Дбайлива облога - Белль Генріх

Принаймні так було б простіше, ніж ото тягати за собою в кожен приїзд усю охорону; або можна було б, мабуть, купити в тому ж таки Кельні частину готелю. Навряд, щоб вони стали перекопувати місто. Хоча воно стоїть, певна річ, також на "бурому золоті", і є, звісно ж, техніка, що знесе кафедральний собор і поставить його десь-інде...

Коли Кете, ще блідіша, ніж учора, і явно перелякана, покликала його до телефону, він подумав спершу про Рольфа, а тоді про Цумерлінга. Бо коли приходили заарештовувати Рольфа, Кете подала йому трубку теж така сама бліда

Й перелякана; потім — коли зникла Вероніка з Беверло й Гольгером; і обидва рази дзвонив Цумерлінг. Він не тільки повідомляв йому, Тольмові, ту чи ту звістку, але й, раз у раз вибачаючись, пояснював, що приховати цю звістку від громадськості не зможе. Отож він, Тольм, зовсім не здивувався, що й цього разу дзвонив також Цумерлінг: адже в того найкраща іно>ормаційна служба, він скрізь має своїх людей, у Тольма відразу майнула думка: певно, щось сталося з Губертом, адже в хлопця не тільки повна голова дурниць — він здатний котрусь із них і втнути.

Перше ніж узяти трубку, він ще здогадався помахати рукою у відповідь Тенісові, якому Блюртмель саме допомагав одягти пальто. Кете зняла паралельну трубку.

— На цей раз, любий мій Тольме...— почав Цумерлінг своїм приємним, лагідним голосом.— Ви там тільки не лякайтеся, на цей раз ідеться не про вашу родину. І все ж це досить жахливо: Корчеде наклав на себе руки. У своїй машині, в лісі під Трольшайдом. Ви мене слухаєте, Тольме?

— Так-так, слухаю... Я... я тільки не можу збагнути...

— Обличчя страшенно спотворене. У кишені в нього знайшли листа на ваше ім'я. Його вам передасть Гольцпуке, а може, й сам Дольмер. Це моторошний, просто-таки моторошний лист, і громадськість не повинна дізнатися про нього ніколи... Ви мене слухаєте?

— Лист на моє ім'я... Я ще не читав його, а ви вже вочевидь знаєте, що в ньому? Вам це не здається дивним?.. Корчеде був один із небагатьох моїх справжніх друзів.

— На конверті, що його знайшли у Корчеде в кишені, не стояло ніякої адреси. Тож його довелося розпечатати. Із звертання "Любий Фріце" й самого змісту листа ми зрозуміли, що його адресовано вам. Конверт вам, певна річ, передадуть також. Листа ми мусили розпечатати ще й ось чому: у ньому могла бути вказівка на те, хто винен у смерті Корчеде чи хто вчинив її безпосередньо. До речі, лист, хоч як це прикро, і справді вказав на того хлопця, що його Корчеде називав Петерле. А загалом лист у значній мірі пройнятий самообманом. Я звертаюся до вас не тільки як до нашого новообраного голови правління, а й як до власника "Блетхе-на" з усіма його філіями... Тольме, любий, ви мене слухаєте?

— Так-так, звичайно... Ви ж, певно, розумієте, що я хотів би спершу прочитати самого листа, а вже тоді слухати ваші тлумачення... і що потім, коли я вже прочитаю його, ми, можливо, поміркуємо разом, як бути з моїм листом? До того ж мені не зовсім ясно, чому про лист мене повідомляє ие Гольцпуке чи Дольмер, а... даруйте, ви — людина, що, як я знаю, ніяких таких службових повноважень не має... Цумерлінг засміявся:

— Це Дольмер попросив мене подзвонити вам. Він ще розмовлятиме з вами сам. Можливо, й листа передасть...

— Можливо? Листа, якого адресовано мені?!

