Дбайлива облога - Белль Генріх

Він добре про неї подбав, вона й досі бере участь в управлінні його підприємством. Мартін тим часом став вельми люб'язним, порядним шкільним учителем, а Роберт — просто-таки зворушливим пастором. Сини живуть досить далеко від нього, і коли він іноді приїздить до них, то обидва, як і їхні дружини, чомусь бентежаться. Це все образи з іншого життя, кадри з фільму, що його знімали без нього. А вони ж, як-не-як, його діти, його сини, хоч і цілком непридатні до того, до чого був би придатний Рольф Тольм. Певна річ, навідується він і до Гільди, що сидить у своїх горах (після всього вона пішла вчитись і стала податковим інспектором). Спогади, яких уже не оживити, застиглі, немовби під склом,— вони й тут, і водночас — десь далеко-далеко... Ота мить тепла, коли він стискає Гільдині руки, а вона знов і знов, раз у раз запитує самим поглядом: "Чому?" Але він не може про це розмовляти, йому все ще не дає спокою оте видовище, що гнало його в казино й борделі, примушувало марити про нові шлюби, які потім однаково зазнавали краху.

Ні, "Бляйблевої п'ятої" не буде! У шістдесят п'ять на женіння пора вже, мабуть, махнути рукою. Але ж чому, трясця його матері, такі видовища вочевидь не пригнічують Тольма, цього слизького, як вугор, естета, цього тишка, що просто до ніг тобі стелиться, а сам же командував цілою батареєю, з усіх стволів смалив по росіянах і, певно ж, доклав рук, щоб порозносило на шматки багатьох, у тім числі й дітей та жінок, коли віддавав накази стріляти по вбогих селах, а під час відступів — просто гатити куди попало?! Та й узагалі, ці панове військові, що такої високої — куди твоє діло! — думки про свою з ас... честь! У кого ж на совісті ота закривавлена, постріляна й подірявлена одежа? Ні, вони на війні, звісно, не "збагачувались". А хто ж збагачувався — він? Кому потрібні були оті гроші, які валялися в підвалах просто під ногами, хоч нібито лежали на рахунках, оті незліченні мільярди, мотлох, що його всі вважали нічого не вартим? Чом би не прикупити було на ті гроші будинків, земельних ділянок — законним шляхом, як годиться,— чом би не віддати було гроші тим, хто потребував їх аж-аж-аж? Тільки ж не за риночними і не за оптовими цінами, ні в якому разі. Кому ж від того стало гірше? Тольм — то, власне, мілька, обер-лейтенант артилерії. Про Тольмові злочини просто ніхто нічого не довідався, тож його, звісно, хутенько випустили на волю, вже через вісім місяців, і йому ще й дістався дармовий "Блетхен", з якого він так нічого, анічогісінько й не зробив. То хіба ж Тольм не нажився на війні?

І ось Бангорс вигулькнув знов: уже на пенсії, чуб, звісно, білий як молоко, вигляд шляхетний,— ще б пак, дослужився ж до генерала (Корея, В'єтнам і таке інше). Довелося повечеряти з ним і з Едельгард (без неї ж вода не освятиться!) в "Ексцельсіорі". Вечір вийшов, як тепер кажуть, дуже милий, з ними була й досить мила Бангорсова дружина, яка навіть щось там нашіптувала Едельгард на вушко. "Атож,— сказав Бангорс,— це Мері, все ще моя перша". Спортивного вигляду сива жінка, зовсім не така жердина, якою завжди хотіла стати й бути Едельгард; цій, до речі, й досі не втямки, що від пиятики люди гладшають, як і від отих огидних солодощів,— вона смокче їх, тиняючись по кімнатах і вмикаючи скрізь, ну просто-таки на кожному кроці свою розтриклятущу музику. Ці Бангорси — милі люди, вона, правда, миліша від нього, зате він — справжній джентльмен, таким його можна було б навіть намалювати. А він же тоді, в банківському підвалі, ногами згрібав на ту мертву жінку

< роші, як ото пригортають у лісі сухим листям стерво, а потім ще й ошкірився, понюхав цівку автомата й наказав усім негайно вшиватися геть. І ніхто ніколи не зронив про це жодного словечка, навіть не натякнув; ні він, Бляйбль, ні Бангорс і оком не моргнув з цього приводу й за вечерею в "Ексцельсіорі", та й згодом, у барі, де вони пили каву з коньяком, а жінки розмовляли собі. І все ж таки, і все ж таки... Те видовище стоїть у нього перед очима, жах не минає, не минає ніщо, і коли Корчеде якось сказав йому: "Подумай добре, Бляйбле, помізкуй гарненько, бо вони перериють у твоєму житті-бутті всі мишачі нори... Отож чи не залишив ти в підвалі ще якогось трупа?" —йому стало все в горлі клубком. Корчеде говорив так, звичайно, не в прямому розумінні, хоч він, Бляйбль, міг би відповісти й у прямому: "Атож, я залишив одного трупа в підвалі доберахського райхсбанку". І коли він вочевидь став блідий, як смерть, Корчеде поклав йому на плече руку й промовив: "Заспокойся. Я не маю на увазі нічого такого, що відомо з твоїх денацифікаційних паперів чи, може, від часів юності, перебування в партії тощо. Одне слово, не те, що вони можуть рознюхати". Але ж труп у підвалі він таки залишив. Правда, з цього приводу ніхто ніколи не порушував судового розслідування, свідків більш немає, а єдиний свідок тим часом перебачив чи, може, й сам наробив стільки тих трупів, що той один уже просто стерся в його пам'яті. Кава з коньяком, жінки за розмовою, і навіть у барі "Ексцельсіора" ота розтриклятуща музика. Щоправда, там хоч танцювали.

