Піонери - Купер Джеймс Фенімор

А хто ж він, той хвалько?

— Як — хто? — почав був Джотем. — Та це ж…

— Згідно з законом ми не можемо назвати тобі його ім'я, — перепинив Джотема урядовець, — поки ти ще не погодився виконати це доручення. А ти, Біллі, саме та людина, що нам потрібна. Я зараз же зроблю всі необхідні формальності, й ти одержиш гроші.

— А чи багато дасте? — спитав Кербі, поклавши своє ручисько на книгу зводу законів, яку підсунув йому Дулітл для більшої переконливості. Лісоруб незграбно перегортав сторінки, ніби вагався, пристати йому на цю пропозицію чи ні, хоч сам давно вже все вирішив. — Чи вистачить на те, щоб залікувати розбиту голову?

— Тобі заплатять добре, — відповів Гайрам.

— До дідька ті гроші! — вигукнув Біллі, знов засміявшись. — Значить, той хлопець думає, що не знайдеться дужчого за нього? А який же він на зріст?

— Трохи вищий, ніж ти, — сказав Джотем, — і один з найбільших…

"Хвальків" — хотів він сказати, але нетерплячий Кербі не дав йому закінчити. Лісоруб не був з природи жорстокий чи брутальний; на обличчі його був вираз добродушної пихи. Він, як усі люди, що не мають чим похвалитись, окрім своєї сили, надзвичайно пишався нею. Простягнувши здоровенну руку долонею вниз, він мовив:

— Гаразд, давайте біблію. Я присягну, й ви переконаєтеся, що я вмію дотримувати слова.

Гайрам, побоюючись, щоб лісоруб не передумав, швиденько прийняв його присягу. Після цієї формальності достойна трійця вийшла з контори Дулітла й попрямувала до хатини Шкіряної Панчохи.

Коли вони досягли берега озера й звернули з дороги на стежку, Біллі згадав, що тепер має право знати ім'я порушника закону.

— А куди ж це ми йдемо, сквайре? — запитав відважний лісоруб. — Я думав, ми йдемо обшукувати якийсь будинок, а не ліс. Адже на цьому боці озера на шість миль навкруги не живе ніхто, крім Шкіряної Панчохи й старого Джона. Ану кажіть, як звуть того хлопця, і я приведу вас на його поруб найкоротшим шляхом, бо знаю кожне деревце на дві милі довкола Темплтона.

— Ми йдемо правильно, — відповів Гайрам і прискорив ходу, ніби побоюючись, що Кербі втече. — Ця людина — Натті Бампо.

Кербі зупинився й здивовано подивився спочатку на одного, потім на другого, а тоді гучно зареготав.

— Хто? Шкіряна Панчоха? Він може похвалитися влучною стрільбою, бо, справді, тут мені змагатися з ним важко, але в бійці… Послухайте, я ж можу вхопити його двома пальцями й зав'язати навколо своєї шиї, наче бант. Йому ж сімдесят літ, а він і раніше не відзначався особливою силою.

— Зовнішність його облудна, — зауважив Гайрам, — як буває взагалі у мисливців. Натті дужчий, ніж здається, а до того ж, він має рушницю.

— Та що мені його рушниця? — вигукнув Біллі. — Невже ви думаєте, що він вистрелить у людину? Натті ніколи нікого не зобидив і має таке саме право полювати, як і будь-хто інший. Він заробляє собі цим на життя, а ми живемо у вільній країні, де кожен вибирає собі заняття до душі.

— Значить, по-твоєму, — сказав Джотем, — кожен має право будь-коли стріляти оленів?

— Але ж він мисливець, заробляє цим на життя, — відказав Кербі, — і закон про заборону полювати оленів до нього не стосується.

— Закон один для всіх, — мовив Гайрам, злякавшись, що, незважаючи на всі його мудрування, йому самому доведеться мати справу з Натті. — І закон, до речі, дуже суворо карає за порушення присяги.

— Послухайте-но, сквайре Дулітл, — мовив безстрашний лісоруб, — начхати мені на вас і на ваші присяги. Але як я вже так далеко забрів, то дійду й до кінця, побалакаю із старим, — може, разом засмажимо шматок оленини.

