Піонери - Купер Джеймс Фенімор

Але чого він приїхав сюди? Пригадай: за місяць до появи цього молодика Натті пропадав кілька днів. Пам'ятаєш, ти шукав його, щоб замовити дичину до приїзду Бесс, але старого ніде не могли знайти? Старий Джон сам лишався в хатині, а коли Натті повернувся, то, хоч це було вночі, люди бачили, як він тяг за собою сани, на кшталт отих, що в них возять зерно на млин, і там щось лежало під ведмежими шкурами. То от я питаю тебе, судде Темпл, що могло змусити таку людину, як Шкіряна Панчоха, зробити сани й тягти такий вантаж по горах, коли в нього тільки й майна, що рушниця та мисливські припаси?

— Мисливці часто користуються такими саньми, щоб перевозити дичину, а ти сам твердив, що Шкіряна Панчоха був відсутній кілька днів.

— Як він міг щось уполювати, коли його рушниця залишилася в селищі — він віддав її полагодити? Ні, ні, безперечно, він був десь у незвичайному місці й привіз додому якесь загадкове знаряддя, і, що найцікавіше, відтоді нікому не дозволяє навіть наближатися до своєї хатини.

— Він ніколи не любив непроханих гостей…

— Я знаю, — урвав його Річард, — але хіба він відганяв їх так брутально? А за два тижні з'являється цей Едвардс. Цілі дні вони товчуться в горах, удаючи, ніби полюють, а насправді розшукують руди. Через мороз не можна було копати землю, і той молодик скористався щасливою нагодою, щоб перебути зиму на добрій квартирі, але однаково майже щовечора сидить у Шкіряної Панчохи. Вони плавлять руду, Дюку, і збагачуються, а ти біднішаєш.

— Що в твоїй розповіді твоє, а що належить іншим, Річарде? Я волів би відділити жито від пажитниці.

— Частина належить мені, бо я бачив сани, дарма що за день чи два Шкіряна Панчоха їх порубав і спалив. Бачив я також його з лопатою і кайлом, а Гайрам здибав Натті на горі, коли той тяг сани, і по своїй доброті великодушно запропонував йому допомогти. Але Натті прогнав його і так нагрубіянив, що сквайр хотів навіть позвати його до суду. Відколи зійшов сніг і відтанула земля, ми не спускаємо Шкіряної Панчохи з ока, і тут нам вельми придався Джотем.

Мармедюкові не дуже подобалися Річардові помічники в цій справі, але він знав, що вони хитрі й метикуваті; оскільки ж тут справді було багато незрозумілого, то він замислився над словами кузена. Поміркувавши, суддя пригадав певні обставини, які, очевидно, могли б підтвердити ці підозри, а що вся справа стосувалася одного з найзаповітніших його бажань, то він і піддався цьому враженню. Мармедюк Темпл мав звичку завжди заглядати в майбутнє, і там, де інші бачили саму пустелю, він уявляв міста, фабрики, мости, канали, копальні, хоч тверезий розум спонукував його приховувати свої фантазії від сторонніх.

Що довше він міркував, то ймовірнішим здавалося йому припущення, ніби Едвардса привели до хати Шкіряної Панчохи корисливі інтереси. Але Мармедюк звик будь-яке питання розглядати всебічно, й тому висловив сумнів:

— Це неможливо — чого ж тоді юнак живе в бідноті?

— А що ж може спонукати людину шукати срібну руду, як не бідність? — заперечив шериф.

— До того ж, у вдачі Олівера Едвардса є шляхетність — наслідок освіти, — яка б не дозволила йому діяти потайки.

— А хіба неосвічений парубок зумів би плавити руду?

— Дочка казала, що в нього й шилінга за душею не було, коли ми взяли його до себе.

— Він витратив гроші на спорядження. Невже б він віддав останнього шестипенсовика за постріл в індичку, коли б не знав напевне, де взяти ще грошей?

— Чого ж я так довго й прикро помилявся? Він, правда, іноді бував грубуватий, але я пояснював це раною і тим, що юнак не дуже обізнаний з правилами доброго тону.

— Ти все своє життя помиляєшся, Дюку. А необізнаність з правилами доброго тону — то лише машкара, тонка хитрість!

— Якби він бажав обдурити мене, то вдавав би невігласа, неосвічену людину.

— Та ні-бо! От я, приміром, не міг би вдавати дурня, хоч би й хотів, так само, як не можу літати. Знань не приховаєш, як і шило в мішку.

— Річарде, у твоїх висновках є багато сумнівного, але те, що ти розповів, викликає в мене певні підозри, які необхідно перевірити. Але куди ж ми все-таки їдемо?

— Джотем останнім часом постійно стежив за ними в горах, за дорученням моїм і Гайрама, і щось виявив, однак не хоче пояснити, в чім річ, бо, каже, зв'язаний присягою. Але головне, що він знає, де срібна жила, й саме сьогодні почав там копати. А мені не хотілось погоджуватись на те без твого відома, адже земля належить тобі. Отепер ти знаєш, куди й чого ми їдемо. Ми розладнаємо плани цих шельм — складемо свій контрплан, ха-ха!

— І де ж вони, ці срібні копальні? — спитав суддя напівжартома-напівсерйозно.

— Та близько, палицею докинути. А коли ми оглянемо це місце, я покажу тобі ще одне, на яке ми натрапили з тиждень тому, і де наші мисливці працювали цілих півроку.

Вони все говорили, а їхні коні тим часом пробиралися під похилим гілляччям, обережно ступаючи по нерівному схилові гори. Незабаром вони досягли мети своєї подорожі й побачили Джотема Рідла в ямі, яку він сам викопав і звідки видніла лише його голова.

