Дбайлива облога - Белль Генріх

Вже й не знаю, як ноги раптом понесли мене з того підвалу... Я так гірко плакав... Я проплакав цілий ранок і був радий, що тої дівчини — вашої Вероніки — в номері не застали... Я був радий всупереч власному переконанню і тепер сподіваюся, що вона ще десь вигулькне жива, сподіваюсь усупереч власному переконанню і всупереч усім своїм засадам... Після цього похорону ви будете дуже самотні, дуже самотні... Ви це розумієте?

— Так,— відповіла вона.— Ми, власне, завжди були самотні, тільки цього не розуміли, не хотіли й думки такої припускати.— Вона налила Бляйблеві віскі, але він не тільки похитав головою, а й захитав усім тілом, тоді безцеремонно втер хустинкою з очей сльози, взяв чашку, поставив її знов, навіть не доторкнувшись до чаю, і перевів погляд на двері, за якими зникла Єва. Господи, яка ж глибока туга сповнювала його серце! Але що то, власне, за підвал, у якому він сидів сам-один, а тепер із нього вийшов? І чому він, не довго роздумуючи, одружувався з усіма тими жінками й від жодної не мав дітей, крім Гільди, своєї першої, яка була з них наймиліша, миліша навіть за третю? Щоправда, сільська бундючність в отої третьої часом діяла їй, Кете, на нерви. Та сувора красуня дивилася на все й на всіх, крім самої себе, спогорда і зрештою продала себе досить дорого.

Тольм поглядав насторожено, майже холодно. Йому було вочевидь прикро бачити в Бляйбля сльози. Такого рішучого вигляду Тольм не мав іще ніколи.

— Гаразд,— спокійно мовив він.— Отже, оголошуйте мене хворим, решту придумуйте теж самі. А ми його тітку витримаємо? Тільки ми вдвох і гробарі?

— І без священика?

— Авжеж. Беверло не захотів би, щоб був священик, і це, гадаю, слід поважати. Уявляєте: гетцігратський пастор на похороні Беверло! — Бляйбль засміявся.— Та він же з переляку дуба б урізав! Ні. Але Кете може проказати молитву — Беверло проти цього не заперечував би. А може, з'явиться ще або подзвонить Вероніка... Я певен, Корчеде зрозумів би мене.

Тридцять три роки, думала вона. І хоч би слово розумне сказали один одному... Жодного! Тільки весь час оці кепкування, спроби позалицятись та ще — як же це в них називається? — ага, компроміси! А долар знов девальвував, а ціни на золото підскочили, бо десь, бачте, стався переворот. Вона навіть не знає, хто кого скинув, просто мимохідь прочитала про це в економічному відділі "Блетхена". Долар, написано там, девальвує, а ціна на золото впаде тоді, коли хтось знову влаштує переворот і когось скине — байдуже кого.

— Залишайся на вечерю,— сказала вона.— А як хочеш, то можеш у нас, звичайно, й заночувати. Твоя кімната вже вільна. Кульгреве розпорядився, щоб там дали лад.

— Ні-ні,— відповів Бляйбль.— Дякую, не треба. Вам же навіть невтямки, що ви цим закрутили таку веремію і сплутали всі карти! Тепер добра сотня поліцейських зостанеться без відпустки й без вихідних, Штабскі й Дольмер — без Сну, а Гольцпуке проклинатиме все на світі — в Горнаукені у нього тепер роботи та й роботи. Це божевілля, Тольме. Те, що ти задумав,— цілковите божевілля. Я не можу тебе переконати. І тебе, Кете. А ти його?

— Ні. Ти приїхав саме для цього чи через т0, що... що нарешті вибрався зі свого підвалу?

— Я приїхав, щоб побачити вас і поговорити з вами. Ми ж про це домовлялися ще до того, як... Ти ж бо сама знаєш. Але Штабскі з Дольмером дуже просили мене скористатися з нагоди... Ти просто не уявляєш собі... Це божевілля, Тольме! Навіть якщо адміністрація кладовища триматиме язика на припоні і гробарі теж... Сто поліцейських язика на припоні не втримають!..

