Дбайлива облога - Белль Генріх

Вона казала про це навіть у найінтимніші хвилини, коли звільняла його від отого страшного видовища і він забував навіть про повій; казала, але пояснити, що воно за сморід, відмовлялася. Особливих прикрощів Елізабет завдавала йому, коли починала принюхуватись до людей, морщити носа й коротко кидати: "Смердить!" Або: "Не смердить". І вона мала на увазі не тільки моральну чистоту, аж ніяк; Елізабет уже відверто висловлювалася про "смердючу німецьку охайність". Отож він мусив поставити її на місце, відіслати назад на Істрію й дати гроші на розкішний готельчик, у якому їй, слід сподіватися, вже не доводиться приймати ніяких смердючих німців. І тепер він з тугою згадує про Гільду, про своїх милих, славних синів і з жахом думає про те, що мусить, зі свого боку, запросити до ресторану й Бангорса. Хіба ж не зблискували в того очі, як у змовника! Але ж проти нього нічого не вдієш, не наражаючи на небезпеку й себе. Той труп у підвалі, зрештою, не тільки його, Бляйблів. Очевидно, після них тоді хтось поцупив ті криваві гроші, а трупа прибрав.

Скараскатися Едельгард буде нелегко. Вона жінка вперта й скажено любить розкоші, до яких, на її думку, відноситься й охорона. А охорону в неї тепер якщо й не знімуть зовсім, то, безперечно, дуже скоротять. Оскільки до інших, таких омріяних, розкошів їй зась, то вона сидить собі у найдорожчих готелях, читає ілюстровані журнали, слухає свою трикляту музику, пускає бісики, розпікає до краю поліцейських і тішиться їхнім "протокольним рангом" та зваблює чоловіків; а проте ніхто її не хоче, жоден не попадається на вудку, і її, здається, це не дуже й бентежить. Едельгард гірша за хвойду, вона рано зіпсувалася в дешевих забігайлівках та на залізничних вокзалах. А тоді підхопила його, вдавши, ніби не може без нього жити, ще й улаштувала комедію з честю й невинністю, залучивши до цього хрестового походу за честь і своїх бідолашних батька та матір, хоч насправді позбулася невинності, певно, ще в дванадцять чи, щонайпіз-ніш, у тринадцять років. Вона вибрала слушний час: Еліза-бет саме кудись поїхала, повіями він був ситий донесхочу й вечорами, зморений, допізна залишався у себе в кабінеті. А тоді — банальна гра із свіжо звареною кавою, її ручками на плечах і великодушним дозволом поглянути на оті її дурні груди... Честь, гвалт, цнотливість, батько й мати, і знов одруження — вже вчетверте. Так, важко буде її позбутись, і дорого все це йому обійдеться. Але п'ятої вже не буде! Хто йому потрібен, то це супутниця життя, така, як, скажімо, Кете Тольм; у неї чарівні навіть дурниці. Гольцпуке йому натякнув, що вона та її підозрілий синок Герберт — тип досить темний — давали, мабуть, отій Вероніці гроші. Навіть у набожності Кете немає нічого облудного; золото, а не жінка, так само, як і її дочка — наїзниця, щира католичка, мати, танцівниця й господиня, одне слово, такій просто ціни немає. Треба буде якось просто-таки вичитати Фішерові, щоб він не дуже перевантажував свою молоду дружину — і вдома, й на людях, а може, навіть у ліжку (адже Ервін теж захопився отими порногрищами). Сабіна ж просто перлина — невеличка і ще тендітніша, ніж здається. її не можна хапати дуже грубо, як це, певно, робить Фішер зі своїми мавп'ячими манерами зальотника; допустити, щоб крихітка Тольм утратила терпець і подалася кудись із дому, не можна. Вона не повинна опускати рук, адже в неї така гарнюсінька пустотлива донечка. І старого треба підтримати. Залишається ще отой Герберт, якого негоден до пуття збагнути ніхто, навіть поліція. Він вивчає філософію, а це вже небезпечно. Треба буде якось поговорити про все з Дольмером, а може, і з самим Штабскі; такі проблеми виходять далеко за коло інтересів концерну — вони стосуються всієї держави.