Мармедюк узявся розпитувати Джотема, чому він, власне, думає, що тут можна знайти срібну руду, але Джотем відповідав якимись таємничими натяками і лише запевняв, що має дуже вагомі підстави так думати. А тоді вельми серйозно поцікавився, яка частина прибутків належатиме йому, тож просто не можна було не повірити в його щирість. Суддя пробув тут близько години, обстежив камені, шукаючи звичайних ознак срібного родовища, а тоді сів на коня й попросив Річарда показати, де копає землю загадкове тріо.

Місце, яке вибрав собі Джотем, було на схилі гори, що під нею стояла хатина Шкіряної Панчохи, а те, де нібито працював Натті з товаришами, — на протилежному схилові, над дорогою, і, зрозуміло, зовсім не там, де саме гуляли дівчата.

— Зараз ми можемо спокійно піти туди, — сказав Річард, коли зони злізли з коней і припнули їх до дерев, — Перш ніж виїхати, я глянув у підзорну трубу й побачив, що індіанець Джон і Шкіряна Панчоха вудять рибу на озері, й Олівер робить те саме. Але все це може бути тільки про людське око, отже, треба квапитись, а то буде не дуже приємно, якщо вони нас тут заскочать.

— Це моя земля, — сказав Мармедюк суворо. — І якщо твої підозри справдяться, я допитаюся, чого це вони взялися тут копати.

— Тс! — прошепотів Річард, приклавши палець до вуст, і повів суддю крутим схилом униз, — туди, де просто в скелі видніла печера, трохи схожа на камін. Перед входом лежала купа землі, яку, очевидно, вибрали з печери, і частину — зовсім недавно. Оглянувши печеру, суддя засумнівався, чи то справді природа надала їй такої форми, чи, може, — колись дуже давно — людська рука. Одне лише не викликало ніякого сумніву: всередині копали недавно, і на м'якій, свинцевого кольору породі помітні були сліди від ударів кайлом там, де камінь не піддавався зусиллям копачів. Печера була завширшки десь так у двадцять футів, а завглибшки — майже вдвічі більше. Висота печери була значно більша, ніж потрібно для цих робіт, але такою вже, мабуть, створила її природа. За покрівлю правила суцільна скеля, що піднімалася на багато футів угору над прошарком м'якої породи. Перед входом був невеликий майданчик, почасти природний, а почасти з тієї землі, яку викидали з печери. Від краю цього майданчика гора прямовисно спадала вниз, і дістатися до печери можна було тільки з боків, пройшовши під навислими скелями, що було і важко, і небезпечно. Взагалі, всю роботу робили поспіхом і, видно, ще не закінчили: зазирнувши в кущі, шериф знайшов там кайла й лопати.

Коли шериф вирішив, що Мармедюк добре роздивився, він урочисто запитав його:

— Тепер ти переконався, судде Темпл?

— Цілком, але тільки в тому, що в усій цій справі є щось незрозуміле, загадкове. Це місце — схов, і дуже добре придуманий, Річарде. Одначе ніяких ознак руди тут немає.

— А ти б хотів, щоб золото й срібло лежало просто на поверхні, мов камінці? Може, ще й у вигляді готових срібняків? Е, ні, друже, скарб так не здобудеш, його треба шукати. Але хай вони хитрують — ми однаково їх перехитруємо!

Суддя ще раз уважно оглянув все навкруги й зробив позначки в записнику, щоб відшукати це місце самому, без Річарда, і вони знов сіли на коней.

Виїхавши на дорогу, кузени розлучилися: шериф подався скликати двадцять чотирьох чоловік присяжних, "достойних і благочестивих", на судове засідання, що мало відбутися наступного понеділка, а Мармедюк — додому, перебираючи подумки все, що сьогодні бачив і чув.

Коли він під'їхав до того місця, де дорога спускалася в долину, перед ним відкрився той самий краєвид, що десять хвилин тому так заспокійливо подіяв на його дочку та її подругу. Але Мармедюк дивився і не бачив тієї краси. Він випустив повід, цілком довірившись коневі.

"Здається, справа серйозніша, ніж я спочатку думав, — розмірковував він. — Але ж у нашому краї людям довіряють. Покличу Шкіряну Панчоху й просто запитаю його про все: чесний старий не збреше".

Цієї миті суддя побачив Елізабет і Луїзу, що трохи віддалік повільно спускалися з гори. Він наздогнав їх, зліз з коня й повів його по вузькій стежині. Коли ж він дізнався про ту смертельну небезпеку, від якої щойно врятувалася його дочка, то забув про всі копальні, про свої права на землю та про розслідування. А Натті в його уяві постав уже не як порушник закону, а як рятівник його дитини.

РОЗДІЛ XXX

Закон велить, а суд присуджує.

Шекспір, "Венеціанський купець"

Зваживши всі переваги життя в домі судді, Ремаркабль Петтібоун надумала, що краще забути рану, завдану її гордості, і виконувала й далі свої обов'язки. Саме її і послали Й Луїзою до скромної оселі, яку Річард пишномовно називав "резиденцією священика", і там дочку передано в батькові руки.

Мармедюк з Елізабет більше години просиділи вкупі, й ми не бажаючи вторгатися в святилище батьківської любові, не станемо наводити їхню розмову. Завіса піднімається знов аж тоді, коли суддя походжає по кімнаті, на його обличчі ніжність і печаль, а дочка його напівлежить на канапі, щоки в неї горять, і в очах блищать сльози.

— Так, допомога приспіла вчасно! Справді, дуже вчасно, дитя моє! — вигукував суддя. — Значить, ти не покинула подруги напризволяще, моя мужня Бесс!

— Мабуть, це можна називати мужністю, — відповіла Елізабет, — хоч, сказати правду, втечею навряд чи я врятувалася б, навіть якби зважилась на це.