— Ти мене не так зрозумів. Я не маю наміру ані робити з цього таємницю, ані зумисне це розголошувати. Я просто піду собі на похорон. Я хочу, щоб хлопець повернувся в землю, з якої він вийшов. З якої, зрештою, вийшов і я. Оце й усе. Ніяких особливих намірів. Ні того, ні того. Я знаю, Корчеде написав листа, щоб я його прочитав і, може, скористався ним. Я шаную пам'ять про нього і його волю, хоч до Горнаукена й не поїду. Хоч би там що, а ми знали Генріха, ще коли він був хлопчиком, а потім і юнаком... Ні, ти не переконаєш мене. А тебе, Кете?

— Ні. Якби можна було, я б сказала так: мене тим більше. Я пішла б на похорон і без тебе. Але краще з тобою.

— Люди тебе не зрозуміють. Аж ніяк. Хотітимуть вони цього чи ні. Через три дні після обрання... А якби ти все ж таки дістав того листа, це тебе переконало б?

— Може, він у тебе в кишені?

— Не будь таким злюкою! Ні, листа в мене немає, я його й не бачив. Я тільки намагаюся знайти раду. Ти — в Горнау-кен, Кете — в Гетціграт... Задля вас, повірте, тільки задля вас. Пишні похорони мені не потрібні, так само, як і вам.

— Пізно вже, Бляйбле, надто пізно. Лист однаково належить мені, і навіть якщо я його одержу... Я вже все вирішив...

— Але ж прийти на похорон у Горнаукені — це твій обов'язок...

— Я до своїх обов'язків ставлюся недбало і тому ризикую, як ти сказав, своєю головою... Облишмо це, Бляйбле, давай разом повечеряємо, вип'ємо. Відсвяткуємо наш з тобою вихід із підвалу. Я знаю, мене оголосять ні на що не спроможним старцем. Ну й нехай. Я сам допоможу вам спровадити мене на пенсію. Пустіть уже нарешті в це крісло Амплангера! Я радий, що ти приїхав, побудь іще трохи. Може, в щось пограємо? Я б не проти...

— Ні, дякую, мені пора йти. Треба ще побалакати з Гіль-дою. Я маю до неї прохання. Кете, ти не замовиш їй про мене добре словечко?

— Я могла б замовити, але не замовлю. Тобі це не допоможе, а Гільді тільки завдасть болю. Кінець кінцем ти повинен зрозуміти: вона має вирішувати це сама. І ти теж сам. Потім, коли ви дійдете згоди,— замовлю, а поки що ні. Ти до нас іще приїдеш? Я маю на увазі, після похорону.

— Як ти можеш у цьому сумніватись?! Невже ти справді сумніваєшся ?

— Тепер уже ні. Не сумніваюсь. Тільки не треба нас більше переконувати.

— Мені дуже хотілося...

На прощання вона поцілувала Бляйбля, і вони обоє провели його сходами вниз у двір. Там він сів у машину й помахав їм іще раз. Вона аж здивувалася, коли Тольм спритно рушив сходами нагору — майже не беручись за поручні.

— А тепер дзвони своєу єпископові,— сказала вона й, коли Тольм запитливо звів на неї очі, пояснила: — 3 приводу пасторського будинку в Губрайхені. Ми не можемо зоставатися тут.

16

Через годину після того, як вони почули по радіо повідомлення про смерть Бева, почалася навала; пости були посилені, з'явилися журналісти. Попід муром тепер походжали вартові — по три з кожного боку,— і він, Рольф, одразу покликав дітей із саду, де вони збирали горіхи та яблука, до хати. Охорона пильнувала, звичайно, за хлопчиком; вона сподівалася, що вигулькне Вероніка, й чекада. Чого вона чекала? Незадовго перед цим приїхала ота Ерна Бройєр зі своїм коханцем. Він, Рольф, упізнав її одразу, бо вона дуже схожа на свою матір та брата,— розгублена жінка, що все скаржиться на шум, і гам, і тарарам у місті; потім вона зачинилася з Сабіною та своїм приятелем у спальні, звідки ще довго долинало шепотіння та зітхання. Він порадив їй перечекати — у крайньому разі, в пасторському будинку — й не виходити на вулицю, а то її з приятелем одразу сфотографують, пригадають її власну історію, і вона виявиться вплутаною в таку халепу, до якої не має відношення і з якої вже ніколи не виплутається. Після кількох марних спроб Рольф нарешті додзвонився до Роїклер а, і той дозволив йому "в разі потреби розмістити в пасторському будинку кількох гостей. А краще я вийду й зустріну їх сам... Атож, Ерну Гермес я, певна річ, знаю, нехай поживе в мене, навіть зі своїм приятелем. Я прийду. Не хвилюйтеся. Вам краще посидіти всім удома. Ні, Анна побуде тут".

