Піонери - Купер Джеймс Фенімор

Гучна луна прокотилася під склепіннями дерев, але коли згасли останні відлунки, у відповідь почувся не гавкіт собак, як сподівався Річард, а лише тріскіт сухих галузок під ногами констеблів. Однак незабаром і ці звуки стихли, ніби на мовчазну загальну угоду, і нетерпіння й цікавість шерифа зросли до такої міри, що здолали обачність, і він прожогом кинувся берегом нагору. Через якусь хвилю він стояв на галяві перед тим місцем, де так довго жив Натті. Але, на превеликий свій подив, він побачив перед собою лише димуче згарище.

"Поступово загін зібрався навколо купи золи й недотлілих колод. Полум'я ще знаходило собі поживу посередині; воно тремтіло від подуву вітерця й кидало навкруги тьмяний відблиск, вихоплюючи з мороку то одне здивоване обличчя, то друге, коли перше знов поглинала пітьма. Ніхто не сказав ані слова, ніхто вражено не вигукнув, — перехід від загального збудження до розчарування був такий раптовий, що навіть Річард утратив на мить дар мови, що з ним траплялося надзвичайно рідко.

Не встигли вони прийти до тями, як з пітьми в освіт згарища вийшла висока худорлява постать чоловіка, який ішов, ступаючи просто по золі й гарячих вуглинах. Коли він скинув шапку, всі побачили сиву голову та обвітрене обличчя Шкіряної Панчохи. Якусь мить він мовчки дивився на невиразні постаті людей, що оточили його, і погляд той був не так гнівний, як сумний.

— Що вам потрібно від старої беззахисної людини? — мовив Натті. — Ви вигнали божих створінь з пущі, де їм призначено було жити на радість їхньому творцеві; ви принесли з собою біди й диявольські хитрощі вашого закону туди, де людина ніколи не ображала своїх братів. Ви прогнали мене, хто прожив тут сорок довгих років, з моєї оселі й позбавили даху над головою тільки через те, що я не дозволив вам вдертися до мене з вашими брудними намірами. Ви змусили мене спалити ці стіни, в яких д півсотні літ їв, що мені досилало небо, й пив, що дарували прозорі ручаї; ви змусили мене плакати над попелом, що оце в мене під ногами, як батько плаче над своїми дітьми. Серце старого, який ніколи не заподіяв лиха вам чи вашим кревним, ви сповнили прикрими почуттями в той час, коли йому треба думати про спасіння своєї душі. Ви змусили його пошкодувати, що його ріднею були люди, а не лісові звірі, які ніколи не ображають своїх родичів. І тепер, коли старий прийшов увостаннє подивитися на рідне згарище, ви цькуєте його серед ночі, переслідуєте, наче зграя голодних собак змученого, загнаного оленя. Чого вам іще треба? Я один, а вас багато. Я прийшов сюди попрощатися із своїм домом, а не битися з вами. Робіть зі мною що хочете, коли на те воля божа.

Старий замовк. На його ріденькій сивині тремтіли відблиски вогню, а він стояв і дивився прямим і чесним поглядом на констеблів, що мимоволі відступили в пітьму від згарища, на якому ще диміли колоди й перебігало полум'я, тим самим звільнивши старому прохід у пушу, де його в темряві наздогнати було б неможливо. Але Натті ніби не помічав цього. Він не зрушив з місця, тільки заглядав по черзі кожному в обличчя, ніби намагаючись здогадатися, хто перший накинеться на нього. Так минуло кілька хвилин, і Річард, до якого вернулось самовладання, ступив до старого і, пояснивши свої дії велінням обов'язку, оголосив мисливцеві, що той заарештований. Загін оточив Натті, і всі, на чолі з шерифом, рушили до селища.

По дорозі бранця запитували, чому він спалив хатину й де подівся могіканин, але старий вперто мовчав. Нарешті шериф і його підлеглі, натомлені клопотами минулого дня і подіями цієї ночі, прибули в селище й розійшлися по домівках відпочивати, не забувши замкнути у в'язниці старого і, мабуть, самітного Шкіряну Панчоху.

РОЗДІЛ XXXIII

Гей, колодки сюди несіть!

Ми провчимо тебе, старий плутяго,

Хвальку безсовісний…

Шекспір, "Король Лір"

Дні в липні довгі, а сонце сходить рано, отож усі зацікавлені встигли зібратися раніше, ніж дзвіночок в "академії" сповістив, що настав призначений час, коли невинні будуть виправдані, а винні — покарані. Від самого світанку по лісових дорогах і стежках, які, збігаючи по гірських схилах, сходились у Темплтоні, їхали верхи і йшли пішки всі ті, хто прагнув до храму правосуддя. На вгодованому огирі з пишним хвостом їхав чепурний фермер, задерши догори обличчя, на якому наче було написано: "Я заплатив за свою землю і нікого й нічого не боюсь". Груди його розпирало горде усвідомлення своєї значущості, бо ж він був одним із членів великого жюрі присяжних. Поруч їхав теж на коні його колега, який тримався так само незалежно, але був нижчий від нього і багатством, і становищем. Цей був дойда в судових позовах — його ім'я зустрічалося в кожному списку справ судової сесії, але прибутки, які він отримував від любителів судитися, йшли на годівлю судейських п'явок. Цей добродій намагався справити добре враження на члена великого жюрі, розводячись про важливість сьогоднішнього судового засідання. За цією парою ступав чоловік у мисливській куртці, насунувши на смагле чоло найкращий свій повстяний капелюх. Він покинув своє відлюдне лісове житло, вийшовши з пущі по стежці, і намагався триматися гурту, бо теж мав слухати і розбирати чвари сусідів, але як присяжний засідатель малого жюрі. Десь близько п'яти десятків таких маленьких купок прямувало цього ранку до Темплтона з тією самою метою.

