Піонери - Купер Джеймс Фенімор
Елізабет швидко глянула вгору й побачила люту пащеку й палючі очі готової до стрибка пуми.
— Тікаймо! — скрикнула Елізабет, схопивши за руку Луїзу, але та заточилася й зомліла.
Елізабет була не з тих, хто полишає друзів у небезпеці. Вона стала навколішки біля подруги, розстебнула на ній сукню, щоб полегшити дихання, а сама тим часом підбадьорювала собаку.
— Сміливіше! — кричала вона, хоч голос їй починав тремтіти. — Ти ж Воїн! Сміливіше!
Зненацька з деревця, яке росло під буком, що на ньому сиділа пума, сплигнуло чималеньке пуменя — дівчата його не помітили. Воно попрямувало до собаки, наслідуючи голос і рухи своєї матері. Грайливість кошеняти дивно поєднувалася в ньому з люттю небезпечного хижака. Мале то ставало на задні лапи, передніми дряпаючи кору на дереві, як це роблять кішки, то припадало до землі, хльоскаючи себе по боках хвостом, гарчало й дряпало кігтями землю — намагалось зобразити ту лють, яка робила такою жахливою його матір.
Присівши на задні лапи, Воїн не ворушився; він стежив за кожним рухом пуменяти і його матері. Мале з кожним грайливим стрибком наближалося до собаки; гарчання всіх трьох ставало дедалі загрозливішим, і, нарешті, не розрахувавши стрибка, пуменя опинилося просто перед мастифом. Почулося пронизливе скавуління, шум боротьби — і за хвилину все було скінчене. Воїн підкинув мале з такою силою, що воно вдарилось об дерево і впало мертве на землю.
Елізабет, яка стежила за цією короткою сутичкою, зраділа перемозі Воїна, коли це мати-пума майнула в повітрі й, пролетівши футів двадцять, упала на спину собаки. Словами не можна змалювати цю відчайдушну боротьбу. Сплівшись у клубок, на сухому листі качалися двоє звірів, сповнюючи ліс диким гарчанням. Елізабет, усе ще стоячи навколішках, дивилася на них з жахом і водночас з напруженою увагою, майже забувши, що від наслідків цього двобою залежить її доля. Стрибки мешканки лісів були такі швидкі й сильні, що тіло її, здавалося, весь час літало в повітрі. Мастиф відважно зустрічав усі її наскоки. Коли пумі щастило вчепитись у плечі собаки, куди вона весь час ціляла, старий Воїн, подертий її кігтями, залитий власною кров'ю з десятка ран, наче пір'їну, скидав з себе розлюченого ворога і, ставши на задні лапи, з вискаленими іклами знов кидався в бій. Та Воїн був надто старий для такої боротьби: від того пса, яким він був колись, лишилася хіба хоробрість. Аж ось несамовита пума стрибнула щосили, і мастиф не зміг її дістати, хоч як силувався, — хижачка була на спині свого ветхого ворога.
Але втрималася вона лише на якусь мить, бо неймовірним зусиллям мастиф скинув її. Та коли Воїн устромив зуби в бік пуми, Елізабет помітила, що його мідний нашийник, який, поки звірі билися, весь час блищав, тепер був залитий кров'ю: мастиф заточувався — от-от він упаде на землю. Дика кішка кілька разів дужими ривками намагалася звільнитись із зубів собаки, але марно. Раптом мастиф перекинувся на спину й розціпив щелепи. Тіло його сіпнулося, потім витягалось, і бідний Воїн затих.
Тепер Елізабет була цілком у владі пуми. Кажуть, нібито погляд людини — вищої істоти — навіює страх на істот нижчих; може, тому пума і не кинулася відразу. Очі дівчини, яка все стояла навколішках, зустрілися з очима звірини, й та опустила голову. Хижачка підійшла до собаки, обнюхала мертвого ворога, тоді обнюхала й своє бездиханне дитинча, і її очі запалали диким вогнем. Ось вона повернулася, люто б'ючи себе хвостом по боках, і випустила з широких лап кігті довжиною в дюйм…
Елізабет не могла поворухнутися. Склавши благально руки, вона не зводила очей з дикого звіра; щоки її стали біліші за мармур, а вуста розтулилися від німого жаху.