Спершу слід з'ясувати, чи набралися вже розуму Кольц-гайм і Грольцер; вони таки зламалися, не схотіли бездумно, як отченаш, повторювати чужих слів, не витримали отих Амплангерових "ножів у посмішці" й запили, злигалися з жінками, які до добра нікого не доводять; ці хтиві бестії аж трусяться, щоб запопасти квартиру, хутряне пальто й купатися, як то кажуть, у шампанському. А потім ті двоє з переситу й безпросвітної нудьги пустилися ще й у модні нині статеві збочення — по троє, по четверо, а то* й по десятеро. Дійшло й до перевищення повноважень — певна річ, каса, накладні витрати... Одне слово, це називається "відчуження витрат". Тепер такого не пробачають, і хлопцям знов довелося повертатися "на фронт" — туди, де найважче, найгарячі-ше. Вони постали перед вибором: або суд, або випробування "фронтом" — і не десь "при штабі", а "на позиційній війні". Три-чотири роки в'язниці або втрата всього, що вони мали. Кольцгайм і Грольцер вибрали друге й опинилися в одному великому провінційному універсамі — одне слово, в глушині; там їм довелося збільшувати товарооборот, виконувати брудну роботу, набридати дівчатам, обдурювати покупців, продавати несвіжий салат, вигадувати всілякі "розпродажі", хвилина в хвилину з'являтися в біленьких, трохи забруднених халатах на роботу, дозоляти прибиральницям і дбати про те, щоб із касою було все гаразд. Коли вони мали бажання, то вступали в тій глушині до туристських спілок, кружляли молодиць на сільських гулянках та святах стрільців, мандрували, відповідно вбравшись — червоні шкарпетки, в руках ціпочок,—"через ліси та доли" й доводили дівчатам на містечкових вечірках свою чоловічу снагу. Це ж минуло вже, мабуть, років три-чотири, відколи їх послали "на фронт". Пора вже поцікавитись, як ті двоє показали себе в ділі, чи дослужилися вони за міркою "фронтових" випробувань до чого-небудь без підтримки. З них були непогані помічники — освічені, в обох докторський ступінь, хвацькі соціологи, що володіють "лівим" лексиконом, але робити висновки вміють і з "правих" позицій. Шкода буде, якщо серед того несвіжого салату та інтрижок із продавщицями й касирками вони пустяться берега. Треба попросити в Амплангера звіт, а також подзвонити нарешті Тольмові — тепер, після того, як обидва вони тридцять три роки протягали з собою, немов налиплу до чобіт землю, оті упередження,— й поговорити з ним. Може, зателефонувати й Гільді — попросити, щоб вона стала йому коли й не супутницею життя, то бодай економкою в домі? Обрид уже йому цей розтриклятущий образ "лягавого", та й немає більш у ньому потреби; шкода тільки, що не буде вже жінок, і повій теж. А насамперед він мусить пояснити Тольмові, що ніхто не збирається його знищувати. Навпаки, люди хочуть його берегти й зберегти, до того ж він, Тольм, повинен зрештою мати час для своїх образів, картин та розп'ять, повинен видужати й жити якомога довше, і якщо Кольцгайм та Грольцер виправилися, по-новому загартувались, то кращих помічників йому годі й знайти: елегантні молоді пси, наділені почуттям гумору й аж ніяк не розбещені трьома-чотирма роками випробувань. А Кете Тольм, певно,— єдина людина, з якою він, Бляйбль, може побалакати про отой залишений ним труп у підвалі й про свою самотність.

12

А після сніданку прийшла все ж таки делегація від "Блет-хена" — з квітами і збільшеною, наклеєною на картон першою сторінкою денного випуску, присвяченого його обранню. Це було дуже мило, і він аж розчулився, хоч вони прислали тільки трьох. Це — старий Теніс, що формально усе ще був головним редактором, один зі старої емігрантської гвардії, яку йому, Тольмові, прислав тоді майор Веллер (адже папір та ліцензія справи ще не вирішували) ; саме Теніс і комуніст Шретер, що потім пропав безвісти, дали йому, Тольмові, бодай якесь уявлення про журналістику. Вони знов і знов утовкмачували йому: "Jour, jour, jour" — на день, на один день. Збагнути це він збагнув, але позбутися своєї академічної скрупульозності, ґрунтовності, коли часом пописував щось і сам, так ніколи й не зміг. Прислали вони й Блерля, одного зі старих друкарів, а також його, Тольмову, секретарку Біргіт Цатгер, жінку вже теж не молоденьку ; все це була стара гвардія, що ставилася прихильно до нього, а він — до неї, і вони про це знали. Теніс навіть десь відкопав його докторську дисертацію "Селянська садиба на Рейні в дев'ятнадцятому сторіччі". Ота убога, неприваблива, холодна архітектура, обнесені мурами з клінкерної цегли франконські подвір'я з халупами, розташованими сяким-таким прямокутником... Йому залишалося тільки сподіватись, що цю мало приємну, напхану порівняннями з північно— й південнонімецькою сільською архітектурою ніхто не читав. Ті жалюгідні фасади завжди чомусь нагадували йому про сповідальню, а від сповідальні враження в нього не найкращі.

Його фотознімки: ось він ще хлопцем стоїть із велосипедом перед замком; ось уже студент; ось саме повернувся з табору... Не забули вони й про Кете. Ось вона ще молода жінка з Рольфом на руках; ось сидить поруч Цумерлінга за столом... А ось він, Тольм, при своїх повоєнних орденах, в оточенні усміхнених міністрів. "Життя, сповнене сміливих поривань і успіхів". Коли він почаркувався з Тенісом, Блер-лем, Цатгер і Кете, у нього аж скотилося по щоках кілька сльозинок; Кете, правда, не заплакала, але очі в неї були теж вологі. Шампанське, сигари, обіцянки заїхати й прийняти вітання від усього колективу, для якого це також велика честь, вислухати найкращі побажання, і в раптовому пориві він запропонував Тенісові перейти на "ти" — після того, як вони знали один одного вже тридцять три роки. Потім почав натужно пригадувати Тенісове ім'я і відчув, що вихопився з цим "тиканням" запізно й не слушної хвилини. Теніс збентежився, так і не спромігся назвати його Фріцом, а він, Тольм, надто пізно згадав, що Теніса звуть Генріхом. .1 весь час він думав про Сабіну, її майбутнє, прогнози Корчеде щодо нового, неминучого вигнання. Куди ж? Куди?

З "замочком" він уже попрощався, і йому спало на думку, що діти ніколи не приїздили сюди охоче, навіть Сабіна. "Замочок" так і залишився для них чимось чужим, вони не могли забути Айкельгофа як утраченого раю, хоч то був і не рай,— досить ветха, волога величезна халабуда, що її, як виявилося, вже не можна було й полагодити. А всі його намагання оживити в "замочку" айкельгофські традиції та звичаї зазнали невдачі. Час від часу в нього зринає ідея найняти в одному з кельнських готелів номери — цілий поверх — і зустрічатися там із дітьми, але Кете цю ідею відхиляє, заявляючи, що це "вже аж занадто неприродно".