О десятій годині ранку вулиці селища кишіли заклопотаним людом: хто розмовляв про свої приватні справи, хто обмінювався думками про політичні події, а хто видивлявся на відчинені вже крамниці, милуючись пишним убранням і прикрасами чи розглядаючи коси, сокири та інший крам. У натовпі були також, переважно з малими дітьми на руках, і жінки, а за ними неквапною ходою ішли їхні простакуваті чоловіки. Між ними можна було помітити й молоде подружжя, яке ще не втратило свіжості почуттів; молодята скромна йшли на певній відстані одне від одного, але чоловік, допомагаючи своїй боязкій дружині пробиратися крізь натовп, ґречно простяг їй свій великий палець.

При перших звуках дзвіночка з дверей "Хороброго драгуна" вийшов Річард, махнув шаблею, що Дяк він полюбляв розповідати, служила ще комусь із його предків, що здобув нею одну з перемог для Кромвеля, і владно вигукнув:

— Дорогу, судові!

Наказ виконали швидко, але без догідливості. Зустрічні доброзичливо кивали суддям, вітаючись… За шерифом ішли констеблі, з жезлами в руках, а за ними — Мармедюк і четверо кремезних фермерів — його помічники в суді. Ці молодші судді нічим особливим не відрізнялися від тих, хто стояв у натовпі, — нічим, окрім поважного вигляду, який вони прибрали з нагоди такої врочистої події. На одному, щоправда, було трохи незвичайне вбрання: старовинний військовий мундир з короткими полами й срібними еполетами, вдвічі меншими від сучасних аксельбантів. Цей добродій звався полковником міліції і був членом військового трибуналу, але знаходив вільну хвилину і для правосуддя цивільного; а втім, ця невідповідність нікого не турбувала. Троє чи четверо дбайливо виголених правників пленталися покірно, начебто вівці до різниці. Двоє з них намагалися надати собі вченого вигляду за допомогою окулярів. Процесію завершувала ще одна група констеблів, за ними прямували глядачі, і так усі ввійшли до приміщення суду.

Нижню частину будівлі було зроблено з тесаних колод, і в стінах де-не-де видніли маленькі заґратовані вікна, крізь які тепер дивилися на юрму провинні, пригнічені обличчя фальшивомонетників і чесне, просте лице Шкіряної Панчохи. Камера злочинців відрізнялася від камери боржників лише меншими розмірами вікон і міцнішими ґратами на них та ще тим, що шпичаки ґрат були ввігнані в колоди, щоб їх не використали як гостру зброю. Другий поверх був також з колод, але обшитий дошками; саме там відбувалися судові засідання, і приміщення було відповідно обладнане. В одному кінці стояв вузький поміст висотою з людину, передня частина якого була обгороджена невисоким поруччям. На помості стояла судейська лава; посередині було місце головного судді, відокремлене з двох боків, на кшталт крісла, дерев'яними підлокітниками. Перед помостом на підлозі був великий стіл, застелений зеленим сукном, навколо нього стояли лави, а по обидва боки амфітеатром тяглися місця для присяжних. Кожне з тих відділень відгороджувалося поруччям від іншого й від публіки, яка займала решту кімнати.

Коли судді та всі інші учасники суду посідали за столом, а гомін у залі стих, судове засідання оголосили відкритим. Присяжних привели до присяги, суддя нагадав їм про те, що вони покликані чесно й безсторонньо виконати свій обов'язок, і суд почав розгляд справ.

Ми не будемо стомлювати читача описом попередньої судової процедури, яка тривала дві години. Суддя у своєму зверненні до присяжних просив їх бути гуманними й думати насамперед про самих підсудних. Коли минув згаданий нами строк, почувся вигук судового чиновника: "Дорогу великому жюрі!" Після звичайних формальностей голова жюрі подав Мармедюкові дві постанови, де суддя відразу помітив ім'я Натаніеля Бампо. Суддя пошепки щось сказав шерифові, той дав наказ своїм підлеглим, і через кілька хвилин двоє констеблів ввели до приміщення суду Шкіряну Панчоху. Загальне пожвавлення, викликане його появою, незабаром ущухло, юрба, що розступилася пропустити новоприбулих, зімкнулася знов, і запанувала така тиша, що чути було навіть важке дихання арештованого.

Натті був у своєму звичайному одязі з оленячої шкіри, але без куртки; картата сорочка з грубого полотна була запнута на комірі оленячим сухожиллям, а червона шия і обвітрене обличчя були відкриті. Він уперше в житті переступив поріг зали судових засідань, і, мабуть, через те на його обличчі були не тільки суперечливі почуття, а й природна цікавість. Старий подивився на лаву суддів, тоді перевів погляд на присяжних, на публіку і повсюди зустрічав цікаві очі. Ніби шукаючи причину такої надзвичайної уваги до своєї особи, Натті пильно обдивився свій одяг, тоді ще раз оглянув усіх присутніх і раптом засміявся своїм дивним безгучним сміхом.

— Підсудний, скиньте головний убір, — мовив суддя Темпл.

Шкіряна Панчоха не почув або ж не зрозумів наказу.

— Натаніелю Бампо, скиньте ваш головний убір, — повторив суддя.

Натті, зачувши своє ім'я, здригнувся і, запитливо повернувшись до суддів, сказав:

— Щось не зрозумію.

Містер Ліппет підвівся із свого місця і прошепотів щось Натті на вухо; той кивнув і скинув оленячу шапку.

— Пане прокурор, — вів далі суддя, — підсудний тут.