З Маргрет, другою своєю дружиною, він теж не зміг би про це поговорити; вона була не те що "дурна погань", але все ж доволі безголова. Маргрет працювала в нього секретаркою і була справді мила дівчина, однак трьох років виявилося задосить. Маргрет підвищувала свій культурний рівень у досить своєрідний спосіб: Флоренція, Венеція, Джотто Мантенья 2 і таке інше, а тоді ще й перейшла ("Господи, Ассізі, що ж їй іще робити в Ассізі?!) до католицької віри, оточила себе дотепними ченцями, взяла участь у заснуванні якогось журналу (що ж, нехай) і захотіла неодмінно мати квартиру на П'яцца Навона (що ж, нехай, це краще, ніж ота "музична жердина", його четверта). Але Маргрет зайшла надто далеко — далі, ніж він міг дозволити собі й попустити їй,— не на жарт закрутила роман з одним модним італійцем,

1 Джотто ді Бондоне (1266-1337)— італійський художник і скульптор.

2 Мантенья, Андреа (1431—1506) — італійський художник і гравер.

"лівим" художнім критиком, що був справжній красень, їхні взаємини спливли на поверхню, набули широкого розголосу, а це вже казна-що, і поки люди плескали язиками, він іще терпів, та коли з'явилися фотознімки, де вона сиділа голяка на залитому сонцем пляжі з отим високоінтелектуальним пройдисвітом, терпець йому, Бляйблеві, урвався. Маргрет і сама була жіночка гарненька, і смак мала непоганий (Флоренція, Венеція, Джотто, Мантенья, Ассізі), але далі так тривати не могло, і навіть його друзі, а найпереконливіше Цумерлінг,— той самий Цумерлінг, що перший опублікував ті знімки,— радили йому розлучитись. І хоч уся вина падала на Маргрет, він, Бляйбль, повівся великодушно: віддав їй і будинок у Фієзоле, й машину, і ще дещо — нехай, мовляв, виходить, коли хоче, за того хлопця заміж; може, то справді кохання — а чом би й ні? — якого сам він так ніколи й не спізнав. Він же й вінчався з нею в церкві, законно, як і належиться, і Маргрет іноді навіть надсилає йому листівки з чудними словами: "Я тобі все пробачила, все-все". Сміх, та й годі: під отим "все-все" Маргрет може мати на увазі лише ляпаса, якого він дав їй одного разу за сніданком; вона тоді заходилася просто-таки на все горло голосити, бо якийсь божевільний, бачте, подряпав десь картину Рембрандта! Ця "культурологічна метушня" сиділа вже йому в печінках, тож він і ляснув Маргрет по обличчю. То ось що, виходить, вона йому пробачила! Що ж, нехай.

А третя виявилась не для нього: він просто не доріс до тієї селянської дівчини з обличчям, як на картинах Модільяні, і скотився до упереджень, що не відповідали дійсності,— принаймні щодо неї, Елізабет. Річ не в тім, що вона була прибиральниця (якось, коли він затримався після роботи в кабінеті, вона справді ввійшла до нього з відром, віником та совком). Ні, тепер багато жінок заробляють собі на прожиття прибиранням, хоч насправді вони зовсім не прибиральниці,—є ж усілякі біженці, безробітні тощо. Але Елізабет була прибиральниця справжня — селянська дівчина з Істрії. Вона стала його тільки після того, як він із нею одружився. Та потім у нього настали тяжкі часи, часи глузувань і насмішок — адже йому було вже під шістдесят, а їй десь років двадцять чотири. "Уявляєте, Бляйбль закохався! По-справжньому!" Це викликало в людей іронію, і не насміхалися з нього, мабуть, тільки Кете та Фріц Тольми — хіба, може, лише трохи дивувалися, що в нього це так серйозно. Ілюстровані журнали старанно жували й пережовували новину, а він ще й підкидав їм поживу: позував із тестем, тещею та своєю Елізабет перед убогою селянською хатою, на сільському весіллі, де танцюють стільки, що йому це, попри його бажання, просто не до снаги; та ще оті ускладнення — адже він, як-не-як, розлучений, а Елізабет католичка; безкінечне туркотіння батька й матері, гірка відмова од вінчання в церкві, що завдало болю й самій Елізабет. Отой третій шлюб не довго й протривав; він узагалі виявився найкоротшим з усіх і зазнав краху не так через оте видовище, якого він не міг позбутись, як через рішучість і почуття власної гідності в Елізабет. О боже, прибиральниця! Серед його знайомих було дуже мало людей, з якими вона зналась, а найменше з Фішерами, хоч він, Бляйбль, через текстиль та "Вулик* підтримує з ними тісні взаємини. Не помогли й запевнення, що Фішери — справдешні католики, це можна довести та й, власне, уже доведено, навіть засвідчено поважними духовними особами. Не помагало ніщо. До Фішерів Елізабет не можна було заманити й бубликом; до Тольмів — ще сяк-так, але ті не дуже прихильні до нього, Бляйбля. Хоч як дивно, але їй припав до вподоби Корчеде, ба навіть Пліфгер. Зате решту Елізабет називала "поганою, дуже поганою компанією", а про багатьох казала, нібито "вони смердять, ти цього тільки вже не чуєш". І щойно він звів її з Сабіною Фішер, і жінки вже ніби заприятелювали, як шлюб розпався, Елізабет повернулася до Югославії, а під кінець навіть почала називати високих, а то й дуже високих "урядових Фріців" смердюхами. "Вони всі смердять, ви цього тільки вже не чуєте". Зрештою Елізабет навіть призналася йому, що й він смердить—"не завжди, але здебільшого".