Катаріна запропонувала подзвонити Гермесам і попросити, щоб молоко приніс котрийсь із хлопців. Але він, Рольф, цю пропозицію відхилив і сказав, що піде сам, навіть коли вони "зафотографують його до смерті". Він піде вже заради того, щоб почути, що кажуть у селі люди, а може, як трапиться нагода, то й,показати отим язика чи посваритися кулаком і крикнути: "Соціалізм переможе!" З чотирилітровим бідончиком у руці.

Повідомлення про смерть Бева хлопчик спершу не зрозумів, а тоді поставив дивне запитання:

— Сам?

І коли він, Рольф, кивнув головою, хлопчик гірко заридав, а тоді почав розпитувати про матір і вигукнув:

— Рольфе, Рольфе, ти ж мій тато!

— Так, я твій тато. Ти будеш зі мною, а я — з тобою. Вероніка жива. Скоро ти з нею поговориш... А Бев сам хотів того, що сталося. Повір мені, він цього хотів. Тепер можеш піти з паном Шублером у сарай і нарубати дров, бо нам доведеться цілу ніч топити грубу.

Знов і знов телефонні розмови... З батьком, матір'ю, Гербертом... Він їх заспокоював і просив не виходити з дому.

— Ні, Герберте, прошу тебе, не треба. А то ще попадеш під обстріл 4юторепортерських бліців!

Заспокоїтись? Легко так казати, особливо, коли на додачу до всього подзвонив ще й Фішер і натрапив на Катаріну. І він, Рольф, почув, як Катаріна тихенько промовила:

— Так, Ервіне, вона тут. Зараз я тобі її покличу.

І з виразу її обличчя він зрозумів, що Фішер бовкнув якусь дурницю.

— У такому разі, пане Фішере, якщо ви не дуже любите розмовляти з комуністами на "ти" і ще менше любите, щоб комуністи вас називали на "ти", то я, пане Фішере, зараз вам її покличу...

Але Сабіна тільки зробила заперечливий жест, похитала головою, і Катаріна промовила в трубку:

— Але ваша пані дружина не хоче з вами розмовляти. Атож, я їй так і перекажу. Батьківські права.

Нарешті Рольф попросив пекти млинці, готувати каву й звелів усім не виходити з дому, а сам узяв бідончика й, не показавши нікому язика, не посварившись кулаком, а тільки підставивши під прицільний вогонь репортерських бліців червоного емальованого бідончика, вирушив до Гермесів. Надворі було холодно, темно, сіялася мжичка; штормовку він забув, і довелося поспішати. Сьогодні він прийшов до Гермесів пізніше, ніж звичайно, і мусив заглянути на кухню й покликати когось. Він став на порозі, збентежено всміхаючись, і погойдав у руці бідончиком. Перебивати людям вечерю було неприємно, вони ж бо так весело сиділи коло заставленого мисками й тарілками столу, і він, Рольф, не міг угадати, що виражали їхні обличчя — недовіру, цікавість чи подив. Та коли молодий Гермес підвівся, кивнув головою і рушив з ним до молочної кухні, Рольфу полегшало на душі.

— Ви б трохи погрілися,— сказав Гермес на подвір'ї.

— Треба швидше бігти додому, вони ж там сидять усі поперелякувані й ждуть.

— Скажіть моїй сестрі, що вона може переїхати сюди хоч сьогодні.