Дбайлива облога - Белль Генріх

Мені шкода, звісно... Але коли ви від'їжджатимете, то, звичайно...

Кленш майже без іронії, тільки дуже напруженим голосом поцікавилась, чи не повинна вона назвати свою дату народження, адресу, а також місце роботи. Тоді охоронець спокійно відповів:

— Немає потреби, це й так відомо, зокрема й мені.

Якусь мить Кленш мала такий вигляд, ніби ось-ось вибухне гнівом, але потім кинулася в сльозах на груди Кете і, схлипуючи, промовила:

— Ох, що ж це за життя?! Та краще вже крізь землю провалитися!..

Блюртмель за весь цей час не виказав своїх почуттів жодним порухом; він і тепер стояв спокійно, навіть усміхнувся, а тоді заявив:

— То найкраще буде, певно, якщо я відвезу юного пана Тольма назад до Губрайхена. Тим більше, що ви, дозволю собі нагадати, чекаєте гостей.

Так, тепер вона пригадала, для кого пекла ті еклери — для Бляйбля; вона сама спитала його, які тістечка йому до вподоби, і він відповів:

— До чаю — еклери. Я б залюбки...

Коли Блюртмель рушив із хлопчиком до машини, вона, Кете, затримала Єву й сказала:

— Зостаньтеся в нас. День видався такий поганий, а вечір буде ще гірший.

Тольм стояв біля вікна — мабуть, виглядав своїх птахів, особливо сову, але вона так рано не прилітає; сову не введе в оману ні оце похмуре небо, ні темінь над парком; вона вилітає аж тоді, коли настають справжні сутінки, а це має бути десь за годину чи й дві. Може, з'являться й кілька ворон. А ластівки вже відлетіли... Вигляд у Тольма був досить сумний, майже невдоволений, він навіть не обернувся, тільки трохи повернув голову й промовив:

— Я його таки впіймав, Дольмера. Листа я не дістану. Його не дістане ніхто, каже він, бо то, мовляв,— динаміт.

— Виходить, ніякого похорону, ніяких промов?..

— Так. Ніяких промов, ніякого похорону в Горнаукені не буде. Буде зовсім інший похорон — у Гетціграті... Атож, Кете.— Нарешті він обернувся, обняв її, поклав їй на плече голову, всміхнувся до Кленш і додав: — Вони його таки схопили — купляв у Стамбулі туфлі. Тепер він мертвий — кажуть, наклав на себе руки. А Вероніку не впіймали. Вона зникла, пішла в підпілля. її з ним не було...

— Туфлі...— промовила Кете.— Тоді... під парасолем... Знаєш, Тольме, я не скажу тепер жодного слова. Я вже не можу навіть плакати. Є во, прошу вас, приготуйте чай. І якомога міцніший.

— Колись ми й тут робитимемо так, як робили у готелі в Москві: писатимемо цидулки й змиватимемо їх у туалеті водою. Але ж вони однаково придумають якісь сіточки, виловлюватимуть ними клапті паперу, змиватимуть із них лай-но і склеюватимуть їх докупи. Стривай, я хочу тобі щось повідомити.— Він відійшов від неї, ступив до столу, відірвав край "Блетхена", написав щось на ньому й подав їй.

Вона прочитала: "Я тебе люблю й завжди любив. І дітей теж. Навіть його любив. Тільки нічого не кажи".

Вона поцілувала його, порвала записку, пішла до ванної кімнати, вкинула клаптики в унітаз і змила їх водою.

— То його ховатимуть тут?

— Так. Я заплачу, щоб перевезли тіло. Це я наполіг, щоб його поховали тут. А батька їм доведеться звідси забрати. Дольмер ставить умову: жодного слова про лист. Треба мовчати, Кете. Доведеться знов звикати писати. До речі, а пасторський будинок у Губрайхені стоїть порожній і, певно, стоятиме так завжди. Там вистачило б місця нам усім, навіть Гербертові та Блюртмелю. Мабуть, не треба нічого й перебудовувати, тільки поставити добру охорону... І дерева там гарні...