— Що ж, тим краще, якщо тобі пощастить мирно все залагодити, — відповів мировий суддя.

Невдовзі вони наблизилися до хатини. Гайрам завбачливо зупинився біля зрубаної сосни, яка була першим бастіоном на підступах до фортеці. Але Кербі не любив зволікати. Приклавши долоні рупором до рота, він загорлав так, що собаки прожогом вискочили з буди. Майже в ту саму мить з дверей визирнув Натті.

— Тихо, дурні! — цикнув він на собак. — Либонь, думаєте, це знов пуми?

— Гей, Шкіряна Панчохо, я маю до тебе справу! — крикнув Кербі. — Ось тут добрі люди написали тобі невеличкого листа й підрядили мене за листоношу.

— Що тобі від мене треба, Біллі Кербі? — Натті стояв на порозі, долонею прикриваючи очі від призахідного сонця, щоб краще роздивитися гостя. — Я не маю землі під поруб і радше посаджу шість дерев, ніж одне зрубаю… Тихо, Гекторе, в буду!

— Ну що ж, старий, — зареготав лісоруб, — саджай більше, тим краще для мене! Але я мушу виконати доручення. Ось лист, Шкіряна Панчохо. Як зможеш прочитати сам, то читай, а як ні, то ондечки сквайр Дулітл, він тобі все розтлумачить. Здається, ти переплутав двадцяте липня з першим серпня, у цьому вся причина.

Тільки тепер Натті побачив неоковирну постать Гайрама, що ховався за високим пнем, і на обличчі старого з'явився вираз недовіри й огиди. Він заглянув у хатину, щось тихо сказав, а тоді звернувся до Кербі з Гайрамом:

— У мене тут нічого для вас немає. Йдіть собі по-доброму. Тобі, Кербі, я нічого не заподіяв. Чого ж ти непокоїш стару людину, яка нічим не завинила перед тобою?

Біллі Кербі тепер був за кілька кроків від Натті. Він сів на колоду й почав уважно роздивлятися ніс Гектора: лісоруб добре знав собаку, часто зустрічав його в лісі, а то й годував залишками свого обіду.

— Ти стріляєш краще за мене, Шкіряна Панчохо, — сказав він, — і я не соромлюсь це визнати. Ти виграв тоді в мене. Та не думай, що я на тебе сердитий. Але сьогоднішній постріл, мабуть, зашкодить тобі. Подейкують, ніби ти вбив оленя.

— Сьогодні я стріляв двічі, й обидва рази в пуму, — відказав Шкіряна Панчоха. — Дивись, ось скальпи обох пум! Я саме збирався йти до судді по винагороду.

Сказавши це, Натті пожбурив скальпи лісорубові, а той, сміючись, почав дражнити ними собак, які гарчали й злостилися, коли Кербі підносив пум'ячі вуха до їхніх морд.

Гайрам, підбадьорений успіхами Біллі, зважився підійти ближче й з начальницьким виглядом заговорив до старого мисливця. Спершу він зачитав ордер на обшук, наголошуючи основні пункти, й особливо виразно вимовив насамкінець ім'я судді.

— Невже Мармедюк Темпл підписав цей папірець? — похитав головою Натті. — Гай-гай, цьому чоловікові його нововведення й поруби дорожчі за рідну плоть і кров. Але дівчина тут не винна. Очі в неї, наче в молодої лані! Сердешна, вона ж не вибирала собі батька. Що вона може зарадити? Я не знаюся на законах, містере Дулітл, тож поясніть, що має бути далі.

— О, це лише формальність, Натті, — мовив Гайрам, намагаючись говорити дружнім тоном. — Зайдімо до хатини й там усе залагодимо. Гадаю, гроші знайдуться. Наскільки я розумію, суддя Темпл сам заплатить за тебе.

Старий мисливець з самого початку пильно стежив за рухами трьох гостей. Вигляд у нього був рішучий: видно було, що він не дасться ні на які умовляння. Тільки Гайрам трохи наблизився, уявивши, мабуть, що Натті його впустить, як мисливець застережно підніс руку.