— Це справа така делікатна й вибухонебезпечна, що... Я тут не можу нічого вдіяти. Дольмер спершу зателефонував мені. Може, доведеться навіть звернутися до самого Штабскі. За обставин, коли вас і так ждуть сімейні прикрощі, любий Тольме, ви не повинні ображатися... Ви ще біля телефону?..

— Так, я ще слухаю. Ваші фахівці з питань вагітності та запліднення все ж таки щось пронюхали?

— О боже, Тольме... Провина вашої дочки, якщо вона й була, здається мені скоріше потішною... Річ лише в тому, що ваш зять підіймає бучу. І зовсім не через те, що його дружина скочила в гречку — він, мабуть, ще й думки такої не припускає,— а через оте середовище, в якому перебуває тепер його донька...

— Один день.

— Атож, один день. Але вона зостанеться там, певно, ще на кілька днів, якщо не надовше. Ваша дочка, судячи а усього, почувається там досить непогано. А ваш зять явно побоюється, що непогано, навіть дуже непогано там почуватиметься і його донька... Він, мабуть, подасть у суд, тільки ще радиться зі своїми адвокатами, як краще оформити позов. Нашому представникові у Ванкувері він...

— Де?

— У Ванкувері, в Канаді. Фішер заявив нашому представникові дослівно таке: він не змириться з цим становищем і подасть позов про свої батьківські права. Але повернімося до Корчеде... Ізоляція, оте постійне підслуховування, психоз, розлука з хлопцем, якому припаяли п'ять років... Певна річ, вам, як приятелеві й колезі Корчеде, доведеться вже в новій якості виступити над могилою з прощальним словом. Не забувайте, чиєю жертвою він став. А щодо вашої дочки, то ми над нею, звісно, зглянемось. Наш чоловік у Ванкувері...

Цієї миті в розмову втрутилася Кете:

— Корчеде був його друг, щирий друг, і він виступить на його могилі з прощальним словом. Крім того, ми з нетерпінням чекатимемо листа, якого колись, може, нам усе ж таки пощастить прочитати, хоч він і адресований тільки Фріцорі. А щодо нашої родини, то я вашим обіцянкам не вірю. Я на ваші послуги не сподіваюся, ні, цього мені не треба. До речі, у нас існує свобода преси чи не існує? То дайте ж пресі нарешті піднести голосі.. А ти не плач, Тольме,— спокійно промовила вона, кивнувши головою Тенісові, що наполохано рушив разом із Блерлем та Цатгер до дверей.— Ходімо на хвилинку на терасу.

— Там же дощ.

— Не розмокнемо —є ж бо парасольки. До того ж колись я чула — мені пояснював це Рольф,— нібито парасольки мають іще одне призначення: вони захищають від...— Вона коротко засміялася.— Від підслуховування.— Вона пішла до спальні, повернулася з великим, глибоким жовтим парасолем від сонця, відчинила двері й потягла його, Тольма, на терасу.

Він зіщулився від холоду, став упиратись, але Кете міцно взяла його за лікоть і розкрила парасоль.

— Треба було б відпиляти або відломити стержень,— прошепотіла вона.— Але не хочу ризикувати, бо тоді парасоль згортатиметься сам. Рольф мені казав, що під таким глибоким парасолем їм дуже важко запеленгувати людину, незважаючи на залізні спиці й стержень. Послухай, а ти знав про того Петерле, чи як там його?

— Так, я знав про це вже давно, Корчеде мені сам признався. Він розповів мені під секретом іще багато чого такого, про що я не можу говорити. То все невеселі речі про його сім'ю... Так, я знав, що він такий, Корчеде розказав мені про того хлопця і про те, що він, Корчеде, згодився, аби вони підслуховували його телефонні розмови, бо той хлопець — кримінальний злочинець. Та можна, як видно, любити й кримінальних злочинців. Адже ними бувають і сини, еге ж?

— А невісток?

— Ні, Вероніку я не люблю. Я ставився до неї прихильно, це правда. Але мені робиться аж моторошно, як подумаю, що Бляйбль тепер справді хоче запросити нас на чай. Звідки вони про це знають, звідки могли довідатись?.. Він подзвонив сьогодні вранці, і голос у нього був такий лагідний...

