милий хлопчик, анітрохи не агресивний, хоч і не дуже товариський; допитливий, усім цікавився, але сам нічого не розповідав; звертав увагу на всілякі пам'ятки, замки, мости. Просив, щоб йому розказували про невеличкі притоки, як, наприклад, Від та Ар, однак сам не схотів відповісти навіть на невинне запитання: "А там, звідки ти прилетів, дуже спекотно?" Тільки якось багатозначно всміхнувся й сказав: "О, я так пітнів!.. Але там і сніг ішов, і дощ..."

Щодо його одягу — принаймні як судити з поверхового огляду, бо на більше вони, власне, не мали права,— то теж нічого певного не скажеш: джинси (такі штани носять мільйони людей), кукурудзяно-жовтого кольору сорочка європейського фасону (правда, тепер такі сорочки шиють уже й на Сході), сандалі (теж нічого примітного), шкарпетки (досить простенькі, такі плетуть удома мами). Дивне було тільки пончо та брилик. Пончо не справжнє, не з Латинської Америки, але з бавовни — їм пощастило висмикнути з нього кілька ниток. Проте й цього добра тепер повно скрізь — у салонах мод, навіть в універмагах. Залишається брилик, однак і в ньому не було анічогісінько арабського; на вигляд він дость недорогий, як і всі оті недоладні капелюшки, що їх продають туристам. Того брилика могли купити будь-де і у Вальпорцгаймі, й на острові Кріт.