Здавалося, зараз настане неминучий кінець, і дівчина схилилась, покірно чекаючи смертельного удару, коли в кущах позад неї почулося легке шарудіння.
— Тс! Обережно… — прошепотів хтось. — Нахиліться нижче, бо ваш капелюшок затуляє голову звіра.
Швидше інстинктивно, ніж свідомо Елізабет схилила голову на груди. Гримнув постріл, просвистіла куля, і пума несамовито завила, покотилася по землі, кусаючи саму себе й ламаючи гілки й сучки довкола. Наступної миті з-за кущів вискочив Шкіряна Панчоха і кинувся до звіра, кличучи:
— Сюди, Гекторе, сюди, старий дурню! Це живучий звір і ще може стрибнути!
Натті відважно затулив собою дівчат, поки перезаряджав рушницю. До пуми, здавалось, поверталися сила й лють; вона грізно гарчала і силувалася стрибнути. Але ось мисливець приставив дуло до голови кішки й цим пострілом добив її.
Елізабет здалося, ніби вона воскресла з мертвих. Мужності нашій героїні не бракувало, й чим більші труднощі поставали перед нею, тим рішучіше вона намагалася їх подолати. Та все ж Елізабет була лише жінка. Якби вона була сама, без Луїзи, то, безперечно, зробила б усе, щоб порятуватись. Але вона не могла кинути напризволяще непритомну подругу. Незважаючи на грізний вигляд свого ворога, дівчина ні разу не відвела від нього очей; довго ще вона подумки зверталася до цих подій, знов переживаючи зустріч із лютим звіром.
Ми полишаємо читачеві самому уявити, що було потім, — як Натті приніс води з гірського струмка й привів до тями Луїзу та як палко подруги дякували старому за порятунок. Мисливець вислухав їх добродушно, розуміючи почуття дівчат, але явно не надаючи великої ваги своєму вчинкові.
— Годі, годі вам, — казав він. — Нехай і так, але ми поговоримо про це іншим разом, гаразд? Ходімо на дорогу. Ви, певно, добряче настрахались і хочете якнайшвидше дістатися додому.
Вони йшли повільно, пристосовуючись до ходи Луїзи, яка ще була слабка після непритомності. Коли вийшли на дорогу, дівчата розпрощалися із своїм рятівником, запевнивши його, що зможуть дійти і самі: їх підбадьорив вигляд селища, яке лежало внизу, ніби намальоване, з озером, з річкою, що вилася в кінці долини, і з сотнею побілених димарів.
Читачеві не треба пояснювати, про що думали й що почували дві молоді, щиросерді й виховані дівчини, які щойно врятувалися від жахливої смерті; не треба пояснювати й того, як гаряче вони дякували провидінню, що послало їм порятунок; як кидалися в обійми одна одній кожного разу, коли згадували ті страхи, що їм довелося зазнати, і їх охоплювало чудове відчуття безпеки.
Шкіряна Панчоха стояв на горі й дивився вслід дівчатам, аж поки вони зникли за поворотом дороги. Тоді він покликав собак, завдав рушницю на спину й повернувся в ліс.
— Звісно, натерпілися страху бідні діти, — розмовляв він сам із собою. — Та й хто б не злякався пуми, в якої вбили дитинча! Либонь, коли б я цілив в око, а не в лоб, то відразу поклав би її, але пуми — страшенно живуча тварюка, й постріл був усе ж таки славний, як зважити на те, що мені було видно тільки голову й кінчик хвоста… Гей, хто там іде?
— Як ся маєш, Натті? — мовив Гайрам Дулітл, поквапно виходячи з-за кущів, коли побачив спрямовану на нього цівку рушниці. — Що я бачу? Ти полюєш за такої спеки? Начувайся, старий, бо доведеться тобі мати справу з законом!