— Може, Бляйблева четверта ляпає в барах своїм язиком, а хтось усе чує— вони ж бо теж мають скрізь свої вуха?..

— Видко, йому хочеться вилити комусь душу. Я кажу про Бляйбля. Такого за ним досі ще не водилося. Не знаю, чи він коли-небудь випив бодай чашку чаю... А вона... Вона теж не схожа на таку, що любить чай.

— Бляйбль сказав, що її не буде. Вона вже з самого рання дудлить джин із тоніком або чисте віскі. До того ж схибнута на туфлях. Вона що — працювала колись продавщицею у взуттєвій крамниці?.. Ти змерз? Може, принести плед?

— Не треба. А це прекрасна ідея: стояти під парасолем на власній терасі й шепотітися з власною дружиною, сподіваючись, що так вони не запеленгують. А чого б їм і не послухати нас?.. Ні, у взуттєвій крамниці вона не працювала.

— Коли мова заходить про туфлі, я згадую Беверло...

— Про туфлі?

— Атож. Він розумівся на жіночих ніжках...

— Що?

— Кажу, розумівся на жіночих ніжках. А чому б убивці, небезпечному злочинцеві та не розумітися на жіночих ніжках? В Айкельгофі він щоразу помагав мені вибирати туфлі 4 Ти ж знаєш, я завжди купувала їх лише в Кучгебера — із сентиментальності. А може, з вдячності — раніше, коли я ще не мала грошей, він продавав мені туфлі на виплат. Боже мій, всього лиш один раз на рік, найбільше — двічі... Тепер я купляю туфлі частіше, дорожчі й плачу готівкою. Але я зосталася вірна Кучгреберові. Коли ми жили ще в Айкельгофі, я замовляла, щоб мені приносили туфлі додому,— адже через дітей та гостей у мене майже не було вільного часу. Але тоді я мала доброго порадника — Беверло. Так, на жіночих ніжках він дещо тямив. Він добре знав, де можна пожертвувати елегантністю, де — зручністю, а де не можна жертвувати ні тим, ні тим. Мою схильність до надто зручних туфлів він ніколи не схвалював. До речі, Беверло вже тоді завжди давав поради й Вероніці. Хто знає, чи дає ще він їй поради... Ти тоді рідко бував удома й усього цього, либонь, не помічав. Беверло казав, що в мене надто гарні ноги, щоб узувати їх у "шкарбани". Серед десятка пар туфлів він вибирав мені саме ту одну, яка була й елегантна, й зручна. А коли помирити елегантність і зручність було аж надто важко, він завжди віддавав перевагу елегантності. Трохи розумівся він, до речі, й на варенні та повидлі. Його варення з ожини було просто-таки неперевершене. Ти їв його частенько. Він злочинець, я знаю, і злочинець небезпечний, але ж такий симпатичний, розумний, і натура в нього надзвичайно тонка...

— Милий хлопець, еге?

— Атож, милий. Але не це в нього головне. Милий він був так, крім усього іншого. І зіпсутий. Зіпсутий до самої кості. Атож, не дивись так на мене, він був зіпсутий. Надто вже довго він мав справу з грішми — тільки з грішми та грішми. Як, зрештою, й Рольф, який зсунувся з глузду саме на своєму банківському ділі. Але Рольф попався, а Беверло ні. Цей усе вираховує, вираховує, вираховує— і не для того, щоб вирахувати собі фінансову вигоду, ні. Він рахує, єказати б, "просто так", і вже це може довести людину до божевілля. Принести плед, Тольме? Тут досить приємно гомоніти...

Він похитав головою, всміхнувся, поцілував їй руку, в якій вона тримала парасоль, перевів погляд на парк і пошкодував, що не видно птахів...

— Що ж, нехай повправляються в заголовках, Кете, а фішер нехай подає на суд.