— Хіба я вам не казав, містере Дулітл, щоб ви не випробовували мій терпець? Я нікого не чіпаю, чом же закон не дасть мені спокою? Йдіть звідси, — забирайтеся геть і скажіть вашому судді, нехай забере мою премію собі, а я не бажаю, щоб його посланці вдиралися в мій дім.

Однак ті слова замість утамувати Гайрама ще дужче розпалили його, а Кербі вигукнув:

— Оце буде справедливо! Натті не вимагатиме винагороди за пум, а з нього хай не беруть штрафу за оленя, і справі кінець. Я люблю, коли спірки закінчуються швидко й мирно, як то ведеться у добрих людей.

— Я вимагаю, щоб мене впустили в цей дім, — наполягав Гайрам, намагаючись говорити якомога авторитетніше. — Ім'ям закону! Впусти нас обох, мене й свідка Біллі Кербі.

— Назад, назад, сквайре, не доводьте мене до гріха! — дуже серйозно сказав Шкіряна Панчоха, показуючи рукою, щоб Гайрам відійшов.

— Тобі ж гірше буде! — мовив Гайрам. — Ану, Біллі, Джотеме, сміливіше вперед! Мені потрібні докази.

І Гайрам, сприйнявши спокійний, хоч і рішучий вираз обличчя Натті за ознаку покірливості, ступив на поріг. Але старий мисливець ухопив його за плечі й швиргонув з такою силою, що той відкотився клубком кроків на десять. Все це відбулося так несподівано, і сила старого так здивувала представників закону, що вони завмерли, але. вже за мить від усієї душі зареготався Біллі Кербі.

— Оце добре, старий! — загорлав він. — Виходить, сквайр знає тебе ліпше, ніж я. А йдіть-но сюди на травичку та зітніться по-людськи, а ми з Джотемом подивимось, щоб усе було як слід.

— Біллі Кербі, я наказую тобі виконати свій обов'язок! — верещав віддалік Гайрам. — Хапай його! Ім'ям закону наказую — хапай його!

Але Шкіряна Панчоха прибрав ще грізнішу позу — в руках його з'явилася рушниця, яку він спрямував на лісоруба.

— Відійди, прошу тебе, — сказав мисливець лісорубові. — Ти ж знаєш, як я стріляю, Кербі! Я не хочу проливати твоєї крові, але швидше ця зелена трава забагриться моєю й твоєю кров'ю, ніж ти ввійдеш у мою оселю!

Поки все, що тут відбувалось, здавалося лісорубові лише потішною забавкою, він був схильний підтримувати слабшого, та коли з'явилася рушниця, настрій його враз змінився. Він підвівся з колоди на весь свій велетенський зріст і, дивлячись просто в обличчя Натті, відповів:

— Я прийшов до тебе не як ворог, Шкіряна Панчохо. Твоєї залізної палиці я боюся не більше, ніж зламаного сокирища. Сквайре Дулітл, скажіть, що я маю робити згідно з законом, і ми побачимо, чия візьме.

Але мирового суддю як лизень злизав. Щойно в руках у Натті з'явилася рушниця, Гайрам і Джотем кинулися навтіки. Коли Біллі, дивуючись, що не чує відповіді, озирнувся, то побачив лише дві постаті, які мчали до селища: очевидно, ті добродії не тільки встигли вирахувати подумки швидкість кулі, а й дальність її польоту.

— Ти настрахав їх до смерті, — презирливо мовив Кербі, — але мене тобі не злякати! Отож, містере Бампо, опусти рушницю, а то ми з тобою посваримося.

Натті опустив зброю і відповів:

— Я не зичу тобі лиха, Біллі Кербі, але розсуди сам, чи можу я впустити до своєї хатини тих негідників? Я не заперечую, Біллі, що вбив оленя: можеш узяти шкуру, коли тобі потрібні докази. Премія за вбитих пум покриє штраф, і суддя буде задоволений.

— Правильно, правильно, старий! — вигукнув Кербі, і його обличчя проясніло. — Давай шкуру, й цього для закону вистачить.

Натті ввійшов усередину хатини і незабаром з'явився знову, з бажаним речовим доказом в руках.