— Із законом? Я сорок років живу в приязні з законом, — відказав Натті. — Бо, живучи у такій пущі, хіба може людина зробити щось проти закону?
— Порушення твої, може, й невеликі, але часом ти продаєш оленину, — зауважив Гайрам. — Сподіваюсь, тобі відомо, Шкіряна Панчохо, що на того, хто вб'є оленя в період від січня до серпня, накладається штраф у п'ять фунтів стерлінгів, чи дванадцять з половиною доларів. Суддя в таких речах суворий.
— Вірю, — відповів старий мисливець, — повірю чому завгодно про людину, яка перетворила цей край на казна-що.
— Так, закон цей недвозначний — п'ять фунтів стерлінгів. І, здається, я чув, як твої собаки сьогодні вранці гавкали так, ніби гнали оленя. Дивись, аби ти не вскочив у халепу!
— Мої собаки знають, що робити, — безтурботно кинув Натті. — А скільки з тих грошей дістає донощик?
— Скільки? — перепитав Гайрам, мимоволі знітившись під пильним поглядом чесного мисливця. — Здається, половину… так, начебто половину. Але в тебе на руці кров — мабуть, щось уполював сьогодні?
— Так, — багатозначно кивнув Натті, — і постріл був непоганий.
— Гм! — кахикнув мировий суддя. — А де ж здобич? Певно, добра дичина, — за абияким звіром твої собаки не поженуться.
— Вони поженуться за будь-яким звіром, коли я їм накажу, — засміявся Натті. — І на вас, сквайре, кинуться. Гекторе, сюди! До мене, мої собачки, до мене!
— О, всі знають, що в тебе чудові собаки, — забелькотів Дулітл, наддаючи ходи та намагаючись якомога вище піднімати ноги; собаки примчали й почали обнюхувати шановного урядовця. — То де ж дичина, Шкіряна Панчохо?
— Он вона, сквайре. Чи смакує вам таке м'ясо?
— Як! — вигукнув спантеличений Гайрам. — Це ж Воїн, собака судді Темпла! Стережися, Шкіряна Панчохо, я б не радив тобі наживати ворога в особі судді. Сподіваюсь, не ти вбив пса?
— Подивіться на горлянку собаки, містере Дулітл, — сказав Натті й, витягши з-за пояса ніж, звичним порухом витер його об куртку з оленячої шкіри. — Хіба міг я зробити це ножем?
— Як горлянка пошматована! Які страшні рани! Ні, то не ножем… Хто це зробив?
— Пуми, сквайре. Он ті, за вашою спиною.
— Пуми! — вигукнув Гайрам, крутнувшись на п'ятах із спритністю, якій позаздрив би будь-який учитель танців.
— Спокійніше, чоловіче, — мовив Натті, — їх тут, щоправда, дві, але одну прикінчив собака, а другу — я, тож не бійтеся, вони вас не вкусять.
— А де ж олень? — запитав Гайрам, розгублено озираючись.
— Який іще олень?
— А той, якого ти вбив уранці.
— Та це ж заборонено законом! — відповів старий мисливець. — Але, сподіваюсь, закон не забороняє вбивати пум?
— Ні, навпаки, за це належить премія… Але хіба твої собаки полюють і на пум, Натті?
— На кого завгодно, навіть на людей, — хіба я вам не казав? Гей, собачки, сюди!
— Так, так, пам'ятаю… Дивні в тебе собаки! Я просто вражений.
Натті присів, поклав голову пуми собі на коліна і вправно зняв скальп.
— Чого це ви дивитеся, сквайре? Зроду не бачили пуминого скальпу? А тепер видайте мені папір на винагороду, — ви ж бо мировий суддя.
— Винагороду? — нерішуче промимрив Гайрам, кінчиком пальця торкаючи вуха пуми. — Гаразд, ходімо до твоєї хатини — ти присягнеш, і я випишу ордер. Сподіваюсь, у тебе знайдеться біблія? Для присяги потрібні лише біблія і молитовник.
— Я не маю книжок, — відрізав Натті.