— І сови на дзвіниці... Сичі на високих повітках... У мене від них, Тольме, аж мороз по шкірі йде.

— А тут ні? (

— Тут теж. І в Губрайхені мені йтиме по шкірі мороз. Скрізь. Я...— Вона взяла в нього з жилетної кишеньки олівця, підійшла до столу, відірвала верхній край "Блетхена" й написала на березі: "Тепер я вже ніколи не зможу купити собі туфлі. Повік. Добре, що в Сабіни такий самий розмір, як у мене. Але мені вже не треба багато туфлів".

Бляйбль приїхав хвилина в хвилину; він привіз чудовий букет — білий бузок і червоні троянди, відтінені — чи то затінені, як їй здалося,— жовтими мімозами. Бляйбль уніс квіти сам, розгорнув на них папір, і її аж приголомшив серйозний, навіть задумливий вираз його обличчя. Як і Тольм та хлопчик, Бляйбль змінився. Це був день великих перемін — день "охололого" онука, роздратованого Тольма, задумливого Бляйбля, який навіть допоміг їй — що було не зовсім comme il faut1—поставити квіти у велику вазу. її приголомшили і його руки, яких досі вона не помічала: тонкі й міцні, вони зовсім не пасували до оцього грубого обличчя, горбувато-хрящуватого носа та геть лисої, негарної голови. Бляйбль не приховував своєї симпатії до Єви Кленш, що саме принесла чай і таріль із свіжими еклерами.

— Залюбки вип'ю чаю,— промовив Бляйбль, потім кивнув Кете й Тольмові головою і додав: — Я все чув. Навіть те, що кладовище буде інше. Але ж це коштуватиме тобі голови...

— Так,— відповів Тольм,— знаю. І радий, що нарешті позбудуся цієї голови...

— Штабскі попросив мене побалакати з тобою ще раз. Але ж я знаю: це марне діло. Чи все ж таки?..

— Марне діло, Бляйбле. Не завдавай собі клопоту.

— Дивно, але я чомусь був певен, що ти впрешся. Хоча з тих, кого я знаю, ти — найменш упертий. А сьогодні я — вже хтозна й чому — зрозумів: ти стоятимеш до кінця. Я радий за тебе. Не за нас, ні, не за нас. І не через те, що ти так мало побув на цій посаді. Голова правління на один день... Це дуже прикро, і навіть не тому... Ти був саме той чоловік, що нам потрібен, і я ніколи, ніколи не мав наміру тебе знищити. Я тільки завжди хотів примусити тебе стати впертим, атож, зробити з тебе...

— Нарешті ти свого домігся... Не напихай повен рот еклерів, вони прослизають, як масло... Може, налити віскі?

— Ні, потім. Я хочу побалакати з вами на тверезу голову.— Бляйбль, не приховуючись, провів хтивим поглядом Єву Кленш, що принесла молоко, лимон та цукор.— Господи,— зітхнув він,— хто ця жінка?

— Забудь про неї. Це Блюртмелева приятелька.

— Я б одружився з нею хоч зараз, не довго роздумуючи.

— Але ж ти...— Кете налила чаю й зашарілася.

— Ти хотіла сказати, надто часто одружувався, не довго роздумуючи, так?

— Приблизно... Не зовсім так. Але я прошу тебе, Бляйбле, цю не чіпай. Прошу тебе!..

Як треба, як належить (фр.).

— Я ще ні в кого не відбивав жінок. Ні в кого. Ви це розумієте? У мене, може, й відбивали... Скажімо, отой проклятий "лівий" естет, шанувальник Боттічеллі...

— Ти й досі не можеш забути Маргрет?

— Ні, у мене про неї вже й згадки не лишилось. Ви можете сміятись, але я завжди з повагою ставився до всіляких зв'язків між людьми. Одне слово, не бійтеся, ця чудо-квітка зостанеться вашому масажистові.

Бачити, як Бляйбль плаче, було дивно й моторошно. І раптом він просто заридав. Його досі грубе на вигляд обличчя розслабилося, з-під важкої верхньої губи показалася напрочуд тоненька спідня, і все обличчя нервово здригнулось.

— Ох, Корчеде, Корчеде...— пробурмотів він.— А тепер ще й оцей бісів хлопець! Якби ви тільки знали, що в мене в підвалі... У мене в підвалі таке...

І коли Тольм простяг руку з пляшкою і запитально звів брови, а Бляйбль, обливаючись слізьми, закивав головою, це було вже зовсім не смішно.

— Прокляття! Ви знаєте, як той пройдисвіт, отой геніальний рахувальник укоротив собі віку? Не знаєте? Таких секретів вам не розказують, еге ж? А Дольмер тій штуковині вже й назву придумав: "нагрудний самостріл". Ніяк нічого не втямите, еге? Беверло змайстрував собі спеціальний жилет, який спрацював, коли він підняв руки вгору! Одна половина — всередину, друга, ліва,— назовні. Такий собі "сталінський мініорган", що його одягають на себе, як рятувальний жилет, тільки не такий грубий. Вони ту штуковину ще хочуть розібрати. Одного турецького поліцейського вбив, одного німця дуже покалічив і себе... Можете собі уявити, який тепер у нього вигляд... Просто божевілля! В усякім разі, Дольмер тепер неабияк боїться казати "руки вгору!" Та ще отой лист Корчеде — теж, видно, не подаруночок...

— А ти знаєш про що він?

— Ні, цього не знає ніхто, крім Дольмера, Штабскі, Гольцпуке та двох поліцейських, які знайшли Корчеде. Кругом глуха стіна. До речі, Цумерлінг теж не знає, щб в листі.

— І він адресований мені?

— Так. І починається, здається, словами: "Любий мій Фріце..." А далі йдуть, звичайно ж, похмурі прогнози про навколишній світ, атомну енергію, загальний розвиток, про банки, промисловість... Лист невеселий, годі й сумніватися. Він адресований тобі, і ти маєш право його одержати. Сам уже вирішуй, як скористатися своїм законним правом. І глядіть, щоб вас жодна душа не підслухала й не довідалася про похорон у Гетціграті! А виступати з прощальним словом у Горнаукені доведеться, мабуть, мені. Ти не проти, якщо ми оголосимо, ніби ти — хворий, тяжко хворий? Родичів у нього, вже, певно, немає? А на батька вони просто змушені будуть вдягти гамівну сорочку.

— У нього є ще тітка. Вона повинна...

— Нічого вона не повинна...— Бляйбль розмовляв тихо-тихо, а в очах у нього знов стояли сльози.— Тримайтеся збоку, нікого з собою не беріть! І дітям своїм нічого не кажіть... І прошу вас, я вас прошу: щоб ніякого натовпу, ніяких заворушень. А то Сабіна...— Він долив собі чаю, взяв еклер.

— Це правда,— озвався Тольм.— Сабіна могла б із нами поїхати.

— Фішер через Корчеде перервав свою подорож і повертається додому. Отож до Гарнаукена вона, мабуть, не поїде. Але Ервін завдасть вам клопоту, особливо після похорону, і аргументи в нього будуть вагомі... Цей дядько, ота дядькова приятелька... А тепер ще й дід та баба!.. Ох, це ж просто ганьба — те, що Сабіна покинула Фішера! Господи, який же він кретин — така жінка... А він їде, залишає її саму! Я б таку жінку нізащо не залишив саму. Я й Гільду ніколи не кидав саму. Я не міг узяти п з собою тільки в отой підвал. До того підвалу я ходив без нікого, сам-один, і ніхто цього не помічав. Мене поймав страх, а ніхто цього не помічав... Аж дивно, але коли я розмовляв із Дольмером і коли потім мені подзвонив Штабскі, коли я про все це довідався — як той страшний чоловік, обвішаний коробками з туфлями, підняв руки вгору, і спрацював його "сталінський орган"... А то ж були все жіночі туфлі тридцять восьмого розміру, які він замовляв для